| ||
Крістін Лабранстохер |
Міжнародний фестиваль моноспектаклів, названий на честь першого давньогрецького актора, письмові свідчення про якого дійшли до нас, проводився з 1 по 8 березня в німецькому місті Кілі й мав підкреслено робочий характер. Щодня показували по два-три спектаклі, які привезли п’ять актрис і десять акторів з 13 країн. Удень відбувалися симпозіуми молодих і досвідчених критиків про особливості монодрами та її місце в загальному театральному процесі, про роль і етику критики. Зрозуміло, суперечка на цю тему вічна й народження істини не гарантує, хоча одна молода критикеса з Вроцлава навіть втратила голос на кілька днів. Проте користь таке спілкування безперечно принесло — молоді критики були толерантні у висловлюваннях про спектаклі, незмінно поздоровляли артистів після них і навіть усміхалися та віталися з артистами наступного дня. Одне слово, критика була з новим обличчям — без снобізму, поблажливості та бридливості, а вдумливо-зацікавлена, контактна й навіть співпереживаюча. Більше того, критики жили спектаклями, а не постійно думали, що про побачене можна написати. Звісно, вони ризикують перестати бути впізнаваними як критики й можуть скотитися до рівня вдячного глядача, але «якби молодість знала ...»
Присутність на фестивалі товариша, пана, мсьє Флешена — завліта театру Є.Гротовського, який народився в Польщі, був інтернований в СРСР, повернувся до Польщі, останні 15 років живе в Парижі, надало судженням про спектаклі ще одного самоцінного виміру. «Федра» Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» змусила його згадати про парад атракціонів» С.Ейзенштейна, а докладна й неодноденна розмова про виконання ролі Ларисою Кадировою, вочевидь, стала реально високою оцінкою нашої роботи.
Взагалі Україна вразила колег тим, що в Києві щорічно проводяться два фестивалі моноспектаклів: юне й незалежне «Відлуння» та «Київська парсуна».
У назвах наших фестивалів відбито їхню програму. Парсуна — персона, особистість — сценічне дослідження того, що робить людину неповторною, безцінною, просто Людиною. «Відлуння» — пошук і демонстрування головного дива театру — співзвуччя й відлуння думок та почуттів актора — людині сьогоднішній і вічній. «Теспіс» представляє лицедійство у всіх його проявах.
Розгублене журі фестивалю зізналося в неможливості визначити кращий з-поміж спектаклів, що гралися за класичними зразками драматургії й написаними спеціально для актора текстами. З-поміж спектаклів, де єдиний образ створюється актором, режисером, сценографією, костюмом, музикою, світлом і просто монологом — вічним і величним жанром. З-поміж спектаклів, які потребують прямої взаємодії з залом і залишають глядача за «четвертою стіною».
За 20 років роботи в театрі мені вдалися лише п’ять моноспектаклів. Жанр цей поки що не надто люблять актори, режисери та глядачі. І все-таки він, безумовно, набирає силу. Сьогодні вже існує Асоціація фестивалів моноспектаклів у рамках Міжнародного інституту театру, а загалом у світі їх уже понад 20. Моноспектаклі сценічними засобами намагаються розв’язати серйозну соціальну проблему, що єднає країни бідні й багаті, розвинені й ті, що розвиваються, демократичні й такі, що терплять театр, — проблему дефіциту особистості в сучасності. Абсолютна більшість людей у світі прагне внутрішньої еміграції, уникання вчинків, прийняття рішень, відповідальності за долю й долі. Куди вже далі, якщо родина, кохання, діти дедалі більше стають тягарем, опудалом чи короткочасною забавою.
Актор, котрий виходить сам на сам із глядачем, уже здійснює вчинок: він підтверджує право людини на висловлення, на самовираження. І такими були спектаклі й актори «Теспісу». Олег Бєлов наділив шукшинського Іванушку-дурника з повісті «До третіх півнів» рисами фундаментального простака, людини поза будь-якими кон’юнктурами. Живу, як відчуваю, кажу, що думаю, маю право. Посмішкою й іронією, всепрощенням і співчуттям прикривався, стаючи від цього ще виразнішим, тупий бездонний біль у героя англійця Армстронга, який розповідає історію ескалації антисемітизму з XVI століття до гітлерівських часів через втілення образу шекспірівського Шейлока.
Чилієць Карлос Конча продемонстрував вісім власних реінкарнацій: від єгипетського фараона до поліцейського хунти Піночета. У фіналі на тілі голого артиста з’явилися вічні знаки — таємничі та прості, як тіло людське — однакові й завжди неповторні.
Жіночі спектаклі вирізнялися і емоційністю, і багатством виражальних засобів. Можна зрозуміти журі, яке закликало на допомогу образ Грети Гарбо, що виразно проступав у спектаклі норвежки Джуни Дар, і віддало йому не перевагу, але належне пошанування.
Ще один приз журі вручило Ігнасію Аломо з Заїру за мужність у боротьбі з расизмом. Можливо, це правильно, але дивно. Дивним було і саме журі: до його складу входили водночас і досвідчений завліту театру, і вчорашня випускниця театрального інституту, на церемонію вручення призів хтось з’явився у вечірній сукні, а хтось у джинсах і шкіряному жилеті. Результати його роботи настільки збентежили учасників, що п’ять директорів міжнародних фестивалів моноспектаклів зі слов’янських країн на чолі з В.Хазановим (Росія) заснували власний приз спектаклеві «Стрічка Крепу» Мішеля Альтмана з Німеччини за п’єсою С.Беккета. Директори були такі урочисті, гарні й одностайні, що висловлене ними право на власну думку викликало справжнє захоплення у присутніх.
Фестиваль завершився. Але спектаклі продовжують жити. І ми дуже сподіваємося, що кращі роботи вдасться показати в Україні на фестивалі моно- та камерних спектаклів «Київська парсуна», який проходитиме в рамках Третього міжнародного театрального фестивалю міст-побратимів «Київ Травневий» з 17 по 27 травня нинішнього року в нашому місті.