Шевченко, Бодянський: перехресні стежки

Здавалося б, майже не залишилося білих плям у житті Кобзаря. Але кожен новий ракурс, із якого допитливий дослідник погляне на особистість Тараса Шевченка, породжує і нові сюжети. Один із таких сюжетів пропонує доктор історичних наук Володимир Мельниченко у своїй новій книжці – «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)». Уперше в історії вітчизняної історіографії докладно досліджено «перехресні стежки», які й звели на одному життєвому шляху дві унікальні постаті – великого поета і видатного українознавця, славіста, видавця й перекладача.

Перша зустріч Шевченка і Бодянського відбулася в Москві в лютому 1844-го. Кобзаря, безперечно, приваблював інтелект Бодянського, його ерудиція і глибокі знання з історії України.

Під час зустрічі Шевченко з Бо­дянським правили поему «Га­малія», і згодом надрукований примірник твору Шевченко подарував вченому з дарчим надписом. Автор припускає, що могло йтися також про видання офортів «Живописная Украина».

Можливо, Шевченко саме у Бо­дянського ознайомився з «Літописом Величка» і під його впливом тоді ж у Москві з’явилася поезія «Чигрине, Чигрине».

Очевидно, що між поетом і вченим запанували приязні стосунки і розпочалося їх листування. Бодянський, на прохання Шевченка, організовував у Моск­ві продаж його поем «Тризна» і «Гамалія».

Вдруге Шевченко і Бодянсь­кий зустрілися в Москві уже 1845 року, коли поет із Петербурга їхав в Україну. Можливо, тоді Шевченко довідався від історика про національний рух чехів та словаків, ознайомився з працею Шафарика «Словянские древности», і це послужило основою для створення поеми «Єретик», яка мала початкову назву «Ян Гус» і була присвячена Шафа­рику.

Перебуваючи на засланні, Шевченко передавав листи Бо­дян­ському, називав його добрим і єдиним другом. Поет виливав свій невтішний біль, нарікав на нещасливу долю, просив надіслати «Істо­рію Русів» Кониського, літописи.

Бодянський на листи не відповідав, проте поетові прохання виконував. Автор зазначає, що Бодянський не поділяв деяких поглядів Шевчен­ка, бо не був «бор­цем проти царизму», – але й не був активним про­пагандистом його політики. Все життя дотримувався присяги цареві — «Клят­венного обещания». Мав помірковані, ліберальні погляди, спо­відував ідею рівноправного співжиття всіх сло­в’янських народів у вільному союзі.

Після заслання, 1858 року, прямуючи до Петербурга, Шевчен­ко два тижні провів у Москві. 18 березня він відвідав історика. У своєму щоденнику поет записав: «Ве­чером бил у О.М.Бо­дян­ского. До­говорились досита о словянах вообще и о земляках в особенности». Це була їхня остання зустріч.

І хоча Шевченко того року ще двічі бував у Москві, чи зустрічався він із Бодянським – невідомо. Поет пам’ятав про Бодян­ського і 1860 року надіслав йому виданого того ж року «Кобзаря» з дарчим надписом.

…27 квітня 1861-го Осип Бодянський прийшов попрощатися із прахом Шевченка до арбатської церкви Тихона Амафунтського, де відбувалася траурна панахида. Його присутність там засвідчив історик Олексій Лаза­рев­ський.

Володимир Мельниченко, висвітлюючи сторінки взаємин Та­раса Шевченка та Осипа Бодянсь­кого, гортає сторінки життя і самого вченого…

Бодянський народився 31 листопада 1808 року в містечку Варва Лохвицького повіту Полтав­ської губернії в родині українського священика. 1831 року він закінчив духовну семінарію в місті Переяславі (нині Переяс­лав-Хмельницький). У семінарії в Бодянського прокинувся інтерес до України, що, очевидно, був закладений у його генотипі.

Того ж року він продовжив навчання в Московському університеті на словесному відділенні. В університеті, маючи феноменальну пам’ять, вивчав сло­в’янські мови, захоплювався істо­рією. В «Учених записках Москов­ского университета» стали з’являтися його наукові статті зі слов’янознавства. В 1835 році вийшла збірка віршів «Наські українські казки», яку Бодянсь­кий присвятив «…матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні».

На молодого вченого тоді звернув увагу попечитель Москов­ського навчального округу граф Стро­ганов. 1837 року Бодянський у присутності графа захистив магістерську дисертацію і був затверд­жений магістром словесних наук.

Того ж року його обрали членом Імператорського Москов­ського товариства історії та старожитностей російських. Завдяки клопотанням графа Строганова Бодянський отримав дозвіл імператора Миколи І на наукове стажування за кордоном. Він мав вивчати історію і літературу слов’ян, щоб у майбутньому очолити кафедру зі слов’янознавства у званні професора.

У Празі Бодянський зустрівся з Шафариком, який був для нього «цілою академією». Між вченими сформувалися дружні стосунки. Бодянський переклав російською мовою «Словянские древности» Шафарика. Це був перший переклад праці славіста іноземною мовою.

На стажуванні Бодянський вивчив сім слов’янських мов, у тому числі чеську сербську, хорватську та інші, сформував наукову бібліотеку (1905 назв книжок), яку пізніше закупив університет.

У 1845 року вчений обійняв посаду секретаря Товарист­ва історії і старожитностей російських, а з 1846 року – редактора видання «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских».

Величезна заслуга Бодян­ського в тому, що «Чтения», які він редагував, стали першим російським органом, який систематично друкував літописи та документи з історії України. Саме у «Чтениях» побачили світ «Летопись Само­вид­ца о войнах Богдана Хмельниц­кого», «Исто­рия Русов» Конись­кого та безліч рідкісних документів.

У 1848 році в «Чтениях» було опубліковано записки англійського письменника і дипломата Джілда Фледчера з критикою порядків Росії у ХVІ ст., що стало причиною репресій проти Бо­дянського. Він мусив залишити кафедру і видання «Чтений». Міністр народної освіти Сергій Уваров розпорядився перевести Бодянського в Казанський університет. Вчений не погодився і подав у відставку, яку було прийнято. Проте завдяки клопотанням графа Строганова через рік імператор Микола І своїм указом відновив Бодянського на посаді професора Московського університету. Вчений продовжував свою викладацьку та видавничу діяльність. 1854 року його обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Через рік він захистив докторську дисертацію.

Останні 15 років життя Бодянський мешкав в арбатському куточку на Великій Нікітській вулиці. Помер 6 вересня 1877 року. Похований у некрополі Новодівичого монастиря поблизу Смоленського собору.

Залишилася велика бібліотека вченого, яку не зміг, на пропозицію вдови, протягом трьох років викупити університет і яка перейшла різним людям. Неви­даними залишилися близько восьми тисяч українських народних пісень і півтори тисячі при­слів’їв, що їх зібрав Бодянський спільно з братом Федором. Ця унікальна збірка побачила світ в Києві лише 1978 року, до 170-річчя від дня народження Осипа Бодянського і сторіччя з часу його смерті, в переддень VІІІ Міжнародного з’їзду славістів.

Велику увагу приділяє Воло­димир Мельниченко і оточенню Бодянського, його стосункам із відомими людьми того часу. Близькими знайомими вченого були Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Гоголь, Михайло Щепкін…

Саме у Максимовича відбулася перша зустріч Бодянського з Миколою Гоголем, із яким у нього сформувалися приязні стосунки. Для Гоголя Бодянський був одним із дуже близьких приятелів. Бодянський сприяв письменникові у виході «Мертвих душ» у друкарні Московського університету. По поверненні з Єрусалиму Гоголь півроку брав уроки сербської мови у вченого. Бодянський неодноразово бував в останньому помешканні Гоголя на Нікітському бульварі, яке пізніше докладно описав у щоденнику…

Робота Володимира Мельни­ченка, без перебільшення, справжній подарунок поціновувачам української історії та словесності. Вчений продовжує свою просвітницьку роботу, відкриває нові сюжети, нагадує про призабуті постаті. За час роботи в Москві він видав у російській столиці десять книжок українською мовою, стверджуючи любов до України – і словом, і ділом.