Відродження стародавніх соборів і будівництво нових — одна з благих прикмет нашого бентежного часу. Православна церква завжди вирізнялася єднанням із високим мистецтвом: хоровим співом, іконописом, різьбленими іконостасами, живописом тощо. Імена видатних живописців пригадуються в цьому зв’язку: Аліпій, Феофан Грек, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Нестеров, Врубель, Мурашко, Їжакевич і багато інших. Можна стверджувати, що запрошення розписувати церкву завжди було визнанням таланту.
З вини агресивного атеїзму на багато років перервано багатовікову культурну традицію церковного розпису в Україні, а фахову спадкоємність втрачено. Хто тепер може виконувати розпис відроджуваних соборів — цих споконвічних осередків зцілення людських душ?
— Спробувати, мабуть, може кожен художник, та чи вийде? — відповідає на моє запитання настоятель собору святих Антонія і Феодосія в м. Василькові отець Олексій. — Це вже залежить від Господа й таланту. Приміром, наша співпраця з М.Денисенком у розписі собору плідна і ще не завершена...
У ЗЛАГОДІ З СОВІСТЮ
Уцілілий у м. Василькові собор святих Антонія і Феодосія є зразком українського бароко середини XVIII століття, витвір видатного зодчого Києво-Печерської лаври Степана Ковніра, пережив типову для багатьох православних храмів історію: закритий, розграбований, занедбаний і... все-таки відроджений десять років тому. Майже втрачений настінний розпис «Різдво Христове», що займає більше п’яти квадратних метрів, Михайло Денисенко написав заново. Його ж пензлю належать розп’яття та царські врата з образами Божої Матері та Благословляючого ангела, апостолів Марка, Матфея, Луки й Іоанна. На бічних дверях вівтаря митець написав архістратига Михаїла й архангела Гавриїла.
Престол у вівтарі прикрашають сюжети «Моління про чашу», «Таємна вечеря», «Трійця» (копія). На фасаді собору поміщено пам’ятну дошку творцеві собору Степанові Ковніру. Це також робота Михайла Денисенка.
У церкві святого Миколая в центрі м. Василькова також чимало зроблено живописцем. Тут і монументальне розп’яття в центрі храму, і велика ікона «Богоматір-троєручиця» біля входу в храм. Іконостас прикрашають образи на традиційні біблійні сюжети: «В’їзд Христа в Єрусалим», «Таємна вечеря», «Успіння Богоматері». На причілку біля входу до вівтаря — ікони Георгія Побєдоносця і Богоматері над тілом Христа «Не ридай мене, мати». Трагічний сюжет «Усікновення голови Іоанна Предтечі» художник написав на хоругві. Доклав рук Михайло Денисенко до ще однієї васильківської церкви — Різдва Богородиці. Тут він виконав Розп’яття й частково розпис купола з образами «Христос перед народом», «Христос у Марфи», «Таємна вечеря» (копія з Леонардо да Вінчі).
Останнім часом релігійний живопис посів у творчості художника домінуючу роль. А почалося, пригадую, з мрії зробити керамічний іконостас для собору. Річ у тому, що Михайло Денисенко — один із найвідоміших нині майстрів української художньої кераміки. Понад тридцять років він був головним художником Васильківського майолікового заводу, з групою однодумців проводив його повоєнне становлення як центру української майоліки. Він учасник багатьох художніх виставок як в Україні, так і в багатьох країнах світу. Вишукані керамічні шедеври — куманці, келихи, кружки, фляги, настінні тарелі, усілякі набори, вази — зберігаються в багатьох музеях. Трохи меншою мірою митець виявив себе у скульптурі й живописі, хоча «завжди почувався маляром». Й отепер прорив в іконопис. Тут поєдналися майстерність і зрілість (йому йде 83-й рік), світогляд, працьовитість і надзвичайне, тільки творчим людям притаманне почуття відповідальності за Богом даний талант. 1991 року його зусиллями відкрито пам’ятний знак відомій українській просвітительці й педагогу Софії Русовій у с. Олешня Чернігівської області. За останні роки Михайло Денисенко відкрив у Василькові, що за 50 років став йому рідним, пам’ятний знак жертвам голодомору 1932—1933 рр. і меморіальну дошку на будинку, де жила й трагічно загинула славнозвісна дочка України, мисткиня Алла Горська.
А днями Васильків прикрасив пам’ятний знак льотчикові-асу, двічі Герою Радянського Союзу В.Лавриненкову. Автор той самий — заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин м. Василькова Михайло Денисенко.
Саме собою постає питання: завдяки чи всупереч обставинам склалася екстраординарна особистість Михайла Денисенка? Він сформувався художником глибоко національним, хоча його життєвий якір міг лягти на просторах від Байкалу до Парижа.
ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ
Молитов, якими Михайло Денисенко починає та проводжає кожен Божий день, у ранньому дитинстві навчив його дід по матері Михайло Жешкун. Рід по батьковій лінії здавна проживав в Олешні, відомому центрі гончарства на Чернігівщині. Прапрадід, прадід, дід і батько майбутнього митця були потомственими гончарями. В Олешні — родовому маєтку поміщиків Ліндфорсів, котрі прийшли зі Швеції, стараннями Федора Ліндфорса побудовано земську школу. «Що то була за школа! — майже 80 років потому згадує Михайло Денисенко. — Величезні вікна класів, розчинені прямо у віковічний ліс, поруч шамотять сосни, гойдається папороть...» Крім школи, Федір і Ганна Ліндфорс подарували Олешні церкву й керамічну майстерню, а Україні — славетну дочку Софію Русову.
У ранньому дитинстві майбутній художник перехворів на скарлатину, що призвело до значної втрати слуху. Це спонукало до всамітнення, читання, самозаглиблення, споглядання довколишнього світу. Почав малювати. Велике враження на нього справила копія картини Ж.Мілле, яка зображала сільських трударів. Коли настав час вибору, він був цілком свідомим — 1931 року Михайло Денисенко вступив у Київський художній технікум.
Кращого місця для художнього технікуму не придумаєш: у старе місто веде билинна вулиця — Андріївський узвіз, поруч Контрактова площа з Києво-Могилянською академією, навкруги стародавні церкви Подолу. «Того Києва більше не побачиш, — зі смутком каже студент тридцятих років, — гуртожиток наш стояв на Глубочиці, так і мандрував я щодня подільськими вулицями. Біля кожної церкви помолюся... У гуртожитку панував дух братерства, ділилися всім, що в кого було. А зранку поспішав на лекції послухати улюблених учителів. Живопис викладали Іван Їжакевич, Карпо Трохименко, Іван Хворостецький, курс скульптури вів Григорій Пивоваров. Одне слово, усе було добре, та наближалася зима 1932—33 рр., і голод не щадив нікого. Тієї зими я дивом вижив. Збирав шкуринки хліба біля привілейованих закритих їдалень. У порту стояла баржа з зерном, іноді студентам доручали його переворушити, аби не попріло. Йдемо групою, взуваємо чоботи і з роботи повертаємося з «захалявним» зерном. Ввечері на Андріївській горі розпалювали вогнище й варили кашу. З тодішніх «однокашників» залишилося нас троє: живописці Василь Кондратюк, Федір Недошовенко і я».
Слідом за голодом піднялася нова хвиля боротьби з українською інтелігенцією. 1934 року під приводом боротьби з «бойчукізмом» Київський художній технікум закрили, тих, хто не закінчив курс, перевели в Харківський художній інститут. Коли Михайло Денисенко туди прибув, у канцелярії повідомили, що його документи не надходили. Довелося повертатись у Київ, а звернутися було нікуди — технікуму вже не існувало. Узяв дублікат атестата про семирічну освіту і вступив знову на перший курс художнього училища, яке містилося в одному будинку з Харківським художнім інститутом. Пішов на скульптурну, де витав дух рідної кераміки. Тут, як і в Києві, поталанило з учителями. Класом скульптури керувала професор Елеонора Блох, учениця великого Родена (згодом, з примхи долі опинившись у Парижі, Михайло Денисенко побував у майстерні Огюста Родена в Медоні). Малюнок вели Василь Касіян, Михайло Дерегус, Головашов, графіку — Дайц. У публічному саду була музична ротонда, де безплатно можна було прослухати увесь класичний репертуар. Ходили в оперу, де співав Кипоренко-Доманський, і театр «Березіль».
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ...
Кінець весни, початок літа 1941 року. Тривожно йде робота над дипломом: у Європі вже вирує пожежа війни, улітку вона докочується й до Харкова. Евакуюються підприємства, їхні корпуси підриваються. У місто входять німецькі війська, на вулицях з’являються шибениці. Якось перезимували, а в березні 1942 року працездатну молодь почали забирати на роботу в Німеччину. У телячих вагонах проїхали від сходу України до заходу Німеччини. Зупинилися в землі Саар-Пфальц. У лісі бараки, там живуть поляки, західні українці. Прибульців з СРСР, «червононебезпечних», поселили за трьома рядами колючого дроту. Згодом перевезли в місто Кайзерслаутер у концтабір вагоноремонтного заводу. «Я занедужав, уже приготувався вмирати, але врятував німецький фельдшер. А невдовзі почалися нічні нальоти американської авіації. Підвісять на парашутах червоні освітлювачі — видно як удень, і бомблять величезними фугасами, нальоти йдуть один за одним. Як і під час голодомору, вцілів дивом. Під час одного з нальотів розбомбило барак, згоріли дорогі для мене батькові листи. Було це в серпні 1944 року, я й гадки не мав, що це знак... У далекій Олешні в серпні 1944 під час храмового свята й обіду потому батько Михайла Денисенка наважився на зухвалий учинок. Він довго домагався слова, а тоді, ставши на ослін, сказав: «Я піднімаю цю чарку за ту руку, яка вб’є Сталіна». Треба сказати, що перед війною Іван Мартинович уже «відсидів» три роки за кількаразові «дискусії» з владою. Зчинився галас. Наступного дня Івана Мартиновича заарештували. Тільки через багато років його посмертно реабілітували.
«Саме в концтаборі, — розповідає Михайло Іванович, — я зрозумів, що мислення людини визначається стражданнями».
Восени 1944 року в Саар увійшли американські війська, й уцілілі в’язні отримали волю. Йдучи від фронту, багато хто з них опинився у Франції. Після довгих поневірянь доля подарувала молодому художнику Михайлові Денисенку півроку життя в Парижі. «Прогулююся Великими бульварами, захоплююся собором Паризької Богоматері, вклоняюся Орлеанській Діві, милуюся шедеврами Версалю й Лувру. Дивовижне місто — тут навіть бомж почувається людиною. Згодом з’являється думка: Париж пережив війну й окупацію, а навкруги все ціле. Згадую Харків, де свої ж, відступаючи все спалили й підірвали, «щоб ворогу не дісталося». Заходжу в Академію мистецтв, тут пропонують продовжити мою художню освіту й потім жити у вільній Франції. Але мені дедалі більше кортить в Україну до рідних, і я звертаюсь у посольство СРСР у Парижі».
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
«Вдивляєшся на людське життя на прекрасній землі-планеті, дарованій нам Господом- творцем, і сокрушаєшся: до чого недостойно живуть багато людей на землі, засмічуючи її, замість того, щоб, виходячи вранці з хати, помолитися в душі і увібрати в душу всю красу і мудрість Природи, увійти своєю діяльністю в гармонійне співжиття з Природою. Земля потребує Відродження, очищення душі людини, нових добродіяльних робітників-патріотів. Дай Боже в новому столітті прозріти всьому народові».