У столиці цього тижня вирував "Книжковий Арсенал", власне літературний форум, який презентував нові видання, цікавих авторів. Різні ЗМІ з цього приводу складають свої "хіт-паради найважливіших книжок" цьогорічного "Арсеналу". Нижче буде не рейтинг, а суто авторський погляд на видання, які, без перебільшення, варті уваги читачів.
Войнович: Боварі
Володимир Войнович, Малиновий пелікан. - Переклад із російської М. Каменюка. - Х.: Фоліо, 2016
Путінізм (як і будь-яка інша збочена форма авторитаризму) - це свого роду ментальний Чорнобиль. І вже кілька століть жахіття цього Чорнобилю розкривають (мов нарив) скальпелем гумору:
М. Салтиков-Щедрін, Козьма Прутков, А. Чехов, Теффі - і отепер Володимир Войнович.
Його Чонкін свого часу мало не перетворився на символ доби, яка тріщала по швах і зависла на краю прірви. А в новому романі - "Малиновий пелікан" - символом доби постає Перодер, під страхітливо-кумедною мармизою якого легко вгадується один колишній полковник…
І все ж головним героєм роману Войнович вивів себе. Підстаркуватого письменника, який мешкає на дачі за містом, постійно хворіє, кепкує з недоумкуватих покоївок (серед яких є й агресивна "ватниця"), а з дружиною розмовляє винятково про прекрасне.
Типовий російський інтелігент - відстороненість від політики, зверхнє ставлення до влади і поверхове "народництво". І ось цього типового російського інтелігента кусає… кліщ! Себто інтелігент зашпортується об реальність. А в реальності - Імперія творить Надлюдину. Точніше - людиноптахів. І президент Перодер, всемогутній голова держави ("малиновий" - від традиційного піджачного кольору дев'яностих) очолює цілий НДІ, де виводять цих дивовижних істот. І чи не головне захоплення Перодера - висиджувати яйця, з яких потім повилуплюються його вдячні пернаті прихильники.
Більша частина книжки - розмови з медсестрою та спогади - відбувається у "швидкій" дорогою від дачі письменника до лікарні. І це нагадує славетний вояж Емми Боварі з коханцем у кареті: піднялася до екіпажу одна жінка, а вийшла - геть інша.
Звісно, старий письменник нагадує, радше, чоловіка Емми або ж зловісного аптекаря, проте "боварізм", і навіть флоберівський стиль (який важко передати в перекладі) Войновича, - очевидні.
Геддон: Ведмедик і Голмс
Марк Геддон, Загадковий нічний інцидент із собакою: Роман. - Х.: КСД, 2016. - 224 с.
Перевидання (в новому перекладі) книжки, загальний наклад якої в оригіналі вже перевалив за два мільйони примірників. Світ п'ятнадцятирічного Крістофера Буна - хлопчика з синдромом Аспергера - обмежений власним будинком, школою для дітей з особливими потребами та найближчими сусідами. Найбільше у світі йому подобаються математика - за її логічність, собаки - за зрозумілість - та зоряне небо - за незмінність і передбачуваність. Він підфарбовує червоним різнокольорову їжу і терпіти не може обіймів навіть власних батьків, адже будь-які доторки викликають у Крістофера справжні страждання. Та, розпочавши (достоту улюблений Шерлок Голмс) розслідування вбивства сусідського пуделя, Крістофер наважується на мандрівку, що перевернула життя його та його батьків...
Текст "тримає" від першої до останньої сторінки. Твір є напрочуд кінематографічним, емоційним (я навіть сказав би - по-дитячому чуттєвим), сповненим доброти і тепла. Сюжет трохи нагадує походеньки ведмедика Паддінґтона, проте цю книжку не можна назвати дитячою. Є в ній і смерть, і хвороба, і цілком дорослі проблеми (подружня зрада, розлучення).
Іздрик: Левіафан
Юрій Іздрик, Номінація: Книги і твори. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2016. - 856 с.
На цю книжку давно чекали. Ошатний приємний на дотик том, до якого увійшла більша частина прози, написаної живим класиком сучукрліту Іздриком. Людиною, котрій навіть ім'я не потрібне, - просто Іздрик. Автор "Воццека" (що також присутній під цупкою обкладинкою "Номінації"). Винахідник власного стилю - це дуже рідкісне, між іншим, явище в сучукрліті (і навіть у пост-сучукрліті).
У своєму несвідомому досучукрлітівському житті (себто коли читав усе, окрім сучукрліту) я вже бачив книжку з двома словами на обкладинці: "Іздрик. Воццек". І ця книжка мене лякала. Чомусь на думку спадали хтонічні істоти з оповідань Г.Ф. Лавкрафта - лускаті, потворні та хижі.
Натомість уже згодом прочитаний "Воццек" виявився досить ліричним текстом-масивом, покрученим із образів і голосів, текстом музичним і візуальним. Відтоді Іздрика я сприймаю як літературного Левіафана, що засмоктує в себе усе довкола - і випльовує у (вдячного?) читача дивними порціями-сумішами фраз і сентенцій (часом а-ля Жванецький).
Що таке тексти Іздрика? Це жанрова суміш, далека від звичного уявлення про "художню прозу, fiction". Радше, anti-fiction. Анти-література. Себто справжня література. Тим і цікавий феномен Іздрика: він нібито і сміється з оточуючих, кепкує, а вони (оточуючі) вдячно ковтають обрЗзи (і Чбрази). Щороку виходять нові збірки віршів Іздрика, перевидання творів - і це при тому що він любить казати, буцімто "нереально щодня писати шедевр". Але щодня реально писати тексти. І "Номінація" (цікаво - на що? Куди висувають?) - це свого роду рекорд. Такими грубими обсягами Іздрика ще не видавали. Тут і вже згаданий "Воццек", і текст-коктейль "Подвійний Леон", і роман-пазл "АМтм", і навіть просто "Тексти". Нарешті правдива назва для літер, складених у слова, для слів, складених у фрази, для фраз, складених у рядки. І наповнених Іздриком. Просто "Тексти".
Камиш: Еней
Маркіян Камиш, Київ-86: Роман. -
К.: Нора-Друк, 2016. - 154 с.
Лаконічність - сестра таланту. Друга книжка "початківця" Маркіяна Камиша не грубша за першу. І тему в ній він порушує ту саму - Чорнобиль. Звісно, в рік 30-х роковин аварії на ЧАЕС очікувано з'явилося чимало культурних продуктів, пов'язаних із сумною темою (тут і перевидання "Чорнобильської молитви" Світлани Алексієвич українською мовою, і нові постановки "Сталкерів" Павла Ар'є, і фільм, що його зараз Мирослав Слабошпицький знімає в Зоні). Зона (саме під такою назвою "Оформляндію" М. Камиша видали у Франції) помандрувала світом.
Новий роман - це фантазія на тему "що б сталося, якби після аварії довелося відселяти Київ". Столиця України перетворюється на мертве місто. Нова Прип'ять, але значно більша за територією. І головний герой - сталкер (підозрюю, той самий, що й у "Оформляндії"), - як Сивіла, що знайомить Енея з Пеклом, водить екскурсії для іноземців цим мертвим містом. Знову, як і у випадку з "Оформляндією", йдеться про позбавлену сюжету прозу, що чіпляє, радше, оригінальним задумом і незвичною мовою. Як і в першій книжці, Камиш, фактично, вигадує власну українську мову. Текст рясніє незвичними словами, властивими тільки Маркіянові. Проте складається враження, що "Київ-86" написано значно менш уважно, ніж "Оформляндію". Втім, безперечно, текст дуже актуальний і влучний: кияни похилого віку розчулено впізнають "втрачене місто" 80-х, а молодші побачать алюзію на лицемірну київську владу всіх політичних мастей.
Після другої книжки про Чорнобиль хочеться запитати у Маркіяна Камиша - про що буде третя? Відомо, що в конкурсі "Гранослов" він переміг зі збіркою новел. Цікаво, про що вони? Знову про Зону?
Міра: Юдит і Олоферн
Эльга Мира, Улитка: Роман. - К.: Саммит-Книга, 2016. - 391 с.
У своїй попередній книжці київська письменниця, яка приховується під псевдо Ельґа Міра, показала одну з граней кохання: нині вельми поширену, але замовчувану (принаймні в нас) - БДСМ. Роман "Шкаралупа" ("Скорлупа") став коли не хітом, то принаймні гучною заявкою на успіх.
"Равлик" дещо претензійніший від "Шкаралупи". За сюжетом, молода українка із заможної родини - дівчина, яка попросту не знаходить місця в житті і не вміє жити, - оселяється у Відні, де знімає квартиру в центрі разом із хлопцем-геєм. Хлопець має жіноче ім'я Джудит.
Головна героїня - романтична істота, яка захоплено роздивляється світ навколо і з усього робить юнацькі максималістські висновки, - закохується у прекрасного хижака Джудит. Чудово усвідомлюючи безперспективність свого задуму, вона все ж пускається в цю авантюру - зваблення…
Звісно, хотілося б, аби дія відбувалася не в прекрасному Відні, а в одному зі значно менш мальовничих провінційних українських містечок; аби головна героїня була не пещеною примхливою дівчинкою, у свої двадцять із гаком втомленою від світу, - а звичайною студенткою четвертого курсу педінституту, яка ночами танцює стриптиз (а то й чим іншим заробляє на життя); аби хлопець втілював усі риси, притаманні українським гомосексуалам, і читачі побачили тип - бо саме типового представника сексуальної меншини, описаного правдиво, без перекручень і романтизації, бракує нашій літературі.
Загалом, "Равлик" - приємний путівник Віднем, присмачений "полуничкою" та філософськими міркуваннями, певно, близькими нинішній "золотій молоді" України.
Нікітюк: Олюднений Ктулху
Марися Нікітюк, Безодня: Оповідання. - Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. - 280 с.
Вони - пост-сучукрлітівські. Видавці продовжують "витягати" на світ Божий молодих авторів, які геть відрізняються від усього того, що було до них, але при цьому гуртуються (принаймні стилістично) у щось однорідне: Олексій Чупа, Олександр Михед, Маркіян Камиш - і ось тепер дебютна книжка Марисі Нікітюк, більше відомої у світі кіно й театру, ніж у літературі.
Її п'єси мали успіх на театральних фестивалях, за її сценаріями знято кілька стрічок. Тож не дивно, що її новели дуже скидаються на драматургічне і сценарне письмо. Часом М. Нікітюк пише як Іздрик - ривками, сплесками, стрибками, а іноді - будуючи хистку конструкцію з реплік та голосів.
Є підозра, що Марися Нікітюк дуже хоче потрапити до Голлівуду: її оповідки є міні-фільмами-катастрофами, де майстерно поєднуються любов і жорстокість. Дівчинка, яка товаришує з шафою й одягом, що її населяє, - і не вміє пристосуватися до нормального життя ("Маша й шафа"; до речі, це оповідання дуже подібне до творів талановитої молодої пітерської авторки Ульї Нової); песик, чий хазяїн перебрав з оковитою і замість риболовлі втопився у ставку ("Нічний рибалка"; стиль віддає Артуром Конан-Дойлем); карколомний "Сад на крові", повністю писаний у дусі Жана Жене, Ерве Ґібера й Бориса Віана і т. ін..
Чимось подібним - збіркою "Звірослов" - у 2009 р. потішила Таня Малярчук. Захопливими текстами, які мають мінімум сюжету й максимум трешу і саспенсу. Люди - творіння вельми суперечливі, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Тому проза Нікітюк - людська, непередбачувана.
Люди скочуються в безодню, де на них чекають страхіття - темні, безформні Ктулху. Художникові Віті Кравцю, безперечно, вдалося відтворити дух Марисиної прози та приховану потворність людської природи: скручені оголені натури, потвори, чорти на малюнках, що ілюструють книжку, ніби виходять із найглибших і найтемніших западин підсвідомого, з моторошних ярів-чагарів нашої тямки. Такі собі зомбі а-ля Ґолдінґ: виповзають нізвідки й жеруть усіх, хто трапиться їм на шляху (повість "Безодня").
Керет: Лагідний Титан
Етґар Керет, І раптом стукіт у двері: оповідання. - Переклад з англійської А. Бондаря. - Х.: Фоліо, 2015. - 186 с.
Ізраїльтянин Етґар Керет не вперше приїде до України. Колись він уже відвідав Форум видавців у Львові. Він - серед найпопулярніших письменників Ізраїлю, лауреат тамтешньої найпрестижнішої літературної премії. Як і Марися Нікітюк, і Іздрик - людина медійна, пише драматургію та кіносценарії. Як це часто трапляється серед ізраїльських авторів (та їхніх попередників, котрі писали мовою ідиш, скажімо великого Ісаака Башевіса Зінґера), Керет - майстер малої прози. Ця проза, що перетинає Європу, прозорими нитками пов'язує Скандинавію і Палестину, Німеччину й Ізраїль, війну і мир. Як відомо, деякі з оповідань Керета перетворилися на комікси, - і не дивно, адже вони надзвичайно динамічні, жваві, сповнені руху і гумору. Та й сам автора майже на всіх фото - усміхнений і життєрадісний…
Батьки Керета пережили Голокост у Польщі. Цей негативний досвід попереднього покоління позначився на всій творчості автора. Не так тематично, як загальним настроєм - світлим смутком, розгубленістю перед жорстокими реаліями життя. Як у першому оповіданні збірки (що дало їй назву): до помешкання ввалюється бандит, а господар, аби врятувати своє життя, починає розповідати йому казки… Бо іншого способу позбутися страхіття просто не бачить.
Керет тісно пов'язаний зі Східною Європою, зокрема з країною своїх батьків - Польщею. Чотири роки тому у Варшаві він відкрив так званий Будинок Керета - найвужчу будівлю у світі, яка перетворилася на резиденцію для митців. Хтозна, чого можна чекати від його другого візиту до України…