Міністра культури і мистецтв України Богдана Ступку зацікавив досвід його російського колеги Михайла Швидкого, який ще 1997 року реалізував проект загальноросійського державного каналу «Культура». «Це найкращий проект, в якому мені коли-небудь доводилося брати участь, — стверджує М. Швидкой. — І, мабуть, найважливіше моє створення, хоча я фахівець в іншій галузі» (театрознавстві. — І.М.). Старанно вивчивши досвід своїх північних колег, наше Міністерство культури окремо від Держкомінформу вирішило реалізувати свою модель каналу. Базою для здійснення проекту теле-«Культура» воно обрало колишню прославлену, а нині зовсім закинуту кіностудію «Київнаучфільм» (тепер її називають «Кінематикою»). Якщо на «Укртелефільмі» все ж є три телевізійних павільйони, працююче телезнімальне устаткування, монтажні відеоапаратні, то на «Кінематиці» — голі стіни, порожні кінопавільйони, і нічого для відеовиробництва, а тим паче, — для ефірного телемовлення. Привабливу ауру майбутнього пожвавлення і тут створює примара великих грошей — як із державної скарбниці, так і позабюджетних коштів. Як заявляє заступник міністра культури і мистецтва Ганна Чміль, йдеться про 49% інвестицій і 51% державних надходжень, що можуть бути реалізовані не конкретно в грошах, а матеріалізовані в майні, у продукції інтелектуальної власності, до яких має безпосереднє відношення Мінкультури. Подібне об’єднання капіталів передбачає і певні правила гри, сутність яких у тому, що створено раду директорів, яка представляє інтереси як інвесторів, так і центрального органу державної влади. А вже цей директорат наймає конкретного керівника. Однак, як кажуть, усе таємне рано чи пізно стає відомим. Так сталося і з двома секретними варіантами реалізації телепроекту «Культура». Ще не «здобувши» шкури невбитого ведмедя, сторони вибухнули гнівними філіппіками на адресу один одного. Більш стриманим виявився Олег Бійма: «На жаль, існує недомовленість чи амбіційність двох відомств, що заважає об’єднанню зусиль у справі створення каналу «Культура». А об’єднувати їх у створення цієї державної програми, я вважаю, просто необхідно. Тому що «Укртелефільм», приміром, спираючись лише на творчий потенціал власних кадрів, не може вирішувати всі питання, пов’язані з функціонуванням каналу. І тому я постійно закликаю до якогось компромісу і розумного рішення. Для створення цієї програми необхідно об’єднання всього найкращого, що є в Україні». Більш категорична в оцінках «конкурента» Ганна Чміль: «Стосовно взаємодії Мінкультури і Держкомінформу — це питання, на яке я для себе не можу отримати відповіді. Подумайте самі, будь ласка. На сьогоднішній день Держкомінформу підпорядковано УТ-1 — державний загальнонаціональний телевізійний канал. Я б уже на їхньому місці давним-давно зробила чи програму культурологічну, чи щось інше. Я бачу, вибачте на слові, нездатність Держкомінформу до вирішення цих проблем. Якби, приміром, Міністерству культури було підпорядковано УТ-1, то навіщо б я сьогодні билася і шукала якісь позабюджетні кошти? Приміром, вони (Держкомінформ. — І.М.) сьогодні кажуть, що канал «Культура» повинен створювати «Укртелефільм» на чолі з Біймою. Слава Богу! Проте якщо цей канал обмежиться стрічками «Укртелефільму», то, вибачте, який же це канал «Культура»? Яка це культура, пробачте? Хоча я з величезною повагою ставлюся до Бійми, до всіх, хто працює там...» Ось так буває, коли, як казав класик, «в товарищах согласья нет...» І знову звернімося до досвіду створення загальноросійського телеканалу «Культура». Ось красномовне зізнання М.Швидкого: «Телеканал «Культура» був зроблений наспіх. Ми його зробили за два місяці. Жодний канал у світі не був створений за такий короткий термін. Однак, як відомо, все тимчасове має величезну сталість і згодом перетворюється на постійне, що й сталося з нашою дитиною. Тому я би більше нічого не робила наспіх». І це сказано про проект, що отримав реальну державну фінансову підтримку, прихильне ставлення й участь у його реалізації культурної еліти Росії, закріплення частот для ефірної діяльності й вже три роки успішно функціонує. Реальних же шансів у телекомпанії українського каналу «Культура» отримати частоти і стати «у шеренгу» речників (хоча б регіонального масштабу) дуже мало. Адже всі загальнонаціональні та інші крупні мережі вже давно розподілено. І хоча зараз починається новий етап ліцензування Національною радою України з питань телебачення й радіомовлення телеканалів і радіочастот, навряд чи такий новачок здолає у відкритому конкурсі визнаних «грандів» українського ТБ. Отже ТБ-«Культурі» залишається одне: проситися в приймаки. Ну, хоча б на частоти тієї ж надто нелюбої чиновницькою братією з Прорізної, 2, «долганівської» НТКУ. Там є канал УТ-2, що працює з 10.00 до 14.00. У ліцензії №101, яку НТКУ отримала від Національної ради терміном на п’ять років у вересні 1996 року (отже, її дія закінчується нинішньої осені) зазначено, що даний відрізок на Другому загальнонаціональному каналі за характером мовлення має бути саме культурологічно-освітнім. Виходить, власне кажучи, навіщо город городити, якщо частотний канал уже є, і освоюйте його собі на здоров’я. Проте уявимо собі, що творці теле-«Культури» (чи то з боку Держкомінформу чи від Мінкультури) усе ж перебороли фінансово-економічні бар’єри, майже на голому місці створили сучасну виробничо-технологічну базу ТБ, навіть знайшли в густозаселеному і вже обжитому українському ефірі свою частотну нішу (або хоча б відрізки мовлення) для «розгону сигналу» по Україні. Ну, і чим же вони заповнюватимуть хоча б чверть загального часу щоденного ефіру? Отут, як нам здається, варто ще раз процитувати Михайла Швидкого: «Як і на інших каналах, на «Культурі» чільну роль грає кінопоказ... Існують блоки непорушні: фільми й серіали». І в нас найбільші сподівання — на «золотий фонд» українського кінематографу, тобто на те, що було створено вітчизняними кінематографістами за радянських часів. Давайте роздивимося і цей «козир». Колекція українського художнього кіно налічує в загальному близько трьох тисяч назв фільмів, знятих протягом сімдесяти радянських років, а також майже дві тисячі серій, зроблених на замовлення Держтелерадіо СРСР на наших студіях. Природно, ці твори далеко не однозначні з позицій сьогоднішнього дня як із художньої точки зору, так і за змістом. Однак є й інші серйозні перешкоди для використання цього кіноспадку. Колишня радянська зацентралізованість керівництва всіма процесами (у т.ч. і кінематографією) зберігає свій негативний відбиток дотепер. Всі вихідні матеріали до фільмів, створених на українських кіностудіях до 1991 року, перебувають за кордоном — у кіноархіві «Білі стовпи» (Росія). І для того, щоб задовольнити «доступ глядачів до перегляду творів національного кінематографічного надбання» (а така вимога закону України «Про кінематографію»), необхідно насамперед викупити в Росії технічно високоякісні кінокопії цих фільмів, перекласти зображення й звук на сучасні фахові відеоносії — магнітні стрічки чи лазерні диски в цифровому форматі. І на все це потрібні будуть дуже суттєві кошти. Втім, негативне «відлуння минулого» у кінематографі на цьому не закінчується. Сумно те, що з усього минулого масиву національного кіно менше ніж 20% фільмів мають український варіант фонограм: адже за часів СРСР кіностудії союзних республік виробляли картини в розрахунку їхнього демонстрування на неосяжних просторах «от Москвы до самых до окраин» і, природно ж, — на «великом и могучем». Тому чи дивно, що в подібних фільмах Тарас Шевченко або Устим Кармелюк говорили «какось по-руські»... Втім, проблема дублювання українською мовою фільмів, створених свого часу Київською й Одеською кіностудіями в російському варіанті, є дуже неоднозначною, коли той самий Сергій Бондарчук чи Володимир Висоцький заговорять з екрана «не своїм голосом». Таким чином, це джерело можливого наповнення ефіру каналу «Культура» насправді виявляється замалим. А нові надходження від сьогоднішнього українського кінематографу якнайбільше в 5—6 повнометражних кінокартин щорічно, — це на два-три дні мовлення навіть для такого укороченого за ефірними масштабами каналу, яким може виявитися теле-«Культура». А, тим паче, якщо мовити розраховують по 12 годин на добу. І ще через супутник на всю Європу. Хто мав справу з ефірним телебаченням, той знає, яке це ненаситне дитя. Навряд чи серйозно перспективними виглядають й інші програмні складові подібного проекту. Перенесення на телеекран театральних спектаклів із їхньою сценічною умовністю, чим грішило радянське ТБ, нині не вписується в стилістику сучасних електронних мас-медіа. Горезвісна «шароварщина» теж не підходить. За вдалу експлікацію музичних творів треба платити великі гроші, яких у державного телебачення (а ТК «Культура», безумовно, із такого самого роду-племені) немає. Безкінечні «розмовляючі голови» культуртрегерів — це ми вже проходили... Розглядається й такий варіант наповнення телеканалу «Культура»: різноманітні українські телекомпанії щось «подадуть» йому з уже «відпрацьованого матеріалу» — хтось прокатаний раніше в себе концертик, другий — тогорічну постановку, третій — ще що-небудь... І на тому, як кажуть, спасибі. Оскільки подарованому коневі в зуби не заглядають. Чим не залишковий програмний принцип? Апологети нового культурологічного телепроекту висувають і такий аргумент на його користь: канал «Культура» надасть роботу багатьом українським діячам культури, насамперед кінематографістам. Однак це давно вже зробили «ТЕТ», «СТБ», «ЮТУ» і та ж Національна телекомпанія. А на студії «1+1», за ствердженням її генерального продюсера Олександра Роднянського, працює понад шістдесят членів Національної спілки кінематографістів України. У результаті, чимало режисерів, операторів, сценаристів, акторів кіностудій замість снобізму на адресу колишнього «молодшого брата» — телебачення пішли на співдружність із новою перспективною музою. І на закінчення ще одна (вже остання) цитата «від Михайла Швидкого». У недавньому інтерв’ю московському журналу «Broadcasting» на запитання кореспондента: «Що ви робите для каналу «Культура» як міністр культури РФ?», він відповів: «Як міністр, я зобов’язаний думати не лише про 5-й канал (тобто телеканал «Культура». — І.М.). Я зобов’язаний допомагати розвитку телебачення в цілому... На всіх каналах ми повинні просувати більше культурних програм: хоча б раз на два місяці повинен відбуватися показ якої-небудь культурної події важливого значення — виступи популярного симфонічного оркестру, балетного спектаклю... Я вважаю, що канал «Культура» не повинний бути своєрідним «гетто» для культури». То все-таки, як нам бути з українською теле-«Культурою»? Вона безсумнівно повинна бути. Тільки не на якомусь штучно відособленому чиновниками чи то з Держкомінформу чи Мінкультури маленькому острівці посеред безмежного бурхливого ефірного телеокеану, а на всіх просторах вітчизняних мас-медіа. |