В Івано-Франківському художньому музеї проходить виставка живопису Юліана Панькевича (1863 — 1933), присвячена 140-річчю від дня народження митця, який найчастіше підписував свої роботи псевдонімом Простен Добромисл. Виставка отримала назву «Незнаний Панькевич». Кажуть, щоб стати знаменитим — треба вмерти. Переважно цим себе втішають люди творчі. Але в українській дійсності ця сентенція чомусь не спрацьовує. Причина проста. Там, «у них» на Заході, діє реалістичний підхід до всього, що стосується заробляння грошей на мистецтві. Організатори аукціонів «Сотбіс» чи «Крісті» знімають мільйонні прибутки з маловідомих колись і шалено популярних тепер імпресіоністів, Ван Гога, Пікасо, українця Архипенка... Нескладно здогадатися, що будь-який вартісний у художньому плані факт мистецького життя чи особистість талановитого майстра усіма можливими способами «розкручуються» і вкарбовуються у пам’ять нащадків.
Пригадую, на межі 1980 — 1990-х рр. газети і журнали наввипередки сипали сенсаційними заголовками, призабутими особистостями й подіями, які методично затиралися і приховувалися тоталітарним радянським режимом. І що з того вийшло? Ну, попрацювала комісія івано-франківського міськвиконкому з перейменувань, збагативши топоніміку нашого міста прізвищами Ярослава Пстрака, Осипа Сорохтея, Григора Крука, Святослава Гординського — наших земляків, котрі стали класиками українського мистецтва ХХ ст. Але для більшості людей табличка на розі вулиці чи навіть «ікона» у вигляді меморіальної дошки — це порожній звук, бо в якому такому музеї на території області можна подивитися полотна згаданих майстрів, хоч вони і є в запасниках? Виставка в Художньому музеї — не виняток. Через рік-два з чистим сумлінням можна буде знову вивісити на дверях музею ту ж таки афішу «Незнаний Панькевич», бо нічого не зміниться у плані цивілізованого прилучення творчості митця до спадщини національної культури. Звичайно, приходять на виставку якісь відвідувачі, щось написали і сказали про неї місцеві ЗМІ, але картини знову потраплять на полиці у фондосховищі, не залишивши по собі пам’яті бодай у вигляді якогось проспекту чи буклета. Жебракування коштів у спонсорів на таку продукцію або реставрацію творів, частина з яких перебуває у жалюгідному стані, — не вихід із ситуації. Таке враження, що держава не хоче знати справжньої вартості музейних речей, які їй належать. Тут варто згадати, що єдиний в області музей образотворчого профілю з часу заснування у 1980 р. тулиться в колишньому колегіальному костьолі — архітектурній пам’ятці
ХVІІ ст. І хоч би якою чудовою була теперішня його експозиція галицького іконопису та барокової скульптури ХV — ХVІІІ ст., вона неспроможна заповнити естетичну порожнечу. Адже представлено лише два відсотки п’ятнадцятитисячної колекції живопису, скульптури, народного мистецтва. Якщо розробляється стратегія з перетворення Карпатського регіону у туристичний рай, то, напевно, гроші для здійснення практичних проектів в області мають бути!
Доробок Юліана Панькевича належить до найцікавішої частини музейної збірки. Якщо інші класики представлені (у фондосховищі, звичайно ж) двома-трьома роботами або нічим не представлені, тут маємо колекцію з 20 портретів, пейзажів 1920-х рр. і навіть велику театральну декорацію, виконану ним для Народного дому в с. Данильче на Рогатинщині. Ця декорація з романтизованою панорамою українського села під солом’яними стріхами з вистави «Наталка-Полтавка» декілька місяців тому експонувалася на іншій музейній виставці під назвою «Нереставровані скарби». П’ять тижнів, з номера в номер, у міській газеті «Західний кур’єр» під рубрикою «Врятуємо картину» друкувалися кольорові репродукції напівзнищених ікон, скульптур, картин із короткими супровідними анотаціями та закликами до потенційних меценатів. Останньою в цьому переліку була декорація Панькевича і сакраментальне запитання: «Хто поремонтує українську ідилію?». Охочих не виявилося, хоча кілька робіт, завдяки спільній акції журналістів і музейників, знайшли благодійників, котрі пожертвували кошти на реставрацію конкретних творів. Цікаво, що з боку державних установ, які опікуються справами культури, пропозицій про допомогу чи хоча б моральну підтримку не надійшло.
Художник народився в с. Устя Зелене, що на Тернопільщині, але з малих літ жив у Рогатині та по різних селах краю, в яких батько Іван — церковний маляр — виконував розписи храмів. По закінченні гімназії в Бережанах, що давала чудову класичну освіту, в 1880-х рр. доля звела Панькевича з майбутнім меценатом — графом Войцехом Дідушицьким із Єзуполя поблизу Станіслава. Так до 1962 р. називався Івано-Франківськ. Між ними інколи спалахували конфлікти з причини активної соціальної позиції художника, проте графським коштом Панькевич вивчився у Краківській школі шляхетних мистецтв, а в Єзуполі проводив щорічні вакації. Згодом була Віденська академія, захоплення археологією, копіювання шедеврів Тиціана, Тінторетто, Рубенса, Рембранда в австрійських музеях. Дебют художника на виставці у Львові з акварелями «Христос» та «Богородиця» завершився казусом. Одна з церковних газет образилася на те, що художник намалював персонажів у «костюмах Грицька і Параски». Йшлося про національний колорит робіт — вишивані сорочки і реальний галицький пейзаж, що їх Панькевич використовував у багатьох композиціях релігійної тематики. За прикладом батька і з метою заробітку він створював іконостаси та розписував церкви в Сільці, Яблунові, по багатьох селах Львівщини і Тернопільщини. В Кінашеві, Яблунові, Сухоставі, Єзуполі і Сільці заснував народні хори, займався просвітницькою роботою. У Станіславі став членом місцевої «Бесіди». Народницькі ідеї Панькевича формувалися під впливом Івана Франка з яким він підтримував стосунки та ілюстрував упорядковану письменником першу збірку української лірики «Акорди». На виставці представлено портрет, де Каменяр зображений на тлі заводських димарів міста з одного боку і сільської хатини — з другого.
У 1898 р. художник переїздить до Львова, одружується і разом з Іваном Трушем та архітектором Василем Нагірним засновує перше професійне об’єднання галицьких митців «Товариство для розвою руської штуки». У 1903 р. мандрує до Києва, відвідує Канів. Якою була в ті часи могила Т.Шевченка, можна побачити на одній із робіт виставки. Щасливий період тривав недовго. Як і у Ван Гога, періоди творчого напруження й замкнутості у Панькевича супроводжувалися тяжкими психічними розладами та лікарнею у Кульпаркові. Порівняння з Ван Гогом видається тут доречним, бо стосується не просто життєвих колізій, схожим чином пережитих двома митцями. Не йдеться і про оціночні категорії для порівняння їхньої творчості. Просто Україна не така вже й багата на професійні таланти у сфері старого мистецтва, щоб не пишатися ними.
Після Першої світової війни Панькевич пориває з сім’єю й подовгу живе на Рогатинщині. Тут малює пейзажі й портрети людей, котрі приймали його. У 1986 р., завдяки колишньому працівнику рогатинської філії Художнього музею Олегу Бойкевичу, відбулася своєрідна подорож слідами художника через Рогатин, Бабинці, Пуків, Данильче, Чесники. Знаходилися роботи і люди, які ще пам’ятали Панькевича. Одну з робіт «Портрет Любослава» було закуплено у поважного чоловіка, якого майстер намалював ще у дитячому віці. Поетичні пейзажі галицького Опілля з дорогами, вербами, стіжками кукурудзи на полях, тихими ріками й пологими пагорбами дуже своєрідно чергуються з портретними образами реальних людей тогочасного села. Незабутнє враження справляють парні зображення Теодозії Соломин і Теодора Соломина, виконані наприкінці 1920-х рр. Сивочубого й вусатого чоловіка представлено у мундирі галицького січового стрільця періоду визвольних змагань 1916 — 1920 рр. Дружина одягнута у вишивану сорочку і корсетку. Роботи було придбано у спадкоємців подружжя вже після смерті портретованих разом із пишно вишитим нарукав’ям, що збереглося від сорочки Теодозії. Того ж року вийшла тоненька монографія Ярослава Нановського зі Львова — єдине джерело хоч якоїсь інформації про творчість художника. Життя Юліана Панькевича закінчилося трагічно. Восени 1933 р. він виїхав на радянську Україну до тогочасної столиці — Харкова. Працював в історичному музеї ім. Г.Сковороди, а згодом за загадкових обставин наклав на себе руки. Отаке життя мав той, кого ми практично не знаємо і, на жаль, неспроможні достойно вшанувати нічим, крім чергової «календарної» виставки. Єдина втіха — що роботи Ван Гога також довго лежали в невідомості, а тепер це чи не найдорожча колекційна продукція сучасного арт-ринку. Почекаємо?