Ідеї зазвичай народжуються швидко, проте до їхньої реалізації минає чимало часу — як говорив класик: «Від слів до діла довго ще чвалати». У випадку з книжкою Олекси Підлуцького «Постаті XX століття», якою започатковано бібліотеку газети «Дзеркало тижня», ця відстань виявилася не такою довгою. Коли автор писав свою першу розвідку для «Дзеркала тижня», навряд чи думав він тоді, що за якихось кілька років це виллється в цікаве науково-популярне видання. Власне, це вже й не так важливо.
Книжка складається з розповідей про видатних політичних лідерів XX століття — Пілсудського, Масарика, Маннергейма, Бенеша, Франко, Цзяна Цзінго та Піночета. В передмові до книжки Олекса Підлуцький пояснив, чому він обрав саме ці постаті для своїх статей. По-перше, всі вони були потужними національними лідерами, яким вдавалося переламати хід історії, що складався на тому чи іншому етапі розвитку не на користь їхніх держав і націй. А, по-друге, всі вони або замовчувалися в «Україні нашій радянській», або ж були мало що не уособленням світового зла.
Читаючи захоплюючі і разом з тим глибокі розповіді про згаданих політиків, зайвий раз переконуєшся, що змальовувати політика, а тим більше лідера загальнонаціонального масштабу, на якого випадає величезний тягар відповідальності перед «живими, мертвими і ненарожденними», в контрастній системі координат «чорне—біле» неприпустимо.
Візьмімо Юзефа Пілсудського. Перелік лише самих його офіційних і неофіційних титулів вражає: маршал Польщі і начальник Польської держави, комендант, бригадир, гетьман, вождь та батько народу, «останній польський шляхтич». Цікаво, що ця яскрава особистість, яка відродила Польщу після 123 років небуття, не була поляком. Юзеф Пілсудський був з походження литвином з-під нинішнього Вільнюса. «Литвин, — пише Підлуцький, — це не зовсім литовець в нинішньому розумінні слова. Це — шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським в єдину Річ Посполиту».
До речі, герої інших розділів книжки «Постаті XX століття» — Томаш-Гарріг Масарик і Карл Маннергейм — також не належали, як тепер кажуть, до титульної нації ними відроджених або врятованих держав. Але про це — далі.
Юзеф Пілсудський народився через чотири роки після краху великих надій — поразки Січневого польсько-литовського повстання 1863 року. Поступово переможене суспільство, разом з «провідною верствою», поринало в безодню розпачу. Багато хто вважав тоді, що невдача 1863 року перекреслила можливість Польщі звільнитися з-під московського панування. Зневіра і колаборанство з колоніальною адміністрацією розповзалися польськими просторами, як ракові пухлини. Нащадки шляхтичів ставали ніби дволикими Янусами — лояльними до імперії Романових на службі й — опозиціонерами «на кухні».
Батьки Юзефа Пілсудського залишалися в опозиції до влади, а тим часом їхнього сина русифікувала школа. Та не тільки це. «Головною метою виховання, — пише Підлуцький, — було переконати дітей в другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвий успіх можна осягнути лише на «общєрускіх» шляхах». Саме зі стін «апухтінської» школи Юзеф Пілсудський виніс ненависть не лише до царату, але й до Росії як такої і до російської мови та культури. Саме там він вирішив присвятити своє життя руйнуванню Російської імперії.
Для українців, звичайно, вельми цікаві ті сторони діяльності Юзефа Пілсудського, які безпосередньо пов’язані з українським фактором. А те, що він був надзвичайно важливим для обох сторін, свідчить не лише криваві періоди в певні історичні часи українсько-польської війни чи «пацифікації», але й висловлювання Пілсудського. Ще за 70 років до іншого великого політика польського походження Збіґнєва Бжезинського він стверджував, що Росія перестане буде імперією і не нестиме загрози багатьом країнам тільки тоді, коли «з-під її влади буде вирвано Україну». Автор наводить також проникливі слова Пілсудського за місяць до смерті: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».
Звичайно, хотілося б, щоб автор ширше висвітлив тему «пацифікації» українців. Це болюче для українців і не вельми відоме широкому загалові питання. Згадаю тут розповідь мого батька, який не з книжок знав, що таке «пацифікація». Його рідне село Белелуя неподалік Снятина (це Івано-Франківська область) розташоване серед пагорбів. Одного дня, здається, 1930 року, з кількох сторін на село серед білого дня наскочила польська кіннота. Хто траплявся дорогою, хто не встиг утекти, того жорстоко побили. У центрі села була хата-читальня. Польська жандармерія винесла всі книжки, які були там, і підпалила їх. І такі рейди «умиротворення» були постійним явищем в тодішній Західній Україні.
Не менше зацікавлення в українців викликає життя і діяльність Томаша-Гарріга Масарика, майбутнього президента Чехословаччини, який посів цю посаду, будучи вже відомим ученим. Він заклав міцний фундамент нового суспільства. Мабуть, не випадково через десятиліття, після «оксамитової революції», посаду президента, тепер уже Чехії, обійняв інший інтелектуал, драматург Вацлав Гавел.
Відомо, що до складу міжвоєнної Чехословаччини входило Закарпаття, яке мало тоді назву Підкарпатської Руси. Якщо зіставити слова та дії стосовно України двох лідерів сусідніх з нею націй — Пілсудського і Масарика, то не можна не помітити парадоксу. На відміну від Пілсудського, ставлення Масарика до незалежності України було негативним, бо це могло б послабити Росію. Остання ж, на його думку, була головною протидією німецькій експансії на Схід, а отже, це було вигідним Празі. У той же час Підкарпатська Русь мала політичну автономію, хай і обмежену в дійсності, але підтверджену Масариком. Якщо Варшава проводила «пацифікації», то Прага вкладала чималі кошти у розвиток Закарпаття, зокрема й у будівництво доріг. Саме ця автономія дала змогу в 1938 році зробити місцевим українцям наступний крок і проголосити в Хусті створення Карпатської України.
До речі, будучи з походження словаком, пізніше він «усвідомив» себе чехом, а словаків вважав тільки гілкою чеської нації. Попри це, саме Масарик запровадив термін «чехословаки» — щось на кшталт нової спільності людей, радянського народу.
Томаш-Гарріг Масарик створив прецедент в історії світової дипломатії. Він домігся від Франції та Великобританії визнання ще до закінчення Першої світової війни Чеської національної ради як тимчасового уряду неіснуючої Чехословацької держави. Діяльність Томаша Масарика може бути прикладом для багатьох національних лідерів, в тому числі і для нинішніх керівників України. Як пише Олекса Підлуцький, він першим поставив перед світовою науковою і політичною громадськістю «чеське питання» — «як можливість і необхідність створення чеської держави. Якими ж дрімучими видаються твердження деяких наших сучасників, які намагаються довести, що в сучасному (!) світі Україна не може вижити як самостійна держава. Щось подібне Масарик переконливо спростував ще багато десятиріч тому. І не лише теоретично, але й на практиці».
Читаючи розділ, присвячений фінському маршалові Карлові Маннергейму («Маршал, який переміг Сталіна»), мимоволі проводиш іншу паралель — з гетьманом Павлом Скоропадським. Прародичі Маннергейма, аристократи, прибули у Швецію з Нідерландів у XVII столітті. Хоча в нього не було фінської крові і до кінця життя він розмовляв фінською з акцентом, цей чоловік у 50 років вирішив кардинально змінити своє життя і відмовитися від подальшої кар’єри в російській армії. В 1917 році він залишив Одесу і поїхав захищати нову Фінляндію. Пізніше йому вдасться те, що мало хто зміг зробити. Він успішно впродовж кількох місяців протистояв регулярній Червоній армії та військам НКВС у 1939—1940 роках. І не в останню чергу це вдалося завдяки будівництву фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, які одержали назву «Лінії Маннергейма».
Вельми символічною є паралель, що її наводить автор: «Раднарком РРФСР визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день — 31 грудня 1917 року... Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна програла».
Обсяг статті не дозволяє зупинитися на інших чотирьох постатях. Вони не менш цікаві, як ті, про кого тут згадано.
У передмові до книжки «Постаті XX століття» автор пояснює, чому серед її героїв немає українців: «На превеликий жаль, жодного українського діяча XX сторіччя не можна поставити в цей ряд. Хоча б тому, що проект «Незалежна Україна» не увінчався успіхом ані в 20-і, ані в 40-і роки... Можливо, не остання причина такого стану речей полягає і в тому, що Україна ні в XX, ні на початку XXІ століття не має лідера такого масштабу, як Масарик чи Маннергейм, Пілсудський чи Цзян Цзінго».
Новий проект газети «Дзеркало тижня» — започаткування бібліотеки — є вдалим і має добру перспективу. За легкістю стилю, яким написано цю книжку (Київ, видавництво «Тріада-А», 2004), вгадується не лише талант Підлуцького-оповідача, але й опрацювання колосальної кількості матеріалів. Вже сьогодні це видання, крім іншого, може служити навчальним посібником для студентів.