На Лазурному узбережжі вже давненько згасли фестивальні вогні. Суперзірки роз’їхалися. Журі «розформоване». Переможці щасливі (серед них фільм-тріумфатор «Між стін» режисера Лорена Канте, а також актори-призери Бенісіо дель Торо і Сандра Корвелоні). Канни-2008 — черговий розділ кіноісторії. А оскільки Каннський фестиваль, мабуть, найважливіший кінофест планети, то повертатися до цієї події (і до її результатів) ще будуть не раз. От і в автора цих рядків у фестивальному блокноті залишилося чимало «нотаток на полях».
Брати Люм’єр — на вокзалі
— Що змінилося в Каннах відтоді, як ви приїжджали на кінофестиваль із «Таксистом» Скорсезе? — запитання Роберту де Ніро в Каннах.
— Взагалі-то я приїжджав сюди ще зі «Злими вулицями» Марті! — швидко відповів актор. — Що змінилося, запитуєте?.. Погода!..
Насправді ж багато чого змінилося. Режисери, актори, глядачі — всі вже не ті, що були раніше. Колись «Золоту пальмову гілку» одержували «Третя людина», «Летять журавлі», «Солодке життя», «Таксист» — фільми, що випередили час і тенденції кіномистецтва. Нині навіть пікетники — й ті якісь мляві. У вечір закриття покричали щось антивоєнне перед телекамерами на підступах до Палацу фестивалів та й вгамувалися, відтіснені поліцією.
Хіба це 1968-й, коли протестувальники проти зміни директора Синематеки Франсуа Трюффо з Жаном Люком Годаром і товаришами по кіноцеху, повиснувши на лаштунках у кінозалі перед показом фільму «М’ятний коктейль з льодом» Карлоса Саури, попросту зірвали Каннський кінофестиваль!
Через 40 років, уже на 61-му Каннському кінофесті, показали цілу програму фільмів того, «змитого» героями «нової хвилі» кінофоруму.
Глядачі побачили і фільм Саури, і «Анну Кареніну» Зархі, і «24 години з життя жінки» Делюша.
У Каннах все начебто виткане з найтонших ниток золотого минулого кіно. На стіні центрального залізничного вокзалу Канн — портрет братів Люм’єр. Поруч — кілька кадрів із їх знаменитого «Прибуття потяга». Один будинок у центрі міста прикрашають намальовані сцени з добре знайомих глядачам картин — тут і «падаючий» Гарольд Ллойд, і Ді Капріо з Уїнслет на носі «Титаніка». На стіні іншого будинку — великий портрет Жерара Філіпа в образі Фанфана-Тюльпана. У сквері перед Палацом фестивалів, біля фонтана — яскрава дитяча карусель, де над різнобарвними машинками і конячками — портрети Шона Коннері та Одрі Хепберн. У цій частині французького Лазурового берега кіно завжди було, є і буде «найважливішим із мистецтв».
Якогось моменту ловиш себе на думці, що сам по собі Каннський фестиваль — подія набагато вагоміша, ніж фільми, представлені в рамках програм. Відчуття схоже з тим, що мало б охопити глядача, якби він прийшов на виставку сучасного мистецтва, влаштовану в Колізеї. Там будь-які експонати почувалися б піщинками поруч із могутніми давніми стінами великої арени.
Те саме в Каннах. Фест бачив світло справжніх зірок, показував і нагороджував великі фільми. Як же непросто з’являтися на каннських екранах сучасним фільмам, де талант, щирість, свіжість ідеї та сценарію найчастіше зовсім відсутні. Відлуння загальної кризи, яка охопила світову кіноіндустрію, не могло не докотитися до набережної Круазетт, що випромінює благополуччя. І ті, хто обвинувачував конкурсну програму фестивалю в слабкості та відсутності новизни і розмаїття, несправедливі до добирачів.
Обвинувачі забувають, що жодний фестиваль у світі не створює фільми. Фестивалі тільки представляють те, що зняте. Канни — це дзеркало, в якому кіно може побачити свій відбиток. І безглуздо нарікати на відбиток, коли щось не так із самим кінопроцесом.
Каннський фестиваль і став дзеркалом, у яке кінематографісти дивляться в надії побачити «Золоту пальмову гілку». Проте бачать... свої картини, різні за художньою значимістю, які викликають у глядачів, кінокритиків і журі різноманітні реакції.
Тарантіно не довіряє композиторам
Розмаїття програми — усе-таки головне достоїнство Канн-2008. Різні жанри, види, теми, проблеми, художні рішення... Все це завдяки добирачам і з’єдналося в мозаїку сучасного кіно, що переливалася всіма можливими барвами. Подарунком для каннських кіноглядачів було те, що в цій мозаїці знайшлося місце й для чудових класичних фільмів: «Орфея» Жана Кокто, «Лоле Монтес» Макса Офюльса, «Що сталося з бебі Джейн» Роберта Олдріча, «Що сталося, Док?» Пітера Богдановича, картини «Бонні і Клайд» Артура Пенна...
Порадували володарі «Золотої пальмової гілки» минулих років: Емір Кустуриця представив повнометражну документальну стрічку про великого футболіста Дієго Армандо Марадону, а Квентін Тарантіно дав приголомшливий майстер-клас, сповнивши захопленням своїх численних фанатів.
Квентін тримався у властивій йому ексцентричній манері. Розмовляв, активно жестикулюючи: «Я просто не довіряю композиторам! Ти платиш гроші якомусь хлопцеві, показуєш йому свій фільм, а потім він складає якусь нісенітницю, а ти йому вже заплатив!.. Волію працювати з найкращими у світі композиторами, але тільки без особистого спілкування з ними... Коли я був хлопчиком, ще не було відеомагнітофонів і DVD-плеєрів, тому єдине, що можна було зробити, коли фільм, який сподобався, зникав з екранів кінотеатрів, це купити саундтрек до нього. І от я годинами слухав музику до фільмів, згадуючи всі сцени — відновлюючи в пам’яті кожну до дрібних подробиць. А згодом став придумувати свої власні сцени і «накладати» їх на улюблені саундтреки...»
Фільмом церемонії відкриття, як відомо, стала «Сліпота» бразильця Фернандо Мереллеса. Режисер «Міста Бога» зняв драму із серцем психологічного трилера і душею філософської притчі. Апокаліптична історія про життя людей, котрих раптово вразив невідомий вірус сліпоти, від перших хвилин занурила глядача в атмосферу тривожного передчуття чогось неминучого. Відповідь на запитання: що ж бачать сліпі, а головне, що спроможні побачити зрячі, — самозабутньо шукала виконавиця головної ролі Джуліана Мур. Її гра стала окрасою фільму, а сама акторка приїхала до Канн представляти картину разом із режисером і Денні Гловером, котрий зіграв у фільмі незрячого, який бачить.
Обов’язкова присутність зірок — одна з особливостей Канн. Журналісти й просто цікава публіка готові заради змоги хоч на мить побачити кумира годинами чергувати біля червоної доріжки чи біля входу до пляжних ресторанів, де проходять вечірки. Вхід охороняють міцні хлопці в строгих темних костюмах. А перекриті через великий наплив людей вулиці в районі фестивального палацу патрулюють такі самі міцні поліцейські в темних окулярах, які надають служителям закону вигляд людей, що належать до світу бездіяльного романтичного гламуру. Може, тому вони завжди з задоволенням погоджуються сфотографуватися з перехожими, які шукають зірок скрізь — і на червоній доріжці, і серед поліцейських.
Фестивальній охороні постійно є кого охороняти: зіркові десанти численні. Так, на світову прем’єру нових пригод Індіани Джонса, що викликала величезний ажіотаж у публіки, приїхали, на хвилинку, Стівен Спілберг, Джордж Лукас, Харрісон Форд, Кейт Бланшетт!
Зірки в Каннах зустрічаються не тільки на червоній доріжці чи набережній Круазетт, а й серед глядачів — у кінозалах. Наприклад, на майстер-клас Квентіна Тарантіно прийшла сама Фей Данавей. Вже вручаючи на церемонії закриття фестивалю приз за найкращу режисуру турецькому режисеру Нурі Більге Джейлану за фільм «Три мавпи», вона цитувала Тарантіно: «Режисер несе відповідальність абсолютно за все, що відбувається в кадрі та на знімальному майданчику».
Джейлан узяв на себе всю відповідальність за свій витвір — і переміг. Деякі кадри з його фільму надовго врізуються в пам’ять, настільки вони виразні й так ретельно вибудувані. Запам’ятовуєш і два кольори — зелений і червоний, які у загальній стриманій колірній гамі фільму — як яскраві спалахи, що допомагають досвідченим режисеру й оператору створити особливу атмосферу стриманої трагедії, на яку перетворюється життя водія одного турецького політика, коли бос просить взяти на себе провину за скоєне ним убивство та сісти замість нього до в’язниці… Політик обіцяє не залишитися в боргу, і водій, не довго думаючи, погоджується на цю угоду, адже його сім’ї потрібні гроші.
Чому не Іствуд?
Гроші були потрібні й тому самому Тарантіно, коли його кар’єра щойно розпочиналася. Він розповів, як тоді, здобувши фінансування на зйомки фільму, він показував свої перші режисерські спроби знаменитим кінематографістам, і ті жахалися від побаченого; один із них навіть сказав: «Жахливо не тільки те, як ти це зняв, жахливий той факт, що ти одержав гроші на виробництво всього проекту!» Террі Гілліам був одним із небагатьох, хто підтримав тоді молодого режисера, сказавши, що «це геніально» і «у тобі відчувається прагнення шукати й розвивати свій стиль». За словами Тарантіно, саме в той момент він зрозумів, що в його режисерській долі завжди буде так: світ розділиться на дві половини. Глядачі будуть або обожнювати, або ненавидіти його фільми. І ніякої золотої середини. Власне, так і сталося.
«Синема, мон амур!» — вигукнув Квентін Тарантіно і заскочив зненацька публіку, яка зібралася на той самий його майстер-клас. Адже всі вже було вирішили, що знаменитий каннський урок кіно завершився, аж тут Квентін раптом знову вискочив на сцену та ще з таким чудовим визнанням у любові. Глядачі були в захопленні. Його майстер-клас став однією з найяскравіших подій фестивалю, що запам’ятовуються. Почуття гумору й захопленість, із якими він розповідав про свої фільми та роботу над ними, зачарували всіх присутніх.
61-й Каннський кінофестиваль закінчився тріумфально для французького кіно: «Золоту пальмову гілку» здобув Лорен Канті за фільм «Клас» («Між стін»). От уже справді: «якби стіни могли говорити» — непрофесіональні актори, учні звичайної паризької школи, практично весь фільм не полишають стін рідної школи, розмовляють — то одне із одним, то з учителем, і з цього складається живий образ їхнього ставлення до життя і навколишніх. Шон Пенн, глава журі каннського кінофестивалю нинішнього року, назвав це рішення його колег одноголосним.
Останній раз французький фільм здобув «Золоту пальмову гілку» в 1987 році — то була стрічка «Під сонцем сатани» Моріса Піала. Стосовно сьогоднішнього рішення глава журі Шон Пенн сказав, що «Золоту пальмову гілку» присудили роботі Канті «за те, що фільм своєю щирістю завоював усіх членів журі й справив на них глибоке враження». Глядацьке сприйняття членів журі зрозуміле. А от із розуміннями власне кінематографічних достоїнств картини журі з журналістами не поділилося. Залишається припустити, що, можливо, суддів привабила певна камерність фільму — той факт, що персонажі практично не залишають клас і водночас за перебігом їхніх розмов цікаво стежити. Та й актори, будучи непрофесіоналами, грають із привабливою природністю та щирістю.
А ось чому журі так і не оцінило щирість історії, розказаної Клінтом Іствудом у гучній «Підміні» (з Анжеліною Джолі в головній ролі)? Мабуть, судді на чолі з Пенном вирішили не давати головний приз класичній в усьому картині — із добре написаним сценарієм, якісною акторською грою, вибудуваними кадрами, що запам’ятовуються. Фільм Іствуда дивишся на одному подиху. І, можливо, цю роботу чекає навіть «Оскар». Та «Підміна» — більше мейнстрим. А для Канн важливе «особливе русло». Щоб відчути на собі чари фільму Канті, потрібно від початку перебувати з режисером на одній хвилі, вловивши настрій цієї картини.
Єдиними були члени журі, за словами Пенна, і в рішенні віддати приз за найкраще виконання чоловічої ролі Бенісіо дель Торо за роль Ернесто Гевари у фільмі Стівена Содерберга «Че». Це воістину масштабне полотно (хронометражем 4 години 28 хвилин) дозволило дель Торо повною мірою виявити свій акторський талант і продемонструвати майстерність перевтілення.
Нинішнього року, до речі, фестивальні фільми були багаті на прекрасні акторські роботи. Абсолютно заслужено нагорода за найкращу жіночу роль дісталася бразильській акторці Сандре Корвелоні, яка зіграла в урбаністичній драмі Волтера Саллеса та Даніел Томас «Лінія шляху». Любов, ласка, турбота і стійкість духу — із цього витканий характер героїні Корвелоні, хорошої акторки, яка блискуче зіграла роль матері.
Фільми Каннського кінофестивалю змушують задуматися про реальність та вимисел, про їхнє співіснування та взаємозв’язок. Де закінчується реальність і починається вимисел? Може, все придумане — реально, а реальність — не що інше, як вигадка невідомих нам сценаристів? Адже іноді кіно здається реальнішим за життя, а життя — «надумане» кіно.