Львівський музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України - єдиний у своєму роді музей в Україні, що підпорядковується Інституту народознавства Національної академії наук України. У ньому зберігається понад 72 тисячі експонатів.
Про унікальну колекцію, про апетити сучасних колекціонерів, про особливості життя експонатів - в розмові зі старшим науковим працівником музею, зберігачем фонду художньої історичної тканини Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові Людмилою Булгаковою.
- Про Україну зазвичай говорять лише від часів Козаччини. А як щодо князівських часів?
- Середньовіччя у музеях України практично не представлене. Предмети побуту українців тоді нікого не цікавили. За винятком золотих, срібних та виготовлених з інших цінних металів речей, скляних виробів, порцеляни тощо. На решту пам’яток науковці і дослідники звернули увагу тільки наприкінці XIX ст., коли суспільство постало перед потребою самоідентифікації. Завдяки чому ми могли це зробити? Насамперед через народний одяг, традиційну архітектуру, ужиткові вироби, давні ремесла. Українська інтелігенція почала ідентифікувати себе з козаками. Це було ближче і лежало на поверхні...
І часто те, що ми бачимо у художніх фільмах, є спотворенням минулого! Наприклад, у одному з «історичних» фільмів головна героїня працює у полі у багато вишитій сорочці. Це вимисел. Ніхто не надягав у поле чи до худоби святкове вбрання, у яке було вкладено стільки праці.
Чому збереглися вишиванки? Їх надягали лише на свята, передавали у спадок. Сорочки на щодень майже не оздоблювали, вони не були вишиті - у цьому не було доцільності. Хіба що з охоронною (магічною) метою могли зробити делікатну вишивку на з’єднувальних швах, довкола зап’ясть та вирізу горловини.
- Можна лише уявити, скільки таких таємниць зберігається у сховищах вашого музею…
- Для прикладу: у нашому музеї перебувають на збереженні єдині в Україні фрагменти коптських тканин. Копти - це перші єгипетські християни. Стиль коптського портрета чи зображення тварин ні з чим не сплутаєш. Зодягалися копти переважно в туніки, себто сорочки, прикрашені поверх білого полотна орнаментальними смугами, що мали назву клав.
Спеціально для цих колекцій у місті й було збудоване приміщення на проспекті Свободи, 24. У 1939 році Міський музей почали називати Музеєм художнього промислу, і тоді багато націоналізованих колекцій увійшли до нього. Серед них: приватні колекції Любомирських, Дідушицьких.
Однак коли у 1951 році вирішено було створити у Львові нову філію Музею Леніна, то приміщення Музею художнього промислу відібрали під цей проект. Всі колекції звідти негайно були перенесені до колишньої Галицької ощадної каси на пр. Свободи, 15. До речі, зведене відомим архітектором Юліаном Захаревичем (1837-1898). Нині це Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.
- Чи пам’ятаєте ви свою першу експедицію за пам’ятками для музею?
- Перші мої експедиції припадають на 1982 рік. Тоді я більше спеціалізувалася по текстилю, хоча доводилося збирати й кераміку.
Зазвичай, коли виїжджали у село, планували собі знайти якийсь певний експонат. Але прибувши на місце, нерідко знаходили речі, про які навіть мріяти не могли. Наприкінці 1970-х років у родинах, які досі мешкали у довоєнних будинках, зберігалися стародавні ужиткові вироби. Це вже згодом у перебудовану хату не несли старі речі. Там не було місця навіть рушникам з архаїчною технікою оздоблення.
Засобом нашого пересування був автобус «Кубань», який ми називали залізною шафкою. У готелях зазвичай не зупинялися - коштів бракувало. Домовлялися зі школою або ставили намети. Врешті, так працюємо і зараз. Збирати експонати стало легше, відколи у Тернополі заснували перше в Україні Співоче поле. Зі всієї області туди приїжджали фольклорні колективи, вони й допомагали віднаходити цікаві речі.
Там я познайомилась із фольклорним колективом с. Мишків Заліщицького району. Його учасниці запросили мене на Великдень. Автобусом доїхала до дороги, яка звертала до села. Пригадую, щойно зійшов сніг, дорогу розмило. Якусь частину шляху йшла пішки, а потім мене наздогнав трактор з великими колесами. На моє щастя водій зупинився. Бо попереду були такі баюри, що я б там точно загрузла. Він і довіз мене до села.
У селі мене зустріли як рідну. З собою мала великий-превеликий диктофон. Насамперед мене нагодували. Не обійшлося і без самогону - обов’язкового атрибуту гостини. Розмовляли, співали, їли і знову співали. Довелося вислухати чимало розповідей про жіночі долі. Непрості вони були, адже це покоління жінок, які 15-річними дівчатами ввійшли у війну. Чимало серед них удів, а деякі так і залишилися неодруженими, бо чи коханого війна забрала, чи й просто пари не знайшлося, адже хлопців мало повернулося, та й ті одружувалися вже з молодшими.
Так розмовляли до одинадцятої вечора, а тоді одна з учасниць запросила до себе в гості. У неї просиділи до п’ятої ранку. Ніколи не забуду цих бесід. Родом я з Харківщини. Розповіді про УПА для мене були відкриттям. Хоча я й закінчила історичний факультет, цього нам не викладали. Якщо й згадували, то під іншим кутом зору. А тут - живі учасники подій.
Наприкінці розмови одна з жінок відкриває скриню і показує мені заліщицьку сорочку, традиційно вишиту вовняними чорними нитками архаїчною технікою «колодки». Але тут був особливий тип сорочки - так звана «хлоп’янка», пошита тунікою, без жодних вставок. Смужку тканини перегинають упоперек, вирізають отвір для голови і потім перпендикулярно з двох боків вшивають рукави.
Тоді я вперше почула назву «хлоп’янка», а згодом уже сама завжди запитувала про неї, так мене вразив цей крій. На той час я вже досліджувала традиційну подільську вишивку.
- Зараз багато політиків намагаються «щось» колекціонувати. Нещодавно у Львові побував міський голова Одеси Олексій Костусєв, який заявив, що колекціонує археологічні знахідки. Як до цього ставитесь?
- По-перше, пам’ятки археології, як і корисні копалини, - державне надбання. По-друге, будь-який музейний предмет мусить мати інформаційний супровід. Звідки він, з якого культурного шару. Є багато тонкощів. Пам’ятка без паспорта нічого не варта. Вона повинна супроводжуватися бодай вербальною інформацією, щоб можна було уявити, в якому контексті ця річ існувала. Але українські скоробагатьки до колекціонування ставляться легковажно. Воно для них -статусна фішка. Справжній колекціонер - спеціаліст. Він докладно вивчає кожен предмет. Такими можна назвати Тараса Лозинського чи Івана Гречка. Відомі постаті у Львові, які мають прекрасні колекції, відкриті для всіх.
Важливо разом із предметами культури мати пояснення від людей, що їх творили. Без цього немає пам’ятки. Вона може бути лише у контексті часу, народу, території. Часто на жіночих, інколи й чоловічих, вишитих сорочках початку минулого століття, знайдених на Поліссі, Волині чи Поділлі, на місцях, які закриваються штанами чи спідницею, можна зустріти певну вишиту кривульку, орнаментальний мотив чи елемент. Постало питання: що це? Коли дослідники звернули увагу на загадкову оздобу, людей, які ще застали цей звичай і могли пояснити його значення, уже не було. Можемо лише здогадуватися, що це - своєрідний оберіг, захист від чогось. Можливо, кожна жінка закладала у цей знак свій магічний зміст, втілювала власну ідею.
Музейні працівники щодня тримають у руках речі, за які колекціонери платять скажені гроші – от хоча б ті самі коптські тканини. Часто пам’ятки руйнуються через те, що живуть не у своєму часі. Наприклад, давні вироби з шовку надзвичайно чутливі до змін вологості чи температури. Їхні фізичні й біологічні можливості вичерпані. Зараз проблема в усьому світі - як зберегти їх для майбутніх поколінь. У багатьох музеях виставляють для огляду не оригінальні пам’ятки, а лише їхні копії. Візуально для відвідувачів така підміна несуттєва.
Зараз дослідники зацікавилися предметами середини XX ст. Наприклад, Петро Гончар - син Івана Гончара, директор музею його імені - звернув увагу на повоєнні рушнички, вишиті на тонкому бавовняному полотні (перкалі), яке було дешевим і доступним для селян у повоєнні роки. Наприкінці 40-50-х років минулого століття у школі ще вчили малювати і вишивати на полотні «стебнівочкою» наївні мотиви: голубки, квіточки, кошички. Перкалеві речі швидко зношувались, і їх викидали. Для багатьох музеїв ці предмети втрачені, адже довго вважалося, що мистецької цінності вони не мають.
- Музеї їх також не зберігали?
- На жаль, можливості фондосховищ більшості українських музеїв обмежені через брак площі. Сьогодні я не можу взяти до музейного фонду якусь сорочку, яка не набула ні хронологічної, ні мистецької вартості. Саме через це у музеях бракує звичайних пам’яток побутового характеру, які вироблялися, наприклад, у 1970-х роках на місцевих українських фабриках і заводах. Через це для краєзнавчого музею дуже складно відтворити побут мешканців села чи міста 1960-1980-х років.
Щиро поважаю людей, які шанують давні родинні речі і нікому їх не віддають. Коли говорять: у мене є діти, онуки, нехай залишиться їм на спомин про предків. Особисто зберігаю пояс своєї бабусі. Це та ниточка, яка забезпечує нам зв’язок з нашими рідними.
- Відомо, що вам довелося досліджувати пам’ятки культури у Чорнобильській зоні. Як це було?
- Регіон Полісся цікавий тим, що там ще зберігалося багато архаїчних пам’яток культури місцевого населення. Була можливість зробити фотофіксацію, креслення, замальовки, наприклад, конструкцій традиційних будівель, оглянути їхні фундаменти, що в інших умовах неможливо. У багатьох будинках знаходили унікальні поліські ткані рушники та вбрання кінця XIX ст. Більше ніде в Україні подібного я не зустрічала. Всі знахідки потім були передані до Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф у Києві.
Завдяки співпраці науковців, музейних працівників Інституту народознавства, інших установ України та Міністерства надзвичайних ситуацій України у Чорнобильській зоні було врятовано багато цінних пам’яток культури і побуту.
Останніми роками робота науковців Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф у Києві поширюється на інші регіони, які постраждали від Чорнобиля - Рівненську і Волинську області. Цього року запланували експедицію у Камінь-Каширський район Волинської області. Люди продовжують покидати ці території. У деяких селах Зарічнянського району Рівненської області залишилися поодинокі садиби, в яких сьогодні мешкають люди лише похилого віку. Учасники експедиції рятують від забуття не просто окремі експонати, вони зберігають для нащадків цілий пласт історії культури нашого народу. Тому слід поспішати.