...Скрипаля такого класу Київ не чув давно. Чого гріха таїти, філармонійний абонемент «Скрипкова музика» останнім часом, здавалося, видихався. Одні й ті ж самі, хай і гучні, імена; інколи стереотипне компонування програм — не повноваге скрипкове, а поєднане із симфонією чи кількома оркестровими п’єсами; сумлінне «відпрацьовування» концертів «у міру сил» — де-не-де халтурно, де-не-де по-учнівському нудно. Слухачеві ж, пересиченому якісною музикою на аудіоносіях, розпещеному можливістю не виходячи з дому послухати сьогодні фон Караяна, а завтра, скажімо, Ашкеназі чи Кремера, Гульда чи Ойстраха (причому у вивіреному дистиляті студійного запису), нині хочеться чогось незвичного. Хочеться свята, вистави...
...Справді, де ж шлейф демонізму, що традиційно тягнеться за гастролерами-віртуозами, принаймні з романтичних паганінівських часів, а то й глибше — від шпільманів і жонглерів середньовіччя, які вміли грати на дюжині інструментів, показували фокуси, чаклували? Начебто усе на місці — і неперевершене володіння інструментом, і техніка, доведена до нелюдської досконалості й відшліфована на численних виконавських конкурсах, і блиск імпровізацій (нині, здається, частіше заготовлених удома, ніж спонтанних); додамо запаморочливі пасажі, швидкість виконання, небувалу яскравість. Та все ж — чогось бракує. Вогню? Темпераменту? Життя?
Концерт Максима Федотова і Галини Петрової — солістів Московської філармонії, лауреатів міжнародних конкурсів і заслужених артистів Росії — здавалося, одним махом компенсував усе, чого бракувало і київському скрипковому абонементному любителю-меломану, і знавцю, пересиченому компакт-продукцією, що спресувала історію музичного виконавства в один Досконалий Твір.
Тут були безпосередність спонтанного музикування, щирість одномоментного почуття, відчуття свята і дива, що твориться на твоїх очах. Тут був інструментальний театр, можливий лише за абсолютної розкутості Майстрів, повної відкритості Музикантів.
Перше, що вразило, — програма вечора. За непрозорим анонсом афіші («Шедеври російської музики в транскрипціях для скрипки та фортепіано») ховалася унікальна програма, створена композитором Аїдою Ісаковою спеціально для дуету Федотов—Петрова, у розрахунку на їхні виконавські можливості, артистизм і відчуття стилю. Знайомі з дитинства твори російської класики — Мусоргського, Чайковського, Римського-Корсакова, Бородіна — у транскрипціях А.Ісакової (підкреслю: не перекладеннях чи аранжуваннях, а саме транскрипціях, що допускають велику свободу в поводженні з першоджерелом і максимальне використання можливостей нового виконавського складу) отримували нове, інколи несподіване забарвлення чи знову відкривали відомі, але трохи «стерті» від частого вживання риси. Так, у «Шехеразаді» Римського-Корсакова, попри збереження багатства колориту і гармонійної розкоші, з’явилося, здається, нове й краще — особлива динамічність і «невагомість» форми. Дивертисмент із балету «Лебедине озеро» нагадав про шуманівські скерцозно-гротескні складові мистецтва Чайковського, а «Ромео і Джульетта» підкреслили особливу значимість екстатично-романсової лірики в його творчості. «Половецькі танці» Бородіна стали масштабною симфонічною поемою, показавши різні образи Сходу — то кровожерливо-дикого, то гаремно-млосного...
Програма не просто охоплювала твори російської класики другої половини ХІХ століття. Твори композиторів-сучасників були блискуче вибудувані драматургійно і концептуально. Перше відділення окреслило своєрідні «полюси» російської композиторської школи — Мусоргський і Чайковський. Перший (представлений «Ніччю на Лисій горі») — найбільш «російський», грунтовий композитор. Другий же — більш орієнтований на Захід (не випадково в дивертисмент із «Лебединого озера» увійшли, окрім відносно нейтральних «Мазурки» і «Па-де-де», і більш європейські «Неаполітанський танок», «Чардаш», «Іспанський танок»). Друге відділення було віддане розкоші російського Сходу в його «індійській» (Римський-Корсаков) і «середньоазіатській» (Бородін) іпостасях. І як же вкрадливо звучала скрипка в «Пісні Індійського гостя» — одному з чотирьох (!) номерів, виконаних дуетом на біс. І яким же оркестровим був рояль, відтворюючи хижо-розкішні «Половецькі танці»!
Максим Федотов — чудовий скрипаль. То іронічний, то мудрий, то по-мефістофельски уїдливий, то по-фаустівськи бунтівливий; грає все напам’ять, усе однаково вільно, з любов’ю, зі смаком, насолоджуючись і насолоджуючись.... Але левова частка успіху концерту належить піаністці Галині Петровій. Це не просто концертмейстер-акомпаніатор. Слухаючи її гру, я мимоволі згадував мистецтво Інни Каллегорської — унікальної піаністки-концертмейстера скрипалів Московської консерваторії, під пальцями якої рояль звучав як великий симфонічний оркестр — зі специфічними виконавськими штрихами кожної інструментальної групи, тембровим багатством і неповторністю.
Скрипковий філармонійний абонемент, здається, отримує друге дихання. Найближчий концерт присвячено п’ятдесятиріччю квартету ім.М.Лисенка. Чи не в такому внутрішньожанровому розмаїтті і здатності до трансформацій — запорука його життєздатності?