31 березня — 1 квітня у Києві пройшов V Міжнародний фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс», присвячений одразу двом датам — 200-річчю першої балетної постановки в Києві і 96-річчю від дня народження блискучого танцівника і балетмейстера, педагога й теоретика балету Сержа Лифаря.
На Батьківщину ім’я Сержа Лифаря повернулося тільки після його смерті, коли в Києві 1994 року відбувся Перший міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря. Сьогодні цей конкурс став уже традиційним і проводиться раз на два роки. А в перерві проходить міжнародний фестиваль балетного мистецтва «Серж Лифар де ля данс». У цих фестивалях беруть участь лауреати лифарівських конкурсів та численні гості з Парижа, Нью-Йорка, Штутгарта, Мілана, Мюнхена, Тулузи, Москви, Санкт-Петербурга. На минулому, Четвертому фестивалі побувала і вдова Сержа Лифаря — графиня Ліліан д’Алефельдт-Лаурвіг. Вона передала Музею історичних коштовностей України на вічне зберігання «Золоту туфельку», прикрашену діамантами. Цей своєрідний балетний Оскар Серж Лифар отримав із рук президента Франції Шарля де Голля.
Нинішній фестиваль продовжив знайомство любителів балету з досягненнями класичного й сучасного балету, а також із постановками самого Сержа Лифаря. У рамках фестивалю було представлено балет «Ромео і Джульєтта» на музику Петра Чайковського у виконанні лауреатів III конкурсу імені Лифаря Надії Гончар і Сергія Єгорова. Це перше втілення хореографії Майстра на Батьківщині відбулося ще під час Другого фестивалю «Серж Лифар де ля данс». Ліліан д’Алефельдт дала авторське право на реалізацію цієї постановки, яку й здійснила улюблена учениця Лифаря Клод Бессі разом зі славетними колегами з «Гранд-опера» — Крістіан Влассі й Аттіліо Лабісом.
Сценічне втілення увертюри-фантазії Чайковського Серж Лифар трактує також за принципом узагальненої програмності і виводить на сцену лише двох діючих персонажів — безпосередньо Ромео і Джульєтту. У постановці поєднуються принципи монтажної драматургії (ніби раптово постала в пам’яті Джульєтти сцена біля балкона, що замінюється реальною сценою в гробниці) із послідовністю розвитку сюжету — зустріч на балу, любовний діалог, битва з Тібальтом (якого, природно, уявляє публіка), горе Джульєтти, що має зректися коханого. Під час коди (її Лифар трактує символічно) показано тернистий шлях закоханих на Землі і їхнє поєднання в любові та щасті на небесах.
Хореографію Сержа Лифаря було представлено і Варіаціями з балету «Сюїта в білому» Є.Лало у виконанні лауреата Першого і Другого конкурсів імені Лифаря Вадима Буртана. «Сюїту в білому» Лифар ставив і в «Гранд-опера», і в Ла Скала, а також сам танцював у цьому спектаклі. Вадим Буртан — легкий, рухливий, пластичний, він повністю відповідає тому малюнкові танцю, що виник в епоху романтизму, — простий, легкий, «співучий». Мимоволі згадується, що саме в епоху романтизму Марія Тальйоне й Авдотія Істоміна вперше стали на пуанти. Точніше, на кінчики пальців, бо спеціального взуття з твердим носком і жорсткою прокладкою ще не було.
Неможливим здавалося пропустити у фестивалі «Сплячу красуню» і «Лебедине озеро» Петра Чайковського в поєднанні з хореографією Маріуса Петіпа. Саме Чайковський — основоположник балету як цільної вистави з музичною драматургією — зіграв величезну роль у творчості Петіпа. Вони доповнювали одне одного, разом писали лібрето, Петіпа заздалегідь складав балетмейстерсько-режисерський сценарій вистави. Досі про майстерність танцівників складають враження за спектаклями Чайковського і Петіпа.
Па-де-катр зі «Сплячої красуні» виконували солісти молодіжної групи Швейцарської академії балету (художній керівник Алекс Урсуляк). Юним танцівницям ще бракує бездоганної синхронності в унісонному кордебалеті, роль якого саме в XIX столітті надзвичайно зросла. Найяскравіше виступила Зу Дуо-сі, продемонструвавши тонку музикальність, легкість, пластичність.
Особливий магнетизм властивий Настасії Волочковій — солістці трьох театрів: Маріїнського в Петербурзі, Большого в Москві та Національного Королівського балету Великобританії. Лауреат Другого конкурсу імені Лифаря, вона виступила в кількох номерах, показавши класичний і сучасний танець. Якщо в «Російській» із «Лебединого озера» Петра Чайковського панувало світло, граційність російських поклонів і жестів, то в танці, присвяченому трагічному коханню, Волочкова, одягнена в чорний облягаючий костюм, ніби намагалася розсунути руками простір, захистити свою героїню від наступальної терзаючої музики, то ривками скидаючи «зриви» в оркестрі, то в паузах завмираючи в скульптурних позах, схожих на зображення танцівниць на древніх барельєфах чи вазопису (звісно, в сучаснішому варіанті).
Кількома номерами було представлено і балети Мінкуса, який свого часу був навіть популярнішим за Чайковського, бо музика його вистав простіша, місцями мелодика з її доступністю скидається на опереткову легкість.
Коротким, але яскравим розчерком став виступ солістки балетної трупи «Компані» Віденської опери, лауреата Третього конкурсу імені Лифаря Сандри Мюльбауер. Вона виконала варіацію Кітрі з «Дон Кіхота» Л.Мінкуса (хореографія Маріуса Петіпа) — темпераментно, кокетливо, іскрометно.
Вразила своїм фуете юна солістка Большого театру Росії, лауреат Міжнародних конкурсів Настасія Меськова. Цікаво, що вона віддала перевагу виконанню фуете з віялом у руках (гран-па з балету Мінкуса «Дон Кіхот»).
Один із найяскравіших номерів фестивалю — танець «Смерть троянди» на музику Густава Малера (хореографія Р.Петі) у виконанні солістів Національної опери, народних артистів Тетяни Боровик та Віктора Яременко. Мимоволі спливали у пам’яті слова всіх великих реформаторів балету, які різними засобами хотіли домогтися одного — щоб жест виражав одухотворення, почуття і думку. Адже танець зародився в рамках торжеств, присвячених богам. У справжніх артистів, очевидно, на генетичному рівні закладено відчуття сакральності мистецтва танцю, яке неможливо збагнути раціонально. Сприймаючи таке мистецтво, глядач співпереживає, забуваючи про реальний світ, про власне я. Вмираючи, троянда Тетяни Боровик — це й аромат краси на самому початку танцю — краси граціозної, витонченої, ніжної, сповненої любові; й очевидне в’янення та опадання пелюсток (чудова пластика рук!); і нездоланне бажання жити й нести красу. Музика Малера, сповнена безперервної світлої скорботи, ніби персоніфікувалася в образах Тетяни Боровик і Віктора Яременка. Герой танцівника весь час намагається повернути до життя вмираючу троянду, збирає її пелюстки, плекає її стебло... Фінальний вигин тіла балерини в блідо-рожевій сукні і простерті догори руки танцівника — символ розпачу й молитви — досі ятрять свідомість питанням про справедливість цього світу, в якому краса така недовговічна, в якому саме Теперішнє і Справжнє нерідко приречені на загибель і позбавлені шансу воскреснути.
...Оскільки проведення фестивалю збіглося з днем гумору, солісти Національної опери України приготували для публіки сюрприз — кілька комічних сценок. Бурхливі овації викликала постановка Аллою Рубіною знаменитого «Сіртакі» М.Теодоракіса у виконанні Ксенії Іваненко та Володимира Чуприни: легкий флірт у поєднанні з дуже пікантними відвертостями любовних бажань.
Актуальним був номер під назвою «Бомж», виконаний заслуженим артистом Петром Клявіним: піджак на голе тіло, «підстрелені» штани, шарф а-ля Бендер і неодмінний аксесуар бомжа — пом’ята газетка, що одночасно служить і засобом масової інформації, і скатертиною, і покривалом. Публіка сприйняла цей номер майже «на ура», але в думках настирливо крутився рядок Лермонтова: «все це було б смішно, якби не було так сумно». Адже те, що показав Петро Клявін на сцені, було не пародією, а, на жаль, реальністю, над якою, воістину, не знаєш, сміятися чи плакати.
...П’ятий фестиваль «Серж Лифар де ля данс» відбувся. Він органічно поєднав класичну і сучасну хореографію у виконанні вітчизняних та закордонних зірок балету. Весь цей час свято споглядав Серж Лифар — із портрета. Мав рацію Моріс Бежар, сказавши, що якби не було Лифаря, не було б Бежара, Роллана Петі, Ноймаєра, Форсайта, Кіліана, Макмілана...