Побувавши недавно в кількох симпатичних закарпатських містечках, я не міг не помітити на багатьох садибах характерних табличок із написом HAMIS KUTJО, що в перекладі українською означає «лютий пес». Із величезної кількості цих табличок у недосвідченого подорожнього могло б скластися враження, що містечка заселені самими угорцями, хоч насправді угорці становлять у них незначну меншість. Але надибати україномовну табличку з написом «лютий пес» у Мукачевому, Хусті чи Ужгороді практично неможливо. У крайньому разі ви натрапите на попередження про «злого собаку». Що є всього лише перекладом чи, власне, калькою з російської.
«Лютого пса» ви не знайдете не тільки в Закарпатті, а навіть і в Галичині, де у найліпшому разі вам пощастить (із погляду філології, не власних штанів) натрапити на «злого пса», котрий знову ж таки є калькою — з польського zlego psa. Фактично ніде в Україні питомо-національний «лютий пес» не потрапить конкурувати з (екс)імперськими «злими собаками», «злими псами» та «гаміш-кутями». Достоту так само українська лайка не потрапить конкурувати з російською, угорською чи навіть польською. Їй, як і незліченним українським сіркам, бракує правдивої лютості. Бракує, по-вченому кажучи, інституціалізованої традиції та належності до домінантного дискурсу.
За українською лайкою, як і за мовою загалом, стоїть переважно приватна особа — колгоспник, кріпак, робітник-лімітчик, закомплексований інтелігент. За імперською мовою стоїть ціла імперія, увесь її апарат, усі інституції, уся система освіти і пропаганди, управління й насильства — від міністерських кабінетів до бандитських малин. І тому коли хтось вам каже, що мовна ситуація в Україні є результатом вільного змагання різних мов і культур, — не вірте. Насправді вона є наслідком змагання між імперською мовою, котра завжди мала свою армію і поліцію, та тубільною мовою, котра ніколи нічого цього не мала.
Власне, не має вона цього й досі. Бо коли хтось вважає, що так звані «українські» армія і міліція, СБУ і кабмін, податкова чи будь-яка інша служба зробилися раптом українськими, — він, у найкращому разі, помиляється. Або цинічно бреше. Бо всі ці служби в самій своїй сутності, у серцевині залишилися совєтськими — за характером, поведінкою, способом мислення, та й за мовою теж. І тому зовсім неважко здогадатися, котра мова домінує й довго ще домінуватиме в цьому суверенному кавалку імперії. І чому «лютий пес» запопадливо підгортає хвоста перед «злим собакою», «шановний добродій» капітулює перед «эй-мущіною», а носії так званої «державної мови» догідливо переходять на недержавну перед кожним її носієм, хоч би це був найпересічніший таксист чи офіціантик, чи навіть власна секретарка.
Бо кожен насправді знає, яка мова є cool, trendy, sexy i catchy. І хто тут насправді хазяїн, хто бос, і хто — крутіший. Нехай хоч яку локшину про «українізацію» вішають нам на вуха хитруваті московські дяді та їхні місцеві ділові партнери.
До оспіваної ними двомовності нам поки що так само далеко, як і до веселих табличок у передмістях Кракова: «Uwaga: dwa psy! Jeden dobry, drugi zly».