Ви це бачили? Упродовж тижня на ICTV? Підфарбованого Штірліца і підрум’яненого Мюллера. Розмальованого Гіммлера і підрихтовану фрау Зауріх із жовтою квіточкою на капелюсі. Чому з жовтою?! Чому не з рожевою чи сіро-буро-малиновою? І чи ці запитання в нас мають виникати на світанку новітньої епохи, яку впевнено називаю епохою антихудожнього вандалізму. Підрум’яненого («колорованого») Штірліца («17 миттєвостей весни») в Росії показали під День Перемоги — 9 травня. В Україні приспіли під залпи старту президентської кампанії, яка всім поспіль обіцяє перемогу.
У мистецтві кіно «перемога» (з усіх боків) теж вийшла переконлива. Над здоровим глуздом, над художніми законами. І, власне, над кіногероями. Цими та іншими. До яких уже тягнеться захланний пензель «живописців».
Усе життя ми з вами мучилися: якого кольору (та якого забарвлення) дрібна квіточка на чорно-білій сукні Лялі з фільму «Підкидьок»? Ця Ляля (Фаїна Раневська) гуляла сталінською Москвою з історичною реплікою на вустах — «Муля, не нервируй меня!». І, природно, припустити не могла, що колись і до неї докотиться певний вид репресій.
Чекати довелося майже сім десятків років. Але от-от… Уже скоро. Є в мене для вас драматичні новини про те, що «репресують»-перефарбують, а також «заарештують»-перелицюють — за образом і подобою Штірліца — багато-багато значимих для різних поколінь глядачів художніх фільмів. А саме: «Підкидьок» режисера Тетяни Лукашевич, «Весна на Зарічній вулиці» Марлена Хуциєва, «Стережись автомобіля!» Ельдара Рязанова, «Я крокую по Москві» Георгія Данелії, «Волга-Волга» Григорія Александрова.
Та інші, зрозуміло. Ті, які випадають з отрутного «дизайну» сучасного пустоголового «ящика».
…Днями зустрів відомого світського героя, товариську в миру людину Олексія Дівєєва-Церковного. Раніше він вів програму «Погода» (по черзі з Р.Писанкою) на каналі «Інтер». Тепер у нього «програма»-максимум. Виявилося, Олексій співпрацює з цілою низкою продюсерських компаній, які спеціалізуються на забарвленні стародавнього кіно і на «відмиванні» його від будь-яких живих і емоційних нашарувань людської пам’яті.
Різнокольорові биковські «Старики», показані 9 травня, — і його робота. Плюс (у тій-таки справі) транш від Нестора Шуфрича і технологія від американських товаришів.
Спритно налагоджена машина! Мчить на шаленій швидкості й лякає дорогою подібних до мене дурників-мрійників, які роззявили рота від мальовничих несподіванок.
За повідомленням Дівєєва (він же Церковний), розфарбовування легендарних кінополотен давно замовлене Першим (російським) телеканалом.
Нині тільки й залишається, що дочекатися чергового одкровення: відтінку квіточок на сукні Раневської...
Звісно ж, нічого поганого не додумайте. Кожен, зокрема і заповзятливий Дівєєв, заробляє як вдається. Є попит у телевізора на розфарбовані муляжі — отже, й ліпитимуть-творитимуть-малюватимуть. До посиніння. До останнього чорно-білого потяга з фільму братів Люм’єр.
Які запитання?
«Освоєння бюджетів» — найважливіше і єдино успішне «творче» надзавдання сучасного кіносеріаловаяння. Де окремою виробничою лінією, як бачимо, вже значиться розмальоване (покалічене) старе кіно.
Комусь подобається — будь ласка! Мені — категорично «ні!» Ну і йди собі з Богом, скажуть любителі живопису. А ми от новому поколінню глядачів візьмемо й пред’явимо оновлені — кольорові — ретро-шедеври, тому що від чорно-білих вони свої юні носи вперто відвертають.
Згоден... Тільки ви спочатку в них, у цих «поколінь», вирвіть із зубів банки пива — причому насильницьким методом. А вже потім «просвіщайте». Не подивляться оригіналів, ах відвернуться від них? Та це не велика втрата. На зміну отруєному поколінню, можливо, прийде інше — і оцінить першоджерело, а не вторсировину. Вже краще зачекати — аніж загравати за методом вандалів. А то, заграючи, розмальовуючи зрозумілими «прикметниками» не тільки кінематографічні, а й інші тексти, дійдемо до повної «запинди» (з Чехова). І у відомому тексті, дивись, невдовзі прочитаємо: «На (клятій) панщині (золоту) пшеницю жала. (Тяжко) втомилася. Не спочивать (від рабства), пішла в снопи (тягнучи ногу), пошкандибала… Івана (коханого) сина годувать…»
Теж версія — можливого «ефективного» розфарбовування для прищавих дурників.
У такому полемічному запалі (сперечатися почали ще з весни), на мій погляд, найочевиднішим, який упритул не помічається, залишається лише один аспект. Авторський — художній. Це ж такий апріорний і безсумнівний аргумент, що всі наші суперечки «подобається—не подобається» відпадають самі собою.
Що означає «подобаються» коричневі штани Шелленберга чи його ж сірий піджак (у першій серії)? Хіба це якось визначає образну систему чорно-білого шедевру Ліознової? Нічого це не визначає.
Як і бордові штори у фашистських катівнях. Вони могли бути в горошок, у смужечку, у квіточку. Є прописна істина: естетика того чи іншого твору, авторські закони, за якими цей твір живе і за якими його судять.
І ці закони від початку визначені — не Пупкіним, не Вергелісом, не Шуфричем, не Шустером, не Дівєєвим, не Церковним (і навіть не Костянтином Ернстом, який колоризацію замовляє в промислових масштабах)... а — автором. Батьком-творцем. Тільки він один — саме так — і «бачить» цей світ. Чорним чи білим? Чорно-білим чи туманним? Це ж елементарно, Ватсони.
Перший російський кольоровий фільм, розфарбований за методом Мельєрса, вийшов на екрани в 1909 році — «Купець-молодець» режисера В.Гончарова (оце так привід: 100-ліття розфарбовування, недарма так святкують).
Перший кольоровий український фільм з’явився в 1939-му — «Сорочинський ярмарок» режисера Миколи Екка. І гоголівські красоти вже тоді переливалися веселковими барвами.
Але і після освоєння кольору в радянській імперії одна за одною виходять чорно-білі картини (і не тільки через брак необхідних коштів). І чимало з них ми впевнено можемо зарахувати в розділ «шедеврів». Такими залишилися для нас — «Балада про солдата», «Летять журавлі», «Мені двадцять років», «Стережись автомобіля».
І світове кіно — у кращих своїх досягненнях — також не відмовлялося під час/після війни від чорно-білої гами, залишивши нам воістину велике — «Мама Рома» Пазоліні, «Дорога» і «Ночі Кабірії» Фелліні, «Касабланка» Кертіса, «Психо» Хічкока. З десяток інших творів... Де колірна гама, повторюся, визначена не тобою, дурнику, а автором-пратворцем.
Отже, він (автор) думав же про щось, до того як установлював камеру, вибудовував світло, мізансцени і моделював у своєму кадрі цей світ саме таким, яким він і залишиться на століття в цих найкращих, виняткових кіновитворах.
Це нічого, що якомусь спритникові вдалося обдурити бідну хвору немолоду Ліознову, і вона, не сумніваюся, тільки через щедрий гонорар, який піде їй же на ліки, дала фатальну згоду на розфарбовування свого Штірліца... (Хоча мільйонери-«оглоїди» з телевізійного раю могли б і скинутися майстрові, навіть не спотворюючи її фільм...)
Це нічого, що донька Леоніда Бикова, судячи з преси, виступає категорично проти втручання техногенних катастроф у творчий простір свого батька («У бій ідуть самі старики»), який і бачив це небо саме таким, чорно-білим... І іншого мені не треба, якщо він так вирішив ще в 74-му. І навіть у своєму знаменитому передсмертному заповіті режисер про все згадав (про дітей, про гроші), тільки немає там рядка, щоб Шуфрич, Дівєєв і Ернст, через десятиліття, пофарбували його фільм немов у хімчистці. Ну немає в биковському заповіті цього — не вичитав.
***
Антихудожній вандалізм — це дикі ритуальні танці на тілах шедеврів: поза будь-якою адекватністю, художньою необхідністю і просто совістю. Байдуже, чи це — «раптовий» колір. Чи — «несподіване» озвучування. Чи — безцеремонне втручання в титри, на прикладі Штірліца.
Художник-дизайнер, кажуть, модна нині професія. Але в сучасному кіно знаю поки що тільки дизайнерів. Художників — не так щоб. От із наших — Оксана Байрак, прекрасний дизайнер і успішна жінка. Вона пишається в газетах, що може зняти черговий фільм за дев’ять днів... Небо, ти чуєш, деякі поети по місяцю над окремим рядком страждали? А ця — за тиждень.
Це ж тільки «ненормальний» поет Пушкін вірував, що «мы рождены для вдохновенья, для звуков сладких и молитв». А нинішні, прозаїки-дизайнери, ці народжені для «суми прописом, бізнес-плану, розводу спонсора та піар-кампанії».
…Ось тому й бреде бідний Штірліц коридором, майже шкандибаючи, хитаючись. Здається, він невдовзі почне повзти, аби укритися, сховатися — від дизайну, від різнобарвного «гестапо», куди заганяють і його, і інших товаришів по зброї.
Вторгнення сторонніх тіл в авторську тканину при цьому проявляє колись небачені ефекти. Здається, що і розфарбовані артисти грають якось «не так» — не геніально. Сумніваєшся, що й режисеру Ліозновій свого часу Андропов явно поквапився виписати Держпремію — це за таку-от «мазню»?! І навіть Кобзонів тембр чується вимученим під тиском різнокольорового свавілля.
І сам (колись видатний) фільм подекуди стає схожим на крикливого, розфарбованого фрика з новели Томаса Манна «Смерть у Венеції», зустрівши якого, головний герой Густав Ашенбах тут-таки й відчуває... щось недобре.
А це ж тільки початок, друзі! Початок епохи великої мазні. Саме цій епосі «під завісу» нотаток і хочеться присвятити одкровення від Ф.Раневської, «чорно-білу» сукню якої в далекі роки вічно смикали хлопчаки, з яких, можливо, потім і виросли новітні дизайнери... «Пионэры! — казала їм актриса. — Идите в ж…!»
…І йшла собі далі — у чорно-білу вічність.