Національний театр ім. Івана Франка показав прем'єру "Трьох товаришів" за мотивами роману Еріха Марії Ремарка. Режисер - Юрій Одинокий. Художник - Андрій Александрович. У ролях трьох товаришів - Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця.
У театрі Івана Франка живуть і працюють щасливі люди, вони часу не помічають, вони грають, зокрема цей спектакль, приблизно до 23.00, коли приміський транспорт уже відпрацював свої останні рейди. І милі бабусі-доглядачки (у гардеробі та фойє) не те щоб нервуються ("а як же нам добратися додому?"), а раціонально пропонують: "Починали б грати "Трьох товаришів" із шостої вечора, тоді й скорочувати нічого не треба!"
У питанні можливого скорочення прем'єрної вистави з ними не можна не погодитися - воно необов'язкове. Як для структури конкретної постановки, так і для режисерської манери адаптації великої прози у великий сценічний стиль.
Режисер, як мені бачиться, свідомо пішов шляхом неквапливого читання роману Ремарка. І вибудовування на основі такого читання живих людських ілюстрацій, часом підбадьорених то режисерськими метафорами, то сценічними символами, то снігом, то дощем, то танцями.
Враження (на прем'єрному перегляді), що сам постановник осмислено й свідомо трохи дистанціюється від брили роману (ніби мікшуючи своє режисерське "я"). І дозволяє цьому тексту литися неквапливим плином - зі сцени в зал. Скажемо так, ущільнюючи контакт між акторами й публікою. Оскільки і ті й ті - справжні шанувальники історії Ремарка про дружбу та любов.
І сам цей роман давненько перебуває ніби "на крайці" літератури масової й літератури авторської. І тут уже від інтерпретатора залежить, у який бік повертати - у бік мас (їм на потребу) чи ж уважніше дослухатися до самого автора. Тобто до сповідальності його твору про втрачене покоління, про складний час, у якому одна війна закінчилася, а друга вже дихає в обличчя холодним ротом. Про час, у якому і розстріли, і стрибки курсу, і інфляція, й революція.
Одне слово, все як і (частково) сьогодні. Без натужних спроб шукати або "римувати" актуальність. А з усвідомленням мінливості й повторюваності самого часу. Того й цього. А також жорстоких і нещадних колізій будь-якого часу, як у Ремарка - у 1928-му, так і в нас - тут і тепер.
Таким чином, сама манера сценічного прочитання тексту передбачається як певна незаперечна цінність. Мовляв, нині (в різних сценічних випадках) такі значні книжки читають на сцені виключно з ножицями, колошматячи й перелопачуючи сюжети, а ми, так би мовити, постараємося максимально освоїти практично весь обсяг великого тексту й великого стилю.
Тому невипадково вистава триває чотири години. Зберігаючи не тільки головні лінії головних героїв (Роббі, Отто, Готтфріда, Пат), а й підкреслюючи важливість у великій композиції таких вкраплень-персонажів як Блюменталь, Хассе, Юпп, Матильда, Фердинанд, фройляйн Мюллер, Роза та інші.
У цьому сенсі трупа франківців має бути сердечно вдячною режисерові за таке залучення мас у період загострення контрактної системи, яка передбачає, хто і скільки грає в театрі щомісяця.
Отже, постановник намагається створити виставу-роман, прагне реалізувати на сцені таку собі структуру великого стилю і великих почуттів.
Сам спосіб такого читання, можливо, міститься в одній із фраз Ремарка: "Життя перетворюється на якусь мелодію, що метається й схлипує, на вир дикого томління, бажання, туги й надії". У неспішному ритмі вистави, яка делікатно адаптує сюжет Ремарка, і справді чутно схлипи, метання мелодій. Там же є томління, бажання, туга.
І навіть трохи сонця в темній воді. Оскільки художник Андрій Александрович бачить "чорний Берлін" кінця 20-х ХХ ст. як винятково темний, порожній і гулкий простір, усередині якого вічна ніч. Усередині якої бентежних товаришів і можуть зігріти лише "крупинки тепла" та ненавмисної ніжності.
Художник уміщує різних товаришів, "чорний Берлін", решту - в подобу масивного гаража, глобальної автомайстерні, на стелі якої, як оббіловані туші, теліпаються три
автомобілі (у тому числі й "Карл"). Як три мрії, як три дороги. Як три товариші. І ось, здавалося б, у певний момент напруженого сценсюжету вони мали б гепнути додолу, розбитися на наших очах - як розбиваються мрії героїв Ремарка. Але ні. Вони вперто висять (над ними) - як нездоланний фатум, що в цій виставі римується з мрією. Мрія як фатум. І фатум як мрія.
У прем'єрній виставі, безперечно, крім інших мотивів, цей особливо явний, гострий, болісний: несправедливість життя як такого. Марнота мрій, які насправді - фатум.
З допомогою художника режисер відходить від насиченого соціального тла "чорного Берліна" 20-х ХХ ст., від детальних історичних віньєток того часу. У кожному разі, у зв'язку з темою війни (тієї й цієї) тут не заламують рук, не цитують гірких зведень уже з наших полів битв.
Мабуть, сама війна як незрима тема виникає тут сильно й образно - всього один раз. Коли Роберт Локамп, почувши салют, падає додолу, здригається, згадуючи страшне минуле, тобто свій час і свій тягар у період Першої світової.
В іншому вистава укрупнює виключно лінію любові. Лінію стосунків Роберта Локампа (Євген Нищук) і Патриції Хольман (Анжеліка Савченко). Більшість епізодів із їхньою участю режисер принципово вибудовує на авансцені. На тій крайці й на тій вузькій смужці, яка ледь розмежовує простір залу й простір сцени. Роббі й Пат тут діють як канатохідці. Раз у раз рухаються по канату долі, утримуючи баланс, намагаючись не звалитися в прірву.
Власне, долі (його і її) - це танець смерті на одному й тому самому канаті. Це прагнення рівноваги у неврівноваженому і вкотре сумбурному світі. Задана гра на авансцені, так виходить, дозволяє чіткіше розчути текст Ремарка. І навіть більше того: ніби свідомо "наближає" тих героїв до цих…
Пат, яку зіграла Анжеліка Савченко, - створіння легке, ефемерне. Акторка і грає свою героїню якось підкреслено легко, свідомо піднесено, трохи відсторонено від того середовища й від того темного "гаража", в який її завела доля. У жилах Пат тече русалчина кров. Але серце її - гаряче, трепетне. Пат, на думку режисера, втілює не так реальну земну жінку, як жінку-ілюзію-мрію, а отже - фатум. Це рудоволосий гарний примхливий міраж, до якого, здається, ось-ось дотягнеться рука стражденного Роббі, але…
Сам Роббі (Євген Нищук) у цій виставі - навіть не колишній боєць, а дитя війни. У його манерах і характері - незжите хлоп'яцтво. Цей 30-річний Роббі ніби хоче дограти те, чого не прожив і не зіграв у період своєї безтурботної юності, на яку й випала Перша світова.
Тому Роббі у виставі - 30, а внутрішньо - тільки 18. Імпульсивний романтик чистої води. Чиста душа і свята натура. Окопи Першої світової не вистудили в ньому полум'я щирості, юнацької імпульсивності, товариського максималізму. Головні сцени актор подав на вищій "ноті" саме такого максимального згорання й емоційного надриву.
На деякі сюжетні повороти Ремарка у випадку з актором накладається ще й його ж недавня особиста драма. І в Роббі відбивається сам актор - не тільки як виконавець, а й як справжній "товариш", таке собі альтер его героя Ремарка.
Ці життєві рими з авторським сюжетом надають самій сценічній історії несподіваного об'єму: і позасюжетного, і загальнолюдського. І саму виставу, в принципі, якраз і вирізняє не тільки розмірена оповідна манера, не тільки неметушливий і неквапливий ритм, не тільки похвальна жадібність режисера (стосовно тексту, якого він не хоче скорочувати)… Цю ж довгу й докладну виставу вирізняє і такий собі позасюжетний фактор дотику. До теми післявоєнного "втраченого покоління" Ремарка ніби торкається вже й наша нинішня тривожна тема "розгубленого покоління". Покоління, скривдженого й обпаленого війною теперішньою. Покоління, розгубленого після всіх зрад і наївних ілюзій.
Тому, скажемо, появу тут (на сцені) Отто Кестера сприймаєш не тільки як появу колишнього льотчика, автогонщика-любителя, боксера, а й як реального актора Андрія Романія, що свого часу опинився всередині донецького воєнного пекла, потім із цього пекла вирвався.
Ці рани так швидко не рубцюються. Між поколінням "втраченим" і "розгубленим" - дистанція значна, але історія цих хвороб схожа.
Зважаючи на все, ще напередодні прем'єри вистава не мала вдосталь прогонів. Це відчувається і в певній нервозності акторів, яка іноді корисно перетікає в нервозність їхніх персонажів. Це відчувається і в недостатній деталізації деяких образів, що інколи виникають як функції - і так само як функції зникають зі сцени.
Тим часом не можна не відзначити виразних, хай і невеликих образів Блюменталя (Василь Мазур), Хассе (прекрасна трагічна мініатюра, виконана Василем Башою), Фердинанда Грау (Олег Стальчук), фройляйн Мюллер (Ірина Дорошенко).
І в цих епізодичних образах, і в головній четвірці персонажів є важливі й точні подробиці. Оскільки сюжет Ремарка, перечитаний режисером, поданий як історія приватна. Як приватне у відриві від чогось глобального й історичного.
Але ж і чоловіча сповідальність самого Ремарка в його романі - це ж теж дуже приватне й дуже особисте. "Жалюгідна потреба тепла", - вторячи за автором, - живе в цій виставі. І, здається, намагається зігріти глядацьку залу: напружену, заплакану, заціпенілу, чотири години жадібно заслухану в гірку мудрість Ремарка.