Знайомство дотиком з другою поетичною збіркою Олексія Кошеля «Капличка для янголів» чарує аскетично чорним тлом із тілами білих літер: ім’я, прізвище, короткий заспів назви, а між ними — дві сушені скоринки з тіней та натяку на цвіт. Колись, напевно, сяючі, в росі, запахущі й щемкі, наче український ранок, — тепер вони... Невже тепер так розкривають українське слово?!
Таке було перше враження. І доки підступний сумнів крався, крав, точив — давнє знайомство з Олексієм не дало помилитися: Два хрести / На печі / Сюркочуть. / Позмерзали / Мої гості.
І на папір, чи не з яблуневого дерева, лягли рядки коротких сновидінь. Сновидінь, бо так не пишуть про Україну. Не пишуть так і українською. Так, з погляду рими, взагалі писати злочин.
Але погляд, хоч і суб’єкт карного права, попри все, цікавий свідок, бо вже перебіг розгортком. Вхопився за найближче слово, готовий мчати далі, однак перечепився — впав — підвівся спантеличений: two crosses on the stove cracle… Що? Хіба така зараз українська?
Таке було друге враження.
Наступне теж не забарилося. А оскільки воно найближче до змісту Олексієвої збірки, а відтак і теми відгуку, — з нього й розпочнемо.
«Вербовий кошик із гречаними казками»
Існує забобон, що особливо вишукано й зворушливо про красу почуттів, зокрема кохання, пишуть японці — і давні поети, й сучасні прозаїки. Їхнє світосприйняття, припускають, і досі визначає зачарованість світом, потребу гармонії та єднання з навколишнім, де кожна річ має душу, відчувши яку, віднайдеш красу природи.
Не вірте. Найясніші душі мріють українською. Чи не тому в нас пісень — на кожен японський острів — сніп. Солов’ї, кажуть, навіть не лаються українською, а через правічну нашу здатність у кожному вурдалакові розгледіти душу — так вабило до нас непотріб із усіх околиць. Із ким тільки не перевоювали за цю третю тисячу років — воріженьки, чорти забирай! Срібні жорна / Степ розтерли / На полин. / Кам’яні баби / У бога за пазухою. / Козацькими хоругвами / Ніч не затулити.
Так і в Олексія, що не рядок — то наче крок рідною домівкою. Його алюзії походять із народження нашої Вітчизни, такі ж сяючі і тихі, як українська ніч, шумливі, наче степ, та гомінкі, мов Дніпро. Його рядки з тих, ненаписаних пісень, яких уже не співатиме чарівна україночка, бо садок вишневий зжерла поліграфія, а хрущів — радіація.
Вибачай, друже, без нас минули попередні дві тисячі літ — тож і ніч таку маємо. Місяць забився в кутку, / Обгорнувся теплим павутинням. / Біля постелі лісовик.
Така вона — поезія без рими від Олексія Кошеля. Легка і щира. Хоку в довільному стилі — українська в обов’язковому. Наче покликана для виховання найменших. Бо лише з такої мови можуть походити могутня «Й» з козацьким чубом, та струнка «Ї» з вишуканими цяточками грудей, очей, надій. І вже їм, прийдешнім, пояснювати світові, що Україна Велика. Україна Прекрасна. Україна Чекає.
«Війтом увійти, воском воскреснути» —
таке друге враження від «Каплички для янголів».
Третє тисячоліття за порогом, і Олексій не готовий чекати, коли воно завершиться. Збірка — його поетичний підсумок попереднього, а переклад англійською, очевидно, покликаний стати хай маленьким, але його внеском. Внеском у майбутнє Батьківщини. Запрошенням світу до країни, де жива навіть негода: Блискавка / Розбила / Глечик з вином. / Кричить, Сповідається вітер. І де сни так схожі на дитинство: Усміхаєшся, / Немов галицька селянка, / Що гойдається / Над своєю землею / Від півмісяця / До півмісяця.
І доста. Тепер до іншої — співочої, ліричної, ніжної, чутливої України.
І до найпершого — аскетичного враження про «Капличку для янголів».
«Янголи у липні дуже слухняні»
Стриманість у кольорах може бути не лише камуфляжем. Біле, чорне і перепалене червоне на обкладинці — не конче ознака такої ж серцевини. Ліричний колограй у збірці посідає ключове місце і за змістом, і за обсягом. І де мусить початися його спектр, а де закінчитися — продиктовано лише чуттям міри й такту автора, а не сваволею малярів від поліграфії. Олексієві смолоскипи почуттів пломенять чуттями, а не хіттю, чого часто так не вистачає сучасним вітчизняним поетам. З ними часом і тиші не розчуєш: Краплинка крові / Травнем у траві / Прикинулася. / Іди до мене, / Моє маленьке диво.
Перефразовуючи класика, можна зазначити: «зміст відповідає душі», бо якби ставлення чоловіка до жінки було таким, як його описує Олексій Кошель у своєму бачені «Каплички для янголів», — феміністки не з’явилися б як вид: Прощавай, прощавай, / А на згадку про тебе / Я посаджу берізку. / В неї виростуть крила.
«Коли застебелиться дощ»
(Враження четверте. Не останнє.)
Монологи про поезію чимось схожі на рецензування роботи синоптиків — і прогноз ніби зрозумілий, і наслідок ніби очевидний, але де ж тут поезія?!
Натомість у Олексієвих віршах — поезії аж занадто. Таке враження, що він пише зовсім не про ту Вітчизну, яка виховала молодь його покоління, — занадто мозаїчна його Україна — її легше полюбити, ніж у неї повірити. А любити те, у що не віриш, — сумно, погодьтеся, і не взаємно.
Так, гартуючи критикою, слід не забути й про симптоматичну безальтернативність Олексієвих шукань. Він зовсім не вагається, малюючи образи своїх асоціацій. У його поезіях цілком відсутні і множина, і сумнів. Кожне враження хоч і виписане до рельєфу — однак відтінюється тільки профіль або — лише анфас. Така собі поетична чи самовпевненість, чи міра, чи аскетичність, чи безкрай, чи стиль, а чи щось інше? ...липень / Маленький і холодний / Восьмикутник.
Лише про час свого народження таке й можна говорити.
Однак занадто часто Олексій пише не лише про липень, — закид дійсний і щодо інших ознак часу. Характерна бодай така: Дістаю з-під стріхи / Солом’яний ранок, / Витрушую зорі.
«Ранків», «її» та «янголів» теж вистачає. Не сказати «вони паразитують», але «зловживають» — щонайменше. Можливо, це й не велике лихо — бачити такою Батьківщину, але ж Всесвіт — це не лише Україна. І не лише віра. І не лише поезія.
Кошель Олексій. «Капличка для янголів». — Київ, Факт, 2003.