Український театр з надією дивиться на Захід |
«Українська театральна платформа» — так називався захід, який проходив у Києві—Харкові з 1 по 4 листопада. Це був огляд робіт молодих українських режисерів, влаштований для «гостей» — відомих європейських і російських театральних діячів. Дмитру Богомазову з допомогою Французького культурного центру та французької ж Асоціації підтримки художньої діяльності (AFAA) удалося запросити до Києва відомих «варягів»: Наталі Вімьо — керівника програми «Tеорема» Авіньйонського міжнародного театрального фестивалю, Інес да Сільва, представниці Французької асоціації підтримки художньої діяльності, Ренату Скант (Фестиваль європейського театру в Греноблі), Наталі Пусе (Театр Мануфактури — Нансі), Джорджіо Дженарі (Театро Дуе — Парма), Крістіну Мейсснер — директора Міжнародного театрального фестивалю «Діалог» (Польща) й Євгенію Розанову — координатора програми «Вузький погляд скіфа» театру «Школа драматичного мистецтва» А.Васильєва.
«Варягам» продемонстрували дев’ять спектаклів: «Вишневий сад» Михайла Яремчука, «Карньоне» Аттіли Віднянського, «Кам’яне коло» Владислава Троїцького, «Трагікомедію про воскресіння мертвих» Андрія Приходька, «Морфій» Дмитра Богомазова, «Буквар світу» Олександра Анурова, дві постановки в жанрі Танцтеатру Лариси Венедиктової й Руслана Баранова, а на закуску відвезли до Харкова, аби нагодувати жолдаківським «Гамлетом». Якщо від перших восьми спектаклів експерти розм’якли й погладшали, то «Гамлет» неабияк напружив їх. А наостанок Французький культурний центр влаштував прес-конференцію, від якої українська сторона очікувала не стільки «дорожніх вражень» експертів, скільки конкретних результатів огляду. Усе-таки гості приїхали впливові: координатори великих європейських театральних фестивалів і програм, керівники театрів... Здавалося, не просто так, заради шапкового знайомства, відвідали вони «таємничу» Україну, навіть про географічне розташування якої мали до поїздки туманне уявлення. Українська сторона з трепетом сподівалася на спільні театральні проекти, очікувала запрошення на Авіньйонський міжнародний театральний фестиваль, польський «Діалог» і Гренобльський фестиваль європейського театру.
Хоча на першій, яка передувала «Українській театральній платформі», прес-конференції журналістів обережно попередили (аби відбити смак до надій!), що справа обмежиться лише знайомством, а не експортом спектаклів, котрі найбільше сподобалися експертам, до Європи й Росії, у пустопорожнє й безперспективне знайомство мало вірилося. Адже експерти люди відомі та серйозні, приїхали в Україну не за салонними розмовами про погоду! Адже навіть на конференції в жовтні в Британській раді, присвяченій сучасній драматургії, українська сторона примудрилася домовитися з англійською про вельми практичні перспективи, а тут, на «Платформі», можливостей для кулуарних переговорів було набагато більше. Але, на жаль, не домовилися. «Наші враження мають відстоятися, — сказала на заключній прес-конференції Наталі Вімьо. — Головне — двері відчинені...» «Знайомство — це лише початок стосунків», — запевнив Дмитро Богомазов.
Нехай так, але тоді в «знайомства» має бути оперативне продовження. Проте, на підсумковій прес-конференції про жодне «оперативне продовження» не йшлося. Усі конкретні запитання присутніх журналістів щодо можливого показу бодай одного з дев’яти представлених спектаклів на Авіньйонському чи Гренобльському фестивалях або «навідні» — про «глядабельність» продемонстрованих українських спектаклів у Європі, експерти делікатно обходили. Лише Джорджіо Дженарі натякнув, що «найближчим часом має намір щось зробити — можливо, спільний проект», але на цьому його відвертість закінчилася. Зате всі експерти були одностайні в тому, що вони чудово провели час і були в Україні як на канікулах. Звісно, такі заяви не могли втішити українську сторону, котра сподівалася бодай на якісь конкретні результати фестивалю.
«Кожен із нас повезе свої враження. Головний результат «Української театральної платформи» в тому, що ми можемо говорити про Україну зі своїми колегами та друзями, чимало з яких не знають, де розташована Україна, гадають, нібито в Африці», — резюмував результати заходу Джорджіо Дженарі. Так, Україна для Європи — terra incognita, але для того, аби переконатися в її неафриканському розташуванні, навряд чи варто було влаштовувати фестиваль. До того ж, на мою думку, делікатне мовчання експертів пояснюється не їхнім першим, і тому — поверховим знайомством з українським театром, а тим, що продемонстровані спектаклі видалися гостям несучасними. Загальну думку резюмувала Наталі Вімьо. «У нашій країні існує занепокоєність нинішнім моментом, — сказала пані Вімьо. — Навіть якщо спектакль не політичний, не соціальний, він однаково має зачіпати сучасний спектр проблем. А у вас — усе фольклор, «давнина»...»
Справді, чимало з показаних експертам спектаклів (приміром, фольклорна опера Владислава Троїцького «Кам’яне коло» та «Карньоне» Аттіли Віднянського — постановка за п’єсою Міхайля Вітеза Чоконаї, угорського поета та драматурга XVII ст.) були просякнуті архаїкою, але цей зв’язок із глибинними фольклорними традиціями — скоріш достоїнство, ніж недолік. Тому кинута пані Вімьо поблажлива фраза викликала на прес-конференції вибух обурення. Владислав Троїцький заявив: фольклор — це не архаїка, а надзвичайно актуальна тема. Дмитро Богомазов розписався в своїй невірі в державу й, отже, у поблажливому ставленні до політизованих спектаклів. Загалом, дискусія звелася до розбіжності світоглядів експертів і української сторони.
Проте знайомство відбулося. Шапкове, правда. Залишається сподіватися, що несхожість світоглядів не перешкодить його продовженню.