Легко помітити, що помаранчева революція стала ледь не найбільш автопортретованим повстанням мас. А Майдан просто безперервно знімав зі свого образу звукозорові копії. У режимі нон-стоп працювала і побутова, і професійна техніка. Реальність і сеанс «кіно» про неї практично збігалися в часі. І тепер ізодокументи «пам’ятають» усе. Залишилося все це осмислити й оцінити. Дяка Богові, серед відеолітописців історичних подій були помічені й мислячі українські кінорежисери. Наприклад, Сергій Маслобойщиков. Наша розмова відбулася вже на злеті революції — 23 грудня, тобто рівно за три дні до остаточного туру президентських виборів.
— Зізнаюся, побачити саме вас у натовпі мітингувальників досить дивно. Як на мене, ви — акцентований представник «авторського кіно», тобто за визначенням індивідуаліст. І раптом — у складі натовпу. Мешканець філософсько-естетичних емпіреїв — і чомусь у центрі грубих реалій політики. Що відбувається на Майдані, мені більш-менш зрозуміло, а ось що сталося з вами?
— Почнемо з того, що мене завжди вабило туди, де я ще не був. З іншого боку, мене завжди цікавила не так естетика, як саме людське існування. І раніше у своїх картинах я інстинктивно тягнувся в одному напрямку — до самого життя. Коли я знімав життя людей на Майдані, то впіймав себе на цьому. Десять років тому на зйомках «Жозефіни» ми, як і наші герої, теж кілька ночей провели в непридатному для проживання місці — в партері оперного театру. Над ліжками на стелі витали позолочені ангели з лірами... Імпровізовані умивальники... Все це дуже схоже на нинішнє життя демонстрантів на Майдані. І така ж позолочена алегорія височить над ними. Та я боюся говорити про якісь прямі аналогії. Нинішні події за своєю суттю зовсім інші і політичною мовою називаються інакше.
— Але це мало що пояснює по суті мого запитання: що реально привело вас до лав мітингувальників, та ще з «озброєним» кінооком? Як ви дивитеся на опозицію «мистецтво і політика»?
— Мені цікавий будь-який прояв життя, а особливо такий, коли щось народжується і якимось чином формується. Причому зовсім поруч, так би мовити, у тебе під боком. Було б просто нерозумно не сунути туди свого носа. Це просто онтологічно цікаво. А по-друге, справді, у цій ситуації я займаю певну громадянську позицію. Я її називаю позицією людини, яка робить свій вибір. Це мій особистий людський вибір, але так виходить, що він має і певне політичне забарвлення. Я вважаю, що аморально спостерігати з боку, як країна вибирає алгоритм свого розвитку — між ліберальною Європою та авторитарною Росією, і не втручатися в те, що відбувається. Мені не симпатична путінська «рука», і я вибираю для країни «помаранчевий» шлях. Водночас мені просто подобаються події на Майдані. Таке відчуття, що в людях нарешті прокинулася щирість та інші найкращі почуття. Всі обличчя — без масок, і відразу видно, хто є хто як людина. Це ж чудовий матеріал для будь-якого режисера, який хоче зрозуміти те, що відбувається! А я втомився від кабінетних придумувань і умоглядних конструкцій. Життя, яке тут вирує щодня, захоплює, і в ньому є чого повчитися. На Майдані я переживаю дуже цікавий стан і дуже тішуся, що він до мене прийшов.
— Гаразд, але ось ви сказали, що «аморально спостерігати з боку, як країна вибирає алгоритм свого розвитку». А чому, власне, діячі культури у вільній країні обов’язково мають бути політично «за когось»? Адже так запитання стояло у похмурі роки сталінської деспотії: «З ким ви, майстри культури?» І горе було тому, хто «неправильно» самовизначався або навіть усього лише хотів відмовчатися. Мені здається, що суть демократії полягає в тому, що при ній людина, нітрохи не втрачаючи прав і поваги співвітчизників, може мати «неправильні» переконання або бути зовсім аполітичною. Невже й сьогодні це може здаватися упередженим?
— Я вважаю аморальним думати, що всі політики — негідники, й що хоч би яка влада прийшла, вона все одно домагатиметься своїх вузькокланових цілей, а народ буде в програші. Що, мовляв, своєю позицією ми нічого не змінимо. Я вважаю, що західна ліберальна демократія зуміла створити цінності, які служать певним регулятором спільних інтересів. Це виключає в суспільстві ті жахи й нехтування людською гідністю, про які ми надто добре знаємо. Саме такі цінності я й вибираю, і для мене особисто не вибирати їх аморально. Мене не цікавить відповідь на чуже запитання: «З ким ви, майстри культури?». Я запитую лише самого себе: «З ким ти як людина? Яке ти хочеш майбутнє для себе і для своєї сім’ї?» Переді мною, як я розумію, нині справді стоїть такий вибір. А ще мені хочеться вірити, що власна думка будь-якого громадянина може бути не абстракцією, а реальною силою суспільного життя.
— Наскільки я зрозумів, ви сподіваєтеся своїм вибором наблизити Україну до європейських цінностей. Проте з історії кіно ми знаємо, що видатні діячі західної культури неодноразово гостро критикували ці ж таки європейські цінності. Причому нерідко — з видатними творчими результатами. На цьому, скажемо, базувалися ліворадикальна філософія та кіно Франції й Німеччини 60-х і 70-х рр. минулого століття. Досить згадати імена Сартра й Адорно, Годара та Фассбіндера...
— Усе-таки я пропоную розділити етику, естетику, політику та ідеологію. Мені здається, що на Майдані етика восторжествувала і над естетикою, і над політикою. І визволилася якась нова людська енергія, яка, напевно, має дати і якісь творчі результати. Не оцінюватимемо їх нині — хорошими вони виявляться чи поганими. Ми вибираємо новий шлях, і він особисто мені здається по-людськи більш близьким, навіть якщо не згадувати таких великих категорій, як країна, народ, мистецтво. Мабуть, слід очікувати нового суспільного простору, де мистецтво, зрозуміло, теж проявить себе своєрідно.
— Чи буде ваше кіно «післямайданної епохи» більш політизованим? Пригадується, якось у середині 80-х рр. британські критики намагалися трактувати картини Андрія Тарковського як зашифровані тексти його політичного інакодумства. І це не на жарт обурило і образило режисера.
— Агіток я не знімав і не зніматиму. Але кіно й театр адресовані всьому суспільству, й за зовнішньою канвою — це завжди історія соціуму. Навіть якщо вони розповідають приватні історії. Від цього не можна відмахуватися. Може, помилка моїх попередніх фільмів полягала в тому, що там не було виразної соціальної лінії, яка б зацікавила глядача й допомогла б мені розкрутити вибудовуваний мною клубок людських стосунків. Кафка одного разу сказав: «Я схожий на траву, що росте від середини...» Можливо, це певний гріх і моєї творчості, яка була трохи замкненою в самій собі. Ось я й намагаюся бути уважним до того, що відбувається навколо. Але це не одноденна позиція. Повторюю, мені взагалі цікаве життя, те, чим живуть люди і на що їх перетворюють різноманітні ситуації.
— Але звернімося до надбань вашого кінематографічного «дозору» на Майдані. Чи приніс він уже якісь відкриття вам особисто?
— Так, звісно. Чесно кажучи, раніше я не вірив, що такий сплеск громадянської активності можливий у нашій країні. І я аж ніяк не очікував, що може існувати такий неагресивний і навіть добрий натовп. Я навіть не можу назвати це натовпом. На Майдані чітко відчувається зміна нашої звичної атмосфери агресії на взаємну толерантність, що більш характерна для Заходу. Найрізноманітніші люди — від бомжів, які там приодяглися, до бізнесменів, що привозили на Майдан їжу і писали на своїх «мерседесах» «Заходь, погрійся!», — явно переживали там цей стан — «свій серед своїх». Це зворушувало. Ми взяли інтерв’ю в одного демонстранта, котрий охороняв табір. Запитали: «Як вам тут?» Він відповів: «Я просто плачу щодня: так добре до мене ще ніколи не ставилися...» Чи ось ми зняли матір, яка вслід за дітьми приїхала до Києва й живе з ними в наметі на Майдані...
— Це скидається на шлях у революцію матері в однойменній повісті Максима Горького... Готовий сюжет для помаранчевої «Матері». А ви уже визначилися із задумом майбутньої картини?
— Скажемо так: він у процесі оформлення. Як, власне, і ті події, які ми з оператором Миколою Гончаренком знімаємо. Кожен день приносить щось нове. Тому я навіть боюся формулювати свою творчу мету остаточно, раз і назавжди. Нині в мене поки що є лише загальні вектори моєї роботи. Я сподіваюся, що отриманий матеріал може стати основою не для однієї роботи. По-перше, планую зробити документальний фільм про долю демократії в пострадянській Україні. Можливо, за сприяння продюсера Inspiration Films Світлани Зинов’євої ми подамо цю стрічку на конкурс кінопроектів Європарламенту. Може, зроблю телевізійну версію для франко-німецького каналу «Арте». Нарешті, не виключений і ігровий сюжет, що розгортатиметься на документальному тлі. В антуражі наметового містечка ми навіть відзняли вже двох акторів. Але несподівано виникло відчуття не те щоб святотатства, а ніби відсутності морального права на внесення штучності в це непідроблене середовище. Та поки що немає конкретної концепції для ігрової речі. Щодня про це думаю і розумію, що з кожним днем унікальна «натура» відходить... Жаль буде не скористатися шансом. Справді, це дуже цікаво. Цей вибух людської активності — справжній подарунок долі.