Мануела Ґретковська — авторка, яка у слові легко поєднує сакральне й комерційне. Досвід класичної науки, кіносценаріїв, фейлетонів, еміграції, материнства, сексуальних стосунків перетворюється письменницею на літературне тіло — живе, з підвищеною температурою, з виразками cамоспостережень і бажанням справити належний ефект. Ґретковська — папараці з дорогою оптикою; вона фіксує своїх колег по перу — без косметики, свою країну — в незручній позі, себе — в переймах, продаючи літературні фотографії власної доньки пренатального періоду. Але цінність цих світлин з життя полягає не стільки у пікантності вихоплених ситуацій, скільки у прянощах авторської іронії, уїдливих есеїстичних акцентах й умінні скласти приватне і суспільне життя у виграшну композицію.
Кілька років тому український читач з подивом відкрив для себе статус авторки серед польської читацької публіки — «скандально відома Ґретковська». Нам, українцям, маючи на полицях книжки Забужко, Пиркало, Поваляєвої, Клименко, еротомана Винничука і словник Ставицької, важко повірити в рецептивну проблемність європейських сусідів. У нашій країні скандал триває не більше доби, бо для того, щоб розвинути логіку події, журналісти і спеціалісти з піару не мають ні сили, ні бажання. Будь-яке дражливе питання статі знешкоджується зауваженням втомленого редактора: «Тільки давайте без цих гендерів!», а будь-яке ідеологічно-засадне інтерв’ю феміністки поважний літературознавець відкоментує: «ось до чого призводить сексуальне утримання». Часом місцевий критик нагадує індиферентного провінційного лікаря з картини «Формула любові»: «Видел я ихнюю Италию на карте — сапог сапогом, и все».
«Метафізичне кабаре» Ґретковської могло б зачепити радше провокативною теологічною символікою й метафоричністю окремих висловлювань, аніж подвійним клітором головної героїні. Проблеми національної та сексуальної ідентичності, порушені в «Польці», логічно мусили б накластися на теми із класичних текстів Бовуар, Віттіг, Кристевої, Салецл. Книжка «Сцени із позашлюбного життя», написана разом із чоловіком Пйотром П’єтухою, могла б нагадати, скажімо, фільм «Із широко заплющеними очима» С.Кубрика.
Натомість, польська спільнота вбачає в текстах Ґретковської скандальність, у тамтешній пресі поява чи не кожного її фейлетону супроводжується коментарями і полемікою, нерідко справа переходить на особистості й персональні образи. Одна з останніх публічних перипетій трапилася із Ґретковською через її публікацію на політичну тематику в часописі Sukces, де літераторка неуважно поставилася до фактів з біографії братів Качинських, окрім того, перекрутила прізвище міністра фінансів Польщі. Це призвело до скандалу із канцелярією президента і вирізанням її відповіді-спростування із уже видрукуваного 90-тисячного накладу. Після цього обурена Ґретковська пообіцяла звернутися по захист особисто до президента Качинського, бо, мовляв, він обіцяв захищати журналістів від цензури у пресі, а саме з приводу його персони пані Ґретковську брутально вирізали з номера без попередження.
Після цього розумієш, що змальовані у «Європейці» неприємні моменти стосунків Ґретковської з мас-медіа — це не художнє перебільшення і не домисел, а спосіб існування письменниці в суспільстві, яке встановлює для себе подвійні стандарти моралі: «У Польщі матюки репера нікого не обурюють. Не дивно — зневірений придурок із передмістя. Але коли до цього домішується інтелект, то слово «п...да» зрозуміють лише тоді, коли спереду причеплять імператив, а ззаду — Гайдеггера».
Заради справедливості слід сказати, що Ґретковська сама хибує на розрив свідомості між матір’ю і публічною особою: вона не матюкається у присутності доньки; позиціонує себе як відсторонену атеїстку, і водночас зі сльозами на очах милується найменшим проявом спілкування доньки з Богом. Зрештою, в тексті «Європейки» Мануела Ґретковська цурається попередніх категоричних заяв і сентиментально зізнається: «Я не вірю в перевтілення. Я переконана в одноразовості душі. Проте вірю в реінкарнацію кохання протягом одних стосунків. Від закоханості до суперечки — і новий розквіт. Я буддистка почуттів у християнському обряді кохання».
Ґретковській настільки важливо бути щирою, що вона часом прохоплюється і дозволяє зловити себе на ревнощах, заздрості, страхах; вона апріорі «підставляє» себе як людину емоційну, не вигадуючи штучну інстанцію оповідача в «Європейці», а розповідає-розтинає по-живому, під час прямого ефіру власного сеансу психокорекції. Це щирість специфічного порядку — не відвертість випадкового подорожнього в потязі, а принципова позиція авторки, бо вона не може уявити свою письменницьку сутність інакше. Хоча риторично припускає протилежне: «Можливо, треба не бути, а прикидатись собою — і з цього робити мистецтво?». Ми можемо легко помітити роздратування Гретковської на адресу Уельбека, звинуватити її в жовчних ревнощах й некоректності стосовно колег по перу, чи пак, по клавіатурі («Я не Хмелєвська, яка тут продається мільйонними накладами і їздить на лімузині з охороною»).
Так, Ґретковська — абсолютно заангажована в будь-яке питання, яке береться висвітлювати. Зокрема «Європейка» рясно пересипана нищівними зауваженнями на адресу Москви, російських видавців, атмосфери, архітектури, російського штибу мислення. Всі документально правдиві події, що трапилися з письменницею в Росії, авторка підсумувала таким пасажем: «Під час переповідання травматичного випадку треба пересувати перед очима палець або олівець, зліва направо. Сенсаційні результати — палець або інший предмет пропихає крізь кишки мозкових звивин неперетравлену травму. Можливо, робота очей упорядковує зв’язки, заблоковані травмою. Випробовую на собі, промовляючи: «Я була в Москві», і пересуваю палець згідно з методом EMDR (Eye Movement Desensitivation and Reprocessing)».
Хоч би як тішили українського читача такі «приємні» художні деталі, але «викриття Москви» у книзі «Європейка» з’являється, здається, з однією метою – закріпити статус книжки у свідомості читача як посібник з моральної підтримки «викраденої Європи». У книжці — це інтерпретація Ґретковською міфу про Зевса, що перетворився на бика і викрав Європу, з тією лише відмінністю від класичного варіанта, що під Європою авторка розуміє саме східну її частину. У ролі Зевса виступає стара класична частина, яка, зрештою, перетворює Східну Європу на теличку, щоб з нею було легше паруватися. І коли Мануела Ґретковська рефлексує з приводу долі своєї нації «Ми — діти Європи, які шепелявлять по-польськи», то в українців мусить з’явитися розуміюча усмішка на вустах, бо, Господи, ми ж у такій самій ситуації. Мануела Ґретковська нас розуміє.
І з усвідомленням актуальності проблеми межі, ізоляції, кордону, гетто, буферу між великою Європою й Азією, чи можемо ми не погодитися з такою брутальною, але правдивою, метафорою Ґретковської? «Я сказала б, що мала видіння Євросоюзу на європейській рівнині. Це був туалет, єдиний на всій території, дерев’яна будка з зірочками замість сердечка на дерев’яних дверях. Навколо — народи переступають з ніжки на ніжку. Вхід до неї з плином часу перетворюється з природної потреби на фізіологічну необхідність. Хто не ввійде, той усе обсере… і наробить смороду на кілька поколінь».
Але просто матимемо на увазі, що права на друк «Європейки», написаної у 2004 році, викупила Україна, а саме — видавництво «Нора-Друк», і в Росії цю книжку наразі перекладати ніхто не збирається. Отже, з ідеологічного погляду сприймаймо ці щоденники радше як внутрішнє чтиво. Навіть якби у Москві жваво обговорювалися неприємні моменти книжки, це навряд чи спричинило б скандал більшого масштабу, ніж до того звикла сама пані Ґретковська. У крайньому разі, там обійшлися би банальним публічним спаленням артефакту.
Поза тим, нам пощастило отримати якісний переклад книжки (С.Андрухович) в непоганій палітурці, бо, як пише сама авторка, «скільки можна вже використовувати малюночки з фруктами: вишеньки для гомо, яблучка для гетеро? Невже, роблячи обкладинки, треба вибирати між інфантильністю й порнографією?».
У Ґретковської невід’ємним залишається талант проектувати — вираховувати читацьку майбутню насолоду від тексту на рівні окремої фрази, метафори. Літераторка вміє передбачати появу нашої емоції і виманити її на поверхню. Ґретковська у цьому пориві всесильного диригента навіть прагне розписати партитури для критиків (насправді, через страх почути ці слова, авторка прагне написати їх першою): «Недовчена панюнця з банальними сентенціями жирує на своїх попередніх книжках і вступі Польщі до Європи — навіщо? Може, накласти на це свої авторські права? Ґ®етковська?»
І нехай сказане для одних називається «загравання з масовим читачем», а для інших — таки «володіння словом».
Мануела Ґретковська. «Європейка» (Переклад з польськ. С.Андрухович.) – К.: Нора-Друк. – 2006.