Вдалий складається сезон для української документалістики в минаючому кінематографічному році (в Будинку кіно сезон триває з жовтня по червень). Кожна прем’єра — якщо й не привід для шквальних оплесків, то принаймні достатня причина для поздоровлення колег. Приємно, що найпоказовішими рисами року була велика кількість експериментальних короткометражок і не менша кількість прем’єр молодих режисерів-студентів, котрі досить виразно заявили про себе. На цьому тлі недавно показана робота Ольги Самолевської «Катерина Білокур. Послання» (студія «Кінематографіст») виглядає як природне продовження нової хвилі, яка починає накочуватися з надр, здавалося б, помираючого українського кінематографу.
Хотілося б сподіватися, що млявий похорон грандіозної мрії про національний блокбастер не закриє від глядача (нехай навіть того, котрий збирається поки що лише в залах Будинку кіно) проблиски надії, народжені малобюджетними короткометражками. Принаймні вони підказують досить розумну філософію відродження — за убогого кінематографічного бюджету не слід влазити в ризиковані дорогі кіноавантюри. Краще на ці гроші дати спробувати свої сили 30—40 молодим кінематографістам, здатним відкрити шлях новому кіно в Україні...
Нині люблять вживати слово «культовий». Якщо скористатися модним слівцем, можна припустити, що в картини Ольги Самолевської є вельми вагомі підстави стати культовим фільмом українського відродження. Такий уже масштаб унікальної особистості, показаної на екрані. Кінематографісти не раз намагалися відтворити образ Катерини Білокур. Але дивна річ, здавалася б, «самограюча» тема, де є все: чудові картини, драматична доля, живі свідки її життя, — ніяк не давалася документалістам. Навіть відомий фільм «Катерина Білокур» тонкого й високопрофесійного режисера Лідії Островської, знятий на початку 70-х на студії «Київнаукфільм», навряд чи можна вважати удачею. Особливо якщо порівняти її з чудовою картиною Лідії Миколаївни про Тетяну Яблонську.
Утім, мені здається, у радянський час зробити серйозний фільм про Катерину Білокур було просто неможливо хоча б тому, що філософія художниці була протестом проти того кошмару, який її оточував. Разюче, що Бог дав цьому досконалому створінню все: яскравий художній талант, не менш видатні літературні здібності, найтонше відчуття життя, незвичайну жіночу красу... І помістив у середовище, ніби спеціально призначене для того, аби спопелити будь-яке творче начало. Передусім, не скажеш, що Катерині Білокур пощастило з родиною, котра третирувала її з будь-якого приводу й без нього. Допікали односельці, для яких малювання — те саме, що неробство. Голова колгоспу пануючі в селі настрої сформулював по-хамськи, нагадавши батькам (і без того роздратованим художніми пристрастями доньки): «Коней зорати город не дам — запрягайте доньку-художницю».
Білокур зазнала поразки, мабуть, у всіх життєвих починаннях. Її не прийняли до Миргородського керамічного технікуму, куди так палко мріяла вступити. На неї в цій установі не звернули уваги навіть тоді, коли вона... перекинула свої малюнки через паркан технікуму, наївно вірячи, що їх знайдуть викладачі, викличуть і приймуть у жадану обитель...
Якби вона була менш обдарованою, можливо, все пішло б у цієї навдивовижу вродливої жінки, як і належить, — були б чоловік, діти, господарство, корова... Можливо, сівши на трактор і на якомусь сільськогосподарському з’їзді припавши до душі високому партійному начальнику, вона навіть зробила б серйозну політичну кар’єру зразкової радянської трудівниці. Але все вийшло інакше — її не підтримав навіть суджений...
Не можна сказати, що її зовсім не помітила влада. Коли її виставки здобули найвищі оцінки за рубежем, Білокур пообіцяли дати народного художника, але чомусь... забули подбати про те, аби хоч хтось доставив дрова в будинок. Вона страшенно мерзла взимку, голодувала. Життя навколо абсолютно не вібрирувало в унісон із її уявленнями про світ добра, краси й любові. Та хіба могла почуватися затишно в жорстокому двадцятому столітті жінка, котра всерйоз просила людей... не зривати квіти, бо кожна зірвана квітка — це поламана жіноча доля. Вона не скаржилася. Вона була безмірно вдячна за те, що їй давали фарби для малювання...
Ольга Самолевська з перших фільмів намагається використовувати ускладнену кіномову з багатим застосуванням соляризації, подвійних експозицій... Українські документалісти, сповідуючи поетичний кінематограф, завжди грішили надмірностями. Ось і в цій картині 500 кадрів! Проте від фільму не віє «вишиванням» — усе досить органічно й висікає емоцію. Вдала режисерська думка покласти в основу дикторського тексту листи художниці. А прониклива манера прочитання українською письменницею Катериною Мотрич — узагалі виняткова знахідка.
На жаль, у картині дуже рідкісні кадри, які зафіксували саму художницю. Але це вже не вина режисера, а його біда. На жаль, думка про те, що слід було б зняти картину про яскравого представника суспільства, визріває в нашому соціумі лише тоді, коли самого героя вже немає з нами.
Та про що це я! Чомусь потягнуло на роздуми про сенс життя й завдання професії? Але така вже специфіка фільму, що після перегляду не хочеться згадувати про суєтне та часткове. Хіба ми думаємо про минуще, коли дивимося на картини Леонардо да Вінчі чи Андрія Рубльова?.. Життя художниці, котра пішла в жорстокому столітті у внутрішню схиму, зачепило глядачів, змусило пережити те, що древні греки називали катарсисом. А це дорогого варте!