Незабаром їх буде вже десять. Ошатні, з відповідними картосхемами та фотографіями, інформаційно насичені, з пропозицією випробуваних, а часто й нестандартних маршрутів, ці видання знадобляться всім, хто, подорожуючи, відкриває рідну землю. Їхній формат зручний тим, що такі брошури не обтяжливі в дорозі: потребу постійно користуватися ними передбачено. Існує вже чимало різних путівників, але завеликий формат і вага багатьох із них заважає взяти їх до наплічника. Втім, серія від «Грані-Т» розрахована передусім для тих, хто подорожує власним автомобілем. А що робити таким, як я, приміром, котра покладається на свої ноги та громадський транспорт? Робити те саме: брати в дорогу путівник! Тим більше що картосхеми в них вельми докладні, а отже, допоможуть зорієнтуватися в напрямках. А що конкретно можна побачити там або там, автори буклетів розповідають стисло, акцентуючи увагу на головному, підкріплюючи тексти фотографіями.
«10 маршрутів вихідного дня навколо Києва», «5 шляхів зі Львова», «44 дерев’яні храми Львівщини», «3 шляхи Закарпаттям», «2 береги Збруча», «12 маршрутів Київщиною», «55 дерев’яних храмів Закарпаття» — отака розкіш для охочих мандрувати. І це ще не все…
Особисто я люблю сама складати для себе маршрути: за роки таких аматорських подорожей їх набралося чимало. Але тепер шкодую, що раніше не мала таких путівників: виявляється, багато чого не знала, а отже, буваючи в тих чи тих місцях, проґавила якісь цікаві речі, об’єкти... Але, як тепер бачу, якби навіть мандрувала дванадцять місяців на рік, однак не встигла б побувати скрізь, куди запрошують путівники!
От хоча б моя рідна Київщина (між іншим, своє, те, що «під боком», завжди знаєш гірше, ніж те, що далі…). Ті дванадцять маршрутів, які пропонують автори Роман Маленков та Олег Година, сповнені (гадаю, не тільки для мене) стількох відкриттів, що просто голова обертом! До речі, особливо тішить те, що видавництво залучило до створення серії не тільки відомих авторів, таких як Дмитро Малаков і Михайло Сирохман, а й молодих, завзятих (приміром, названих вище), а ще — Дмитра Антонюка та Олену Крушинську (котра, до речі, створила інтернет-портал і фотокаталог дерев’яних храмів України).
Мушу зізнатися: з особливою увагою читала про місця, де вже побувала. Упізнаваність — іще один привід для сентименту. Все-таки недарма стільки пройшла пішки від центру Сваляви на присілок Бистрий — до унікальної церкви Святого Архангела Михаїла. Лемківський дерев’яний храм із високою вежею, що має барокове завершення, — вишукана краса, майже не спотворена людьми й часом. Коли бачиш дерев’яні храми, неоковирно вкриті оцинкованим залізом, пофарбовані, бере розпач. Так, дерево — нетривкий і легкозаймистий матеріал, але ж у Норвегії на кожному кроці можна бачити церкви Х—ХІ століть…
Це так, до слова. Оптимістична нота — подяка видавництву за вчасну й професійну роботу. Нас лякають кризою, але вона нас не застане: ми будемо в дорозі. Мандруватимемо!