Майже п’ять років тому широкий показ живопису Л. Медвідя відбувся у Києві, у Національному художньому музеї. Тоді чуйна Ольга Петрова влучно назвала цю виставку «груповим портретом кінця XX століття» («ДТ», 22 листопада 1999 р.), визначивши світ художника як «індивідуалізовано-герметичний, але не егоцентричний». Сам Л. Медвідь скаже після виставки: «Не знаю, чи і якою мірою те, чим займаюся, є мистецтвом. Нині людина намагається вчиняти так, щоб усе в її діяльності вдосконалювалося на рівні мистецтва. Вигляд сучасного автомобіля, упаковка, автоматична зброя, різні масові і немасові шоу, секс, спорт, телеобробка глядача завідомо як кретина доведені до мистецької перфекції. У тому розумінні я волів би бути пустельником, не маючи нічого спільного із мистецтвом такого штибу».
У книзі «Горизонти» розмова на цю тему триває, зайвий раз доводячи, що егоцентризм авторові справді не притаманний. Можливість освідчитися для нього завжди знахідка. Не кине зверхньо — «я так бачу», криючись за ілюзією власної виключності й незбагненності. Говорить щиро і довго, переконуючи, наче неофіта. Ніколи не приховував, що малює реально існуюче, часткою якого є він сам. А коли не вистачає фарб, удається до віршів або своєрідної ритмізованої прози. Мабуть, тому книга Л. Медвідя засвідчує його особистість аж ніяк не менше, ніж попередні творчі акції, зокрема й виставки.
«Джерело гумору — не у радощах, адже на небесах його нема», — зауважив якось Марк Твен. У 60-х, коли Л. Медвідь починав писати літературні твори, недосяжність гармонії, яка є духовною вітчизною творчої особи, компенсували значною мірою іронією і сарказмом. Але сміятися доводилося «у жменю», як тоді висловився сам автор. Адже друкарська машинка була вершиною технічних можливостей дисидентства. Відомий лист Івана Дзюби про «інтернаціоналізм» та русифікацію навіть переписували вручну! Тож і «сміхова» творчість тогочасних інтелектуалів залишалася переважно епічною, бо, за винятком самвидаву, зрідка друкованих карикатур і фейлетонів, складалася вона головним чином з анекдотів. Фіксація ж на папері і розповсюдження чогось «такого» асоціювалися з позбавленням і без того обмеженої волі. Та попри все це, гротескові малюнки Л. Медвідя передавалися з рук у руки, а його ж рукописна «Хроніка культуральних кіл» вже тоді дивувала читачів (а ними були й персонажі «Хроніки») стильовими парадоксами, засвідчувала виняткове мовне чуття.
Надходив час повалення ідолів. Через пародію і гротеск, деструкцію удаваних і облудних цінностей, а також стану, за якого духовне взагалі відсутнє, відбувалося утвердження творчого начала. Відгомін тих подій — у нещодавньому есе «Рукотворний образ і рукотворний храм». Роздуми автора торкаються Послань святого Апостола Павла, а саме аскетичного заперечення ним будь-яких цінностей, зокрема й мистецьких, що не містять нового, духовного начала. Несприйняття бездуховності у всі часи має конструктивний сенс, бо через нього й проходить дорога до Храму. А ним, за словами Апостола, є не матеріальна споруда, а спільність одновірців, у якій первинна саме духовна харизма. Прикінцева теза одного з Послань Апостола Павла — «будувати, а не руйнувати» — виразно єднає такі далекі в часі, але духовно близькі епохи раннього християнства і нинішнього відродження Віри.
Те, що Львів стоїть на Розточчі, вододілі між Західним Бугом, Сяном і Дністром, є не лише фактом географічним. Від подиху вітру краплини дощу можуть впасти на вузьку горбисту височину з того чи іншого боку Розточчя, опинившись врешті-решт у басейні Балтики або Чорного моря. Схоже, і мешканці міста, залежно від сили культурних впливів, упродовж віків хилилися до Заходу чи Сходу, до Відродження чи Візантійства. Для художника цей природно-історичний феномен є предметом мистецтва. Щоби відбувся творчий акт, координати Львова з карти у проекції Меркатора переносяться до системи координат Медвідя. Культурне і природне довкілля автор відчуває як живу субстанцію, ототожнюючи із собою. Рани Розточчя — це його кривди і біль.
Доля притомного митця завжди драматична. Відчувши себе частиною світобудови, він бачить, як людина розкладає створений Богом світ на атоми і молекули. Цей розпад — велика трагедія, бо світ прекрасний у первовічній, а не штучній версії. Митець прагне це довести, сумлінно стягуючи докупи уламки світу, розкидані по вулицях, ринках і дорогах. Робота невдячна, бо зібране щоразу розсипається на елементарні частки. Знову — синтез, і так без краю… Коло не замикається, а митець вкотре опиняється перед білою тишею паперу або чистим полотном.
Твори 90-х років із циклу «Розточчя» («Міст», «Невістка») пов’язані з одвічним питанням вибору. Тільки вибір залежить не від хвилинної ситуації: він, як у біблійній історії з сочевицею, зумовлений самим буттям. Обираючи первородство, художник ще у 80-х малює портрети великих українців минулого (Леся Українка, Іван Франко) і своїх сучасників. Та з’являються і гротескові образи нащадків Ісава, хто волів сочевичного варива («Вася-Молюск», «Синдром еволюції»). При цьому не було якогось цілеспрямованого добору осіб, ніби пасажирів рятівного ковчегу. Мистецька селекція йде в іншому напряму, зупиняючись на щільно пов’язаних між собою суб’єктах, коли можливості виживання кожного носія генів не залежать від того, чи подобаються нам його спадкові ознаки.
Зацікавленість проблемою вибору живе і в літературних творах Л. Медвідя. Вони приваблюють підходом до Святого Письма, який сприяє творчому прочитанню. Носії релігійної свідомості мають різний сакральний досвід, а звідси — і погляди, розуміння Біблії. Якби було по-іншому, зникла б необхідність навіть у власній молитві — батюшки чинили б її за нас. Молитва автора сумна, проте викликає надію.
Для нього українські культура, мораль і соціум існують у тому високому вимірі, який достатній для осягнення нашого зв’язку з Божим началом і тому зветься вселюдським. Це призводить до усвідомлення спадку провин і падінь, що дістався нам від попередніх поколінь. Нести цей спадок важко, але, як християни, й кинути його не можемо. Жоден щиро віруючий не звільниться від ноші, яка є Хрестом спокути та випробувань, прийнятим за провини і помилки людства від старозавітного прабатьківського падіння. У кожного народу цей тягар дещо інший і несе його він по-своєму. Віра в це допомагає зрозуміти й пережити нинішній стан суспільства, окреслений художником як «небезпечна криза усякого ідеалізму і непомірне набухання атрибутики життя без правил і без моралі». І нести далі за все суще власну ношу, яка є водночас і рятівним колом.
Сьогодні, коли ідоли впали, здається, що негатив минулого обернеться позитивом прийдешнього. Та на шляху до нього бачимо нових кумирів. Апелюючи до Бога, пробуємо зрозуміти, чому Він не карає винних, відзначаючи праведників. Чи не тому, що карати довелося б і тих, хто вклоняється, і хто спостерігає, отже — усіх?.. Але Бог — не поблажливий або караючий Зверхник, а Біблія — не інструкція до дії. Не маючи раціонального пояснення, добро і зло живуть у людині, якій Всевишній дав свободу дій.
Борючись зі злом, людина часто переймає функції вищого судді і чинить ще більше зло. З цього приводу на київській виставці Л. Медвідь казав: «Це правда, що у дебеті людини є Біблія та технологічні здобутки, як правдою є і те, що ні Біблії, ні здобутків нема у дебеті людства». Це легко тлумачити після минулорічного 11 вересня і наступних подій у світі. А з повісті, остання версія якої вміщена у книзі, стає зрозумілим, чому саме постать біблійного Йова художник вважає втраченою для людства.
Свою феєричну повість автор почав писати, коли його мистецтво було набутком неширокого гурту цінувальників і друзів. Але якщо тоді, у 60-х роках, піна на воді житейського виру тільки маскувала бездарність і підлість номенклатури, то нині повінь споживацтва й бездуховності стала опорою верстви «нових». За умов цього соціального лиха, що більше нагадує стихійне, їм легко дається успішність у всіх сферах, не оминаючи й культури з мистецтвами. Досягнувши своєї ринкової мети ціною минулого, людина-переможець зупиняється у знемозі перед сьогоденням. Здогадується, що треба діяти, та не знає, як саме і навіщо. Бо де той поріг, за яким переможець заспокоїться у душевній рівновазі? Він сміється, не відчуваючи гумору; хреститься, не тримавши у руках Біблію. Він їсть, спить, ходить на ринок... Можливо, тому автор не хоче мати нічого спільного з переможцями. Розуміючи ринок як неминучість, він застерігає читача, щоб той вчасно відокремив істину від ілюзії та мету — від дороги, не став невільником ринку. Того самого, під чиїм дахом опинилася, перетворена на звичайний уніфікований товар, сердешна культура.
Євангельські видіння, що контрапунктом з’являються у повісті, здаються не пов’язаними з темою ринку. Та тільки на перший погляд. Скажімо, страждання Ісуса у Гетсиманії відповідають апокрифічним традиціям народного сакрального живопису, де Ісусові надані риси Сина Людського. Він молився, поки учні спали: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене». Долаючи людську слабкість, далі у своїй молитві просив, щоб не те сталося, чого хочеться, а сповнилася воля Божа. Але людина не знає цієї волі. Можливо, вона здійснилася і Апокаліпсис не чекає на нас, бо вже настав.
Від Євангелії повертаємося думкою до старозавітної поетичної книги Йова, вірш із якої є епіграфом. Йов дорікає Богові за свої нещастя: навіщо, створивши людину, обертати її знову у ніщо? Адже його життя праведне і побожне. Але згодом Йов у дискусії з друзями переконується, що зло і страждання можуть бути не тільки карою за гріхи, випробуванням чи пересторогою. Саме спокута чужих гріхів є найбільшим наслідком зла і, водночас, властивістю добра; той, хто страждає за інших, є заступником. Ця думка набула розвитку і стала зрозумілою лише у Євангелії. Неважко здогадатися, що у повісті зображена країна сучасного Йова. Праведність автора при цьому не має значення.
Література, як і живопис для нього — змагання, дискусія з довкіллям, яке завжди підкидає нові аргументи, на що художник має реагувати. Л. Медвідь з року в рік переписував цю річ, яку й нині вважає незавершеною. Власне, таким і є щоденний стан митця. Навколишня «хаосфера», постійно тримаючи його в напрузі, примушує шукати захистку у Святому Письмі. Митець його знаходить, але складає ще й власний синопсис. Тому книга Л. Медвідя, його картини і малюнки — справдешні сигнали до подальшої полеміки з неймовірно складним і суперечливим навколишнім світом.
«Кому повінь підвалиною» — не запитання, а швидше відповідь. Але без однозначності, бо вона не стосується певних осіб у конкретному часі. Адже і події, описані євангелістами, хоча й відносяться до початку літочислення від Р. Х., але разом з тим — і до всіх століть, включно з ХХІ. Хіба ж можна припинити читати й тлумачити Євангелію? Мабуть, тому митець знову і знову турбує себе і нас пошуками відповіді, яка вже завтра напевно буде іншою.