Не знаю — чи кожного року американці святкують день народження найбільшого свого поета модерних часів Волта Вітмена і чи сказав би американський професор про «імпортовану методологію» якогось свого колеги, приміром з Англії, котрий також вивчає розміри строф вітменівських віршів? Однак ні той ні другий не захотіли б обстригати бороду Вітменові, а про його гомосексуалізм (чи ні) спокійно продискутував би у якомусь із наукових журналів. І наукової етики дотримали б, і з вітменівської бороди не випала би жодна волосина.
Інша країна, інші поети, інші професори.
Скажімо, в одній із недавніх публікацій у «Дзеркалі тижня» львівський професор Тарас Салига доволі спрощено намагається «розвінчати» шевченкознавство Григорія Грабовича. Не заперечуючи жодної тези гарвардського професора, просто оповіщає читачів, що, мовляв, Грабович тільки те й робить, що «роздягає» Шевченка. А от він, Тарас Салига, стоїть на сторожі з плащем, а може з киреєю, аби накинути на голе тіло генія, бо, бачте, генія потрібно оберігати. Якби це була аргументована полеміка з обстоюванням своїх концепцій, може й не здивувала б мене така професорська методологія, а то виходить щось не те...
А поміж тим, до шевченківських днів в Україні напевно з’явилася не одна сотня статей, і не одна сотня вечорів відбулася у прохолодних клубах, де Шевченко вкотре названий генієм, батьком і пророком, над садком пролетять хрущі, а кохайтеся чорнобриві, та не...
Країна, яка так шанує своїх поетів, саме виповзла з-під руїн іншої країни, великої і безмежної. Виповзти-то вона виповзла, але шлейф, що назвімо його совком, як неприємний запах, потягся за нею у новітню добу. І хоч що робили окремі її жителі з цим, перефарбовуючи навіть лавки у жовто-сині кольори, але запах не вивітрився.
А тут іще Європа й Америка, — ні, особливо Америка, дратувала всіх, хто хоч ще на крихту залишив у собі здатність мислити. Ну, Америка ще сама по собі наче б то й нічого, але от українці з Америки, сиріч діяспора, ті вже дістали сповна: придумали якусь нью-йоркську групу, оголосили Нью-Йорк центром світу, почали (ви ж, тільки уявіть собі) прочитувати Шевченка як міфотворця, себто зазіхнули на святе.
Приміром, у Польщі ситуація у стосунках з еміграцією дещо інша. Мабуть, також не ідеальна, але польська еміграція була завжди, ще від ХІХ століття важливим складником політичної та інтелектуальної думки, еміграція завжди мала вплив. Останній за часом великий польський емігрант Єжи Гедройц і його журнал «Культура», по праву вважаються архітекторами нової теорії і практики Центральної та Східної Європи, і цілком виправдано «Культура» вважалася паризькою, бо під Парижем була садиба її редакції.
А ось інші часи, Грабович засновує «Критику», взявши за взірець не тільки The New York Review of Books, але й ту ж таки паризьку «Культуру», з чіткими стандартами та ідеологічними настановами, проте в сучасній Україні часто-густо чути думку, що це проамериканське видання, а отже, не наше. Підступна американізація поширюється. Хіба варто звертати увагу на русифікацію, чи сепаратистські прагнення деяких східних областей, корумпованість як ідентифікацію новітньої влади? На проблеми з культурою, її нікчемний бюджет, фактично анемічний кінематограф з нездійсненими мріями про Оскар.
Антиамериканські настрої вже характерні не тільки для пенсіонерів «союзного значения», котрі готові «грудью защищать Севастополь», але й серед людей освічених і культурних. А хто твердить, що Америка ідеальна? У певної частини українського суспільства формується антизахідність як самоідентифікація, а якщо усе західне нам чуже і шкідливе, то вочевидь рідне і бажане прийде зі сходу.
І тут борці з Америкою, солідаризуються і стають плече до плеча — і професори, і шахтарі, і селяни, і рибалки, «и бизнесмены, и врачи», — одних не влаштовує її зовнішня політика, інших — її добробут, ще декого літературознавчі методології, ще декого культура, котру вдалося зберегти українській діаспорі, бо вона, наче б то й українська, але з домішками Америки, а отже, знову не цілком наша.
Живучи в Америці уже майже вісім років, я б, чесно кажучи, не насмілився згарячу звинувачувати її в усіх гріхах, бо знаю тільки її невеликий сегмент, хоч бував у різних її містах, зустрічав різних людей, виступав перед різною авдиторією. Єдине що для мене є аксіомою, коли говоримо про Америку, це те, що вона надто різноманітна і зовсім не голлівудська. Це жива країна зі своїми проблемами і перевагами.
Чи, може, помилявся Шевченко, пишучи:
...коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.
Тут Пророк явно переборщив, — скажуть антиамериканісти і антиглобалісти. І зовсім не те він думав, що ми думаємо, і не того Вашингтона він мав на увазі…
Допоки українська культура у свідомості громадськості не буде єдиним цілим, не буде вона повною. Мабуть, і про цю повноту/неповноту писав Дмитро Чижевський, також діаспорник. І «хитрий малорос» Архипенко, і ціла плеяда українських модерних мистців на чолі із Юрієм Соловієм, і літературознавці Фізер, Рубчак, Грабович, Онишкевич, і театральні діячі Йосип Гірняк і Вірляна Ткач, і поети Нью-Йоркської групи, і англомовні письменники українського походження Аскольд Мельничук, Дзвіня Орловська, Ірена Забитко, Олександр Мотиль, і україномовні письменники Володимир Діброва, Марко Роберт Стех, Оксана Луцишина, Олесь Бережний — це частина української культури. Хоч декому, звичайно, зручніше — «звалили і хрін з ними».
Тішу себе думкою, що цей млявий неонародницький антиамериканізм вкупі з усіма ізмами і комплексами, який дивно об’єднує різнобічні ідеологічні та естетичні верстви в Україні, не такий агресивний.
Для чого Шевченка, наче флюгер, розвертають у різні боки інтелектуали й іже з ними, чому він поділений на «гарвардського» і питомо «українського»? І чому підступна американізація не дає декому спокою?
Може тому, що висвітлює наші, українські, вади, а ми так не хочемо з ними розпрощатись...