UA / RU
Підтримати ZN.ua

СЕРЦЕ РАДЯНСЬКОГО КОБЗАРЯ

«Солнце садилосьмеж бронзовых скал, Лебедь на жесткой траве умирал. Дробь браконьера иль когти орла?..

Автор: Ігор Кручик

«Солнце садилось
меж бронзовых скал,

Лебедь на жесткой траве умирал.

Дробь браконьера иль когти орла?

Смерть, это смерть —
оплошал, и нашла!»

Едуард Асадов

Наприкінці квітня помер Едуард Асадов — один із найвідоміших і найбільш видаваних поетів другої половини ХХ століття. Така характеристика здається перебільшеною, у чомусь полемічною, хоча вона — не більш ніж констатація факту. При цьому багато хто вважав (і досі продовжує вважати) Асадова таким собі напівневизнаним, ледь не забороненим за радянського часу автором на кшталт Віллі Токарєва чи Аркадія Сєвєрного. Мабуть, тому, що вірші його активно ходили в рукописах, особливо серед тінейджерів.

Тим часом Асадова гарно видавали завжди, а в останні роки — багато (як у сенсі накладів тиражів, так і кількості перевидань), і при цьому розкішно. На чудовому папері, із малюнками, у шикарних палітурках. За часів злету інтересу до поезії, за часів спаду — у нього завжди був читач, який «поглинав» його вірші. За накладами, за кількістю видань-перевидань, у тому числі піратських, з Асадовим може посперечатися із поетів-сучасників хіба що Йосип Бродський (після отримання ним Нобелівської премії) чи Євген Євтушенко.

В організаційно й фінансово нелегкі для книговидання дев’яності роки, коли поезія видавалася мляво і несистемно, все одно на книжкових розкладках Москви чи Києва його вірші нескладно було відшукати — у більш ніж почесному сусідстві з Єсеніним, Цвєтаєвою та Мандельштамом.

В один із вихідних, пройшовши по книжковому ринку на Петрівці, я виявив чотири різні варіанти його книг: у кольоровій твердій обкладинці, з ілюстраціями, що коштують неймовірно дорого.

— Купують? — поцікавився у продавця.

Він зміряв мене поглядом експерта з книг і літераторів:

— Тебе б так купували!

Дійсно, збірки Едуарда Асадова завжди належали до числа бестселерів. Його віршам не треба було, як дорогоцінним винам, чекати свого часу: здавалося, ніщо не на збиток, а все на користь їх колосальній, найчастіше поверхневій, славі. Ні крах радянської імперії, ні наявність (чи пізніше відсутність) цензури, ні поява потужних конкурентів — російського року і масової попси, Інтернету й імейлів — ніщо не знизило стабільної, як напруга автоакумулятора, популярності Асадова... Небувала стійкість до віянь часу, та що там віянь — до цунамі!

Секрет його чималого успіху був, та й нині залишається не дуже зрозумілим. І не чутно, щоб хтось усерйоз задумався про разючий (хоча б тільки у видавничому сенсі) «феномен Асадова».

Говорячи про вірші Едуарда Асадова, прийнято посилатися на кепський смак публіки, котрій, мовляв, подай примітивну Вєрку Сердючку, спрощенське радіо «Шансон», детективи і взагалі «мілорда дурного». Втім, Асадов знав про такий погляд на нього і навіть спародіював його у вірші «Литературным недругам моим»:

«И в ресторане, хлопнув по второй,

Друг друга вы щекочете спесиво:

— Асадов — чушь.
Тут все несправедливо!

— А кто талант —
так это мы с тобой!..»

Можливо, його успіх пояснюється убозтвом. Але чого? Насамперед — асортименту радянських видавництв, і це при величезних тодішніх накладах книг! У «найбільш читаючій країні» щорічний каталог найбільшого видавничого концерну — скажімо, «Молодой гвардии» — реально налічував ледве два десятки позицій, відведених на поезію. Це при тому, що в багатьох великих містах-мільйонерах узагалі не було видавництв, які випускають інтелектуальну літературу, тим більше вірші.

Централізація, підцензурність, жорстка регламентація книжкової справи — у чому комуністи домоглися успіхів на невеликий історично час — робили удвічі-втричі цінним будь-яке живе чи напівживе слово, що просочувалося крізь жорна гіперконтролю.

Говорячи шорсткою маркетинговою мовою, Асадов зумів зацікавити величезний, від Калінінграда до Владивостока, «неляканий» і майже незайманий ринок споживачів красного письменства.

А хіба мало було поетів, які намагаються «загравати» із читачем? І далеко не кожному (а якщо точніше — одиницям) удавалося завоювати інтерес масової аудиторії, скориставшись можливостями тоталітарної системи. Асадов не просто отримав любов публіки, а й примудрявся утримувати її протягом півстоліття!

Перша публікація віршів Асадова — 1 травня 1948 року в журналі «Огонек». Дебютна книга «Светлые дороги» вийшла 1951 року.

І, мабуть, практично відразу почалася його слава, численні поїздки по Радянському Союзу, аншлагові зустрічі з читачами у великих і малих містах і селах. Поезія Едуарда Асадова хоча і виходила стотисячними накладами, миттєво ставала дефіцитною. Продавалася «по блату», тихцем з-під прилавків, «у навантаження» до Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.

Років 20 тому мені довелося потрапити на виступ Едуарда Асадова.

Клуб заводу «Арсенал» на початку 80-х мав репутацію майданчика для вільнодумців. Насамперед завдяки сильному клубу авторської пісні і приїжджим московським і пітерським бардам. Побачивши афішу виступу Асадова, я поморщився. До віршів його ставився поблажливо. Едуард Асадов для багатьох — перші наївні вірші, у дитинстві переписані від руки в «дівочий альбом».

Шкільні чи вузівські вчителі словесності не заохочували захоплення Асадовим — це вважалося кепським смаком, тимчасовим заняттям підлітків пубертатного періоду.

Однак у ДК «Арсенал» я пішов. І був уражений: не Асадовим, а тим оглушливим успіхом, який він мав у публіки. Вщерть заповнений чималий зал. Тривалі оплески після кожного вірша. Публіка була різношерстою: і заводські дівчата-«арсеналки», і рокери-початківці, і тиха київська «бібліотечна» інтелігенція...

Повний контакт зі своїми слухачами: здавалося, Асадов уміло відчуває найменші коливання настрою в залі і може керувати ними, смикаючи за невидимі світу ниточки... Таке я пізніше бачив хіба що на виступах популярних екстрасенсів.

Той вечір, як виявилося, був цілком типовим. Літературні виступи Асадова протягом півстоліття (!) проходили з незмінним аншлагом і в бібліотеках, і в найбільших залах СРСР.

Треба сказати, що така, явно несанкціонована «згори» популярність за радянських часів була штукою дуже небезпечною. Був би на місці Асадова будь-хто інший, комуністична ідеологічна машина його просто розплющила б. Могли б видворити з країни, як Віктора Некрасова, посадити у в’язницю, як Сергія Параджанова, чи відправити в концтабір, як Василя Стуса.

Та й сам він, як це бувало вже з багатьма улюбленцями публіки, міг спитися, сісти на голку, впасти в інші спокуси популярності... Ба ні, дожив до 82 років, зберігши творчий тонус, ніби східний поет-аксакал, хоча його рідна Вірменія — усе ж не Схід.

Що ж служило Асадову охоронною грамотою? Аж ніяк не лояльність режиму, хоча й особливим бунтарем він ніколи не вважався. По-перше, слід відзначити його незвичайні чесноти, дуже рідкісні для поета, людини ніжної «жіночої» професії: сильну волю, цілеспрямованість, мужність — із постійною готовністю йти на вчинок, на відстоювання свого «я» перед ким завгодно, будь то «літературознавець у цивільному», скептично налаштовані колеги чи сам дідько.

По-друге, пов’язані з такими чеснотами риси його особистої біографії. Воістину канонічні, хоч ікону з нього малюй. Неповнолітній юнак-вірменин, син інтелігентних батьків, відразу ж після шкільного випускного вечора він добровольцем пішов воювати з Гітлером. Служив у гвардійському мінометному дивізіоні. Воював відважно, у тому числі на 4-му Українському фронті. 1944 року в боях за Севастополь біля села Бельбек, неподалік нинішнього VIP-аеропорту, був тяжко поранений. Став інвалідом (осліп), а згодом одержав зірочку Героя Радянського Союзу, і недаремно жителі Севастополя удостоїли його звання почесного громадянина свого міста.

Боян, Гомер, сліпий радянський кобзар...

Він був, мабуть, найяскравішим продуктом і одночасно пасинком радянської естетики. Її аверсом і реверсом, Сонцем і Місяцем одночасно. Простенька, іноді на грані примітивності баладність, розповідність його текстів, чітке розмежування персонажів на «хороших» і «поганих», можливо, і стали запорукою любові мас. Тут просто напрошується паралель із нинішньою популярністю радіо «Шансон», яка, на мій погляд, пов’язана саме з культивуванням «низького» жанру балади, а аж ніяк не з кримінальною-екстремальною тематикою, як заявляють деякі українські політики.

Едуард Асадов завжди вважався співаком оптимізму, «життєвим» поетом, та й сам він запевняв: «Теми для віршів беру з життя. Багато їжджу по країні. Буваю на заводах, фабриках, в інститутах. Без людей жити не можу».

Можна ставитися до цієї заяви скептично, як і до самих творів «радянського кобзаря», на кшталт таких:

«Все в мире сейчас загадочно,

Все будто летит куда-то,

Метельно, красиво, сказочно...

А сказкам я верю свято.

Сказка... мечта-полуночница...

Но где ее взять? Откуда?

А сердцу так чуда хочется,

Пусть маленького, но чуда!»

Не маленьким, а величезним чудом здається, що в країні, де панувала цензура, але була відсутня свобода слова і виступів (у тому числі поетичних), де не було ринкового видавництва і самого поняття «бестселер», — усе ж людина з обмеженою дієздатністю зуміла так наочно і безперечно реалізувати свій талант.

У заповіті поет написав, щоб його серце поховали там, де він воював і втратив зір. Тож тепер романтичне серце радянського акина лежить у Криму, на Сапун-горі.