Його поезія впізнається одразу. Якщо починаєш читати вірш і відчуваєш, що світ навколо став тихішим, час — повільнішим, а сам почуваєшся наче храм, у якому читають молитву, — то це точно написав Іван Андрусяк. А ось публіцистика в нього з гумором. Критика іноді теж із гумором. І взагалі, Андрусяк пише все: для дорослих, для дітей; прозу, поезію, критику, публіцистику, перекладає й редагує. Напевно, якби були вигадані ще якісь маніпуляції з текстом, він і їх опанував би не гірше за всі решту. Пише Іван Андрусяк надзвичайно добре, а ось говорити не любить. Тому інтерв’ю довелося робити в епістолярно-цифровому жанрі — з допомогою електронної пошти.
— Пане Іване, вас вважають одним із найкращих декламаторів, після Романа Скиби. Чому ж ви все-таки не даєте інтерв’ю усно?
— Задля самозаспокоєння… Я коли говорю, то легко збиваюся на манівці, ухопившись за перший-ліпший образ, котрий у ту мить мене чимось «зачепить», — а тоді думаю собі: «І що ж це ти, Іване, отаке наплів». А якщо серйозно, то це, ясна річ, не догма, а радше звичка. Я все життя пишу, пишу — ото колись і забуду, як це — говорити…
— Зараз популярно стало поділяти літературу на літпопсу й непопсу. Які особисто у вас критерії оцінювання?
— Усе дуже просто: літературою є текст, котрий залишає «післясмак», схиляє читача до розмислу; текст, читання якого є свого роду «співтворчістю» — бо інколи спричиняється до такої гами почуттів чи такого емотивного або інтелектуального відкриття, яке автор і не «закладав», але яке читачеві саме «відкрилося» від спілкування з тим текстом.
Але якщо текст цікавий доти, доки його читаєш, а опісля нічого від нього не залишається, — то це попса. Звичайна собі попса, яка теж потрібна. Бо живій людині іноді й просто відпочити хочеться.
А вже якщо читати гидко, якщо від читання якісь чорні інстинкти починають ворушитися, якщо хочеться плюватися і блювати, — то мені тяжко уявити, на кого таке письмо розраховане. Я про людей, узагалі ж, трішки кращої думки.
— Вас декотрі критики зараховують до «дев’ятдесятників». Чим вони («дев’ятдесятники») відрізняються від «вісімдесятників» і «двотисячників»?
— А біс його знає, чим відрізняються… Це все дуже штучні й дуже умовні поділи. Хоча в них теж «щось є», якщо дивитися на це з точки зору, так би мовити, соціологічної. Бо в самому понятті «покоління» дуже важливий, буквально засадничий, нюанс — «поколіннєве переживання». У шістдесятників цим переживанням була політична псевдовідлига, у вісімдесятників — суспільна атмосфера «езопомовлення», яка схиляла до метафоризування, у дев’ятдесятників — постання Незалежності. Це те, що припадало на «молодість» усіх авторів, яких до того чи іншого покоління зараховують, припадало на час їхнього входження в літературу, — і це, хотіли вони того чи ні, впливало на їхній світогляд.
А що найдужче впливає на двотисячників — я наразі сказати не готовий. Зрештою, вони мусять із цим визначитися насамперед самі.
— У своєму публіцистичному есеї «Інша» чи «повна»?» ви зазначили, що якісна, питомо українська література майже не видається. Що заважає виходу такої літератури у світ: видавці, держава, самі письменники, читачі?
— Це «хвороба росту» — книжковий ринок іще дуже кволенький, вразливий і тому зорієнтований насамперед на видання тих текстів, які, на думку видавців, «швидше окупляться». Це зрозуміти можна. Але тут є і «зворотний бік медалі»: так видавці нав’язують читачеві якщо не свої смаки, то принаймні своє розуміння того, яким має бути не лише ринок, а й література. І те, що в їхній «формат» не вкладається, вони іґнорують. Оскільки ж видавців, які працюють професійно, у нас ще небагато, — відтак і вибір книжок невеликий. І таким чином суттєво звужується парадигма українського письменства — не кожен читач зможе знайти у власній літературі те, що йому потрібне.
Отак і виходить, що українська — «неповна література»! Дмитро Чижевський вводив цей термін на означення ситуації в нашому письменстві часів романтизму, фактично часів — у суспільному вимірі — колоніальних. Зараз ми нібито з того дискурсу вилізли — але таким чином самі себе заганяємо в нього назад. І ця тенденція мені дуже не подобається. Бо я, скажімо, вже не перший рік є експертом рейтинґу «Книжка року», і щоразу для мене найбільшою проблемою було обирати між масою хороших книжок у номінації «Поезія», — але цього року я з жахом завважив, що «поличка» з поетичними книжками раптом стала страшенно куцою, що вибирати там майже ні з чого. То що, в нас перевелися поети? Аж ніяк! Просто наші видавці раптом почали «боятися» видавати поезію!
Мушу наголосити: насправді я дуже далекий від того, аби звинувачувати «в усьому на світі» видавців. Це було б, як мінімум, несправедливо. Я просто констатую, що є така тенденція і що вона дається взнаки. Констатую для того, щоби ми — письменники, видавці, читачі — подумали про це. А коли подумаємо — тоді щось і придумаємо. Знайдуться люди, які придумають, — насамперед із середовища тих-таки видавців. Головне, щоби держава тим людям не заважала, — якщо вже не вміє допомогти…
— Багато проблем видавничої справи пов’язані з відсутністю реклами книжок. Хоча вже є кілька телепрограм: на каналах «Сіті», УТ-1. Що скажете про їхню якість і дієвість?
— Нічого не скажу, бо я практично не дивлюся телевізор. Я цей «предмет інтер’єру» останнім часом умикаю лише тоді, коли транслюють цікавий футбол. Раніше ще новини дивився, — а тепер самого лише Інтернету більше ніж досить…
— Як не крути, відсотків 90 сучасних наших письменників, нехай дуже перспективних і здібних, навіть талановитих, порівняно погано знають мову й пишуть із помилками. Хто винен: самі письменники, редактори видавництв, погані вчительки мови у школах?
— Точно не редактори. Це вже редакторська карма — зазвичай необхідно правити навіть граматику! Як на мене, редактор мусить перш за все зосереджуватися на стилі, на нюансах композиції, на динаміці тексту, — а тут мусиш губитися посеред купи «бліх»…
Найгірше те, що деякі автори навіть пишаються своєю безграмотністю: я, мовляв, не філолог, то які до мене можуть бути претензії… Але ж якщо ти, чоловіче, берешся будувати хату і взяв для цього крихку стару цеглу, яка розвалюється у тебе в руках, або ж гниле, поточене шашелем дерево, — то чи казатимеш ти, що це дурниці, бо прийде штукатурник і все поправить?!
На превеликий жаль, ми нині втрачаємо стару добру редакторську школу. Мене вчили редаґувати якраз такі люди — Олесь Шевченко, Наталя Сойко, Микола Ілляш, — і від них я трохи знаю, що це таке і з якого боку до цього підходити. Але ж нині видавництва зазвичай беруть на редакторську роботу самих лише дівчаток-студенток, — економлять, бачте. Тому і якість тексту в книжках усе гірша й гірша. А має бути так: у штаті кожного видавництва принаймні один «редактор-монстр», який знає «все на світі», — а довкола нього «купка діток», із яких за кілька років такі «монстри» виростуть, що жодна «блоха» не втече… А нині: добрих редакторів одиниці — Ярослав Довган у Франківську, Ростислав Мельників у Харкові, ще кілька людей у Львові, Києві, Чернігові, Тернополі, та й усе…
Але й це, власне кажучи, навіть не півпроблеми, а лише підхід до проблеми. А ключ до неї в тому, що ми нині не маємо навіть нормального, єдиного для всіх правопису! І жоден державний орган не має навіть мінімальних повноважень на те, щоби покарати видавництва, які випускають книжки з купою кричущих помилок! А вже про мову реклами, мову газет, мову телебачення й казати нічого, — від того сказитися можна! Як і мову, якою в ЗАГСах прописують документи, калічачи людям прізвища й імена…
Ні, тут потрібні системні заходи!
— Які ніші у стильово-жанровому просторі української літератури мало заповнені, а які не заповнені взагалі?
— Критики нема, історична і соціальна проза кульгає, підліткова проза «у глибокій задумі», детектив вироджується, поема відмерла… Одне слово, все чудово, бо скрізь можна стати першопрохідцем!
— Чому більшість поетів зараз пишуть верлібрами або білими віршами?
— Це модно. Це створює ілюзію «легкої перекладаності». Це до певної міри цікаво — як експеримент. Але якщо на цьому зациклюватися — не вийде нічого хорошого. Тоді це буде суттєво звужувати сферу поетичного і збіднювати саму поезію.
— Ви, як і більшість талановитих українських письменників, народилися в селі. Думаєте, це карма, якийсь знак Україні чи щось інше? Місце народження сильно впливає на якість, характер творчості?
— Безперечно, до певної міри впливає — як і все інше, — але я не робив би з того ані «карми», ані будь-чого іншого. Як на мене, сучасній людині дуже важливо мати як моральний, духовний стрижень, який у селі більшою мірою відчутний, так і інтелектуальне начало, якого не здобудеш без міста. А все решта — речі індивідуальні.
— Декотрі критики, читаючи ваші парадоксальні, з мовної точки зору, твори, порушують питання: чи обов’язково авторові знати семантичне значення всіх незрозумілих для читачів слів? Чи використовували ви колись слова, не знаючи їхнього значення?
— Ні, я всього лише намагаюся експериментувати з семантикою — інколи вдало, а інколи й невдало, — тож Толя Дністровий так і пожартував. У кожному жарті, як відомо, лише часточка жарту — бо з певних не зовсім вдалих моїх експериментів можна ще й не такі висновки робити, — однак без пошуку не було би знахідок. Тим паче що «семантичні зрухи» — один із найперспективніших, як на мене, шляхів розвитку поезії. Принаймні значно перспективніший, ніж «поголовна верлібризація».
— Ви — рідкісний представник українського письменства, бо не використовуєте матюків у творах.
— Обсцентна лексика тому й обсцентна, що вона має свій, доволі обмежений, ареал вживання. Як ви назвете типа, який використовуватиме цю лексику вдома, у розмовах з дружиною, батьками, дітьми? Правильно, я теж назву його точнісінько так само! Але якщо він вживе кілька експресивних словечок у компанії своїх старих друзів — то вже буде зовсім інша річ…
Точнісінько так само і в літературі: немає поганих слів, якщо вони вжиті доречно; і водночас будь-яке слово погане, якщо його «ляпати» де попало. Тим паче коли йдеться про слова, наділені — що не кажіть — чорною енергетикою…
— Вірші вашої дружини іноді формою нагадують Каммінгса, іноді відчуттєво нагадують ваші. Це якось пов’язано зі спільною перекладацькою діяльністю чи подружнім життям взагалі?
— Катруся вважає, що її вірші — це «побічний продукт» роботи науковця, і не ставиться до них серйозно. Вона літературознавець, дослідниця українського барокового письменства, — і ця сфера справді «її», вона справді нею «живе», на інші літературні сфери, у тім числі на переклад чи власні вірші, хіба «відволікаючись».
— Якби не література, що сильно вас поєднує, як гадаєте, ви були б разом?
— Те, що ми займаємося хай і не зовсім однією, але близькою справою, дуже добре — таким чином ми можемо професійно допомагати одне одному, підказувати, а деколи й підправляти. Одне слово, це позитивно впливає на якість тексту кожного з нас. Але особисте — то особисте, воно від цього жодним чином не залежить.
— Ніколи не думали написати разом поетичний чи прозовий твір?
— Ні.
— Ви нерідко звертаєтесь у творах до Бога. Хто і який Він для вас?
— Бог — це Бог. Я не думаю, що можу якось «описувати» Його… Спілкуватися з Ним — так, це духовна потреба, мабуть, кожного християнина, кожної віруючої людини. Іноді в мене з того спілкування випливають якісь тексти… Але назагал мені достатньо того, що я вірю в Нього.
— Чим би відрізнялися вірші Андрусяка-атеїста від віршів Андрусяка, що вірить?
— Я не уявляю собі віршів Андрусяка-атеїста. Був колись Андрусяк-«богошукач» — і то він мені дуже не подобається…
— Коли й чому ви почали писати для дітей?
— Після того як народилася Стефа, моя найменша донечка — їй зараз п’ять із половиною. Почалося воно з якихось жартів, «домашніх приколів»; і лише коли я помітив, що ті приколи можуть якось виходити за «домашні» рамці, — вирішив дещо оприлюднити. Ну і втягнувся… Особливо після того, як мені за три дні написалася повістина «Дядько Барбатко сміється», з якою я переконався в тому, що і в рамцях дитячої літератури можна, виявляється, говорити про дуже складні, серйозні й важливі речі.
— У вас троє дітей. Що вони читають, або що ви їм читаєте?
— Практично все хороше, що видають грамотні українські дитячі видавництва. Всеволод Нестайко, Леся Воронина, Роман Скиба, Мар’яна Савка, Сашко Дерманський, Марина Павленко, Ґурам Петріашвілі… І дитячу класику, звичайно. І татове — що мене дуже тішить!
— Кого із сучасних українських письменників, на вашу думку, вивчатимуть у школах через 50 років?
— Логіку кандидатів педагогічних наук збагнути тяжко, а вже докторів — тим паче…
— Якби ви увійшли до числа таких, то який би свій твір хотіли бачити в шкільній хрестоматії?
— Щось із дитячого. І веселого.
— Що б ви змінили в шкільній програмі літератури?
— Сам принцип її формування. У нас дітей вчать історії літератури — а треба власне літератури.