UA / RU
Підтримати ZN.ua

СЕКРЕТ ЙОГО МОЛОДОСТІ

«Кузя» вже прийшов? «Кузя» у себе? Ви не бачили «Кузю»? — такі запитання раз у раз можна почути у вестибулі, на сходах, у приймальні Будинку кіно...

Автор: Оксана Мусієнко
Владлен Кузнєцов. Він же — Кузя

«Кузя» вже прийшов? «Кузя» у себе? Ви не бачили «Кузю»? — такі запитання раз у раз можна почути у вестибулі, на сходах, у приймальні Будинку кіно. Хто ж той «Кузя», який так усім потрібен, кого так по-дружньому і з гумором називають колеги-кінематографісти? А це Владлен Миколайович Кузнєцов, секретар і заступник голови СКУ, заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Академії мистецтв України. Ні, Владлен Миколайович зовсім не «м’якотілий ліберал», який прагне за всяку ціну всім сподобатись. Його опонентам під час дискусій на конференціях, круглих столах не позаздриш: Кузнєцов уміє знайти доказові, а то й просто вбивчі аргументи, його дошкульна іронічність інколи миттєво обеззброює того, хто виходить з ним на словесний герць. Так, Владлен Миколайович зовсім не «спілчанський бюрократ», хоч і знається на справах Спілки досконально. Він журналіст милістю божою. Про прихід Кузнєцова у кінематограф я довідалася досить своєрідно. Одного разу поскаржилася в його присутності, що не збереглися у спілчанській бібліотеці старі журнали. Хотілось не тільки розповісти студентам про перші завзяті дискусії доби «хрущовської відлиги», а й ознайомити їх з автентичними текстами. З виступів на шпальтах періодики тих років запам’ятався мені один, аргументований і гострий. «Хтось із Москви, здається, писав, а прізвище таке саме, як у вас, Владлене Миколайовичу». — «Я вам допоможу, матимете той текст». І справді, наступного дня я тримала в руках ксерокопію тієї давньої статті. Та підпис на ній був не невідомого московського автора, а Владлена Кузнєцова. Так, є, виявляється, пророки і у своїй вітчизні. «Все було не так просто, — розповідав Владлен Миколайович. — Стаття викликала цілу бурю. Як, якийсь хлопчисько, невідомий журналіст замахується на метрів та їхні творіння»? Поплатитися б авторові головою, та захистив його Білогуров, тодішній редактор «Правди України», де й працював на той час Кузнєцов.

Тоді Владлен Миколайович спробував свої сили в неігровому кіно, написавши дикторський текст до стрічки «Капрон міцніше сталі». Потім були роки співпраці з Київською студією науково-популярних фільмів. Можна по праву сказати, що він був серед тих, хто стояв біля витоків її гучної слави. Стрічку «Таємниця алмазу» знято за його сценарієм у 1964 році. Далі була плідна співпраця з такими блискучими майстрами, як Ф.Соболєв («Біосфера. Час усвідомлення» Гран-прі на фестивалі у Римі, 1974 р.), І.Ставинський («Людина і хліб»). Були призи й нагороди всесоюзних та міжнародних кінофестивалів, у тому числі й такого престижного, як «Золотий голуб» Лейпцига за стрічку «Завтрашня земля». Сценарист Кузнєцов належав до тих людей, які на початку сімдесятих щиро вірили, що так звані «косигінські реформи» можуть щось змінити на краще в соціалістичній системі господарювання. Саме цій проблематиці присвячено стрічку, зроблену із І.Ставинським, «Економіка, управління, людина». На жаль, сподівання виявилися марними!

Були, звичайно, на той час стрічки на теми, повз які не зміг би пройти жоден кінематографіст, що працював у публіцистичному жанрі. Зроблено їх цілком професійно. Та серед них не загубилась картина режисера І.Гольдштейна «Суфлер» (1981), відзначена дипломом на міжнародному кінофестивалі в Ліллі.

Коли кінематографісти прийшли в оперний театр, усі були впевненні, що свій фільм вони присвятять комусь із «зірок» сцени — благо там їх світилися цілі сузір’я. І яким же було загальне розчарування, коли виявилось, що героїнею фільму стане людина, якої ніхто ніколи на сцені не бачив, бо її професія — суфлер. Професію цю вона успадкувала від батька і жодного разу не пожаліла, що життя її минає у скромній суфлерській будці. Вона знала всі партії напам’ять, могла працювати без тексту. Владлен Миколайович розповідав, як безконечно захоплююче було стежити за її обличчям під час спектаклю. Воно здавалося своєрідним дзеркалом, на якому відбивались усі пристрасті, що вирували на сцені.

І все ж повною мірою публіцистичний хист Кузнєцова розкрився в часи, коли наше суспільство ввійшло у смугу докорінних змін. Тепер митець міг звертатися до тем, які тривалий час були суворо табуйовані.

Владлен Миколайович у час перебудови не лише фіксує у своїх сценаріях події, що відбуваються в суспільстві. Він стає їхнім активним учасником. Так, Кузнєцов був членом Київського проводу Руху. Саме Рухові присвячено стрічку Л.Удовенка за сценарієм Кузнєцова «А правда зробить вас вільними». Владлен Кузнєцов очолює ініціативну групу зі створення українського «Меморіалу», спілкується з А.Сахаровим та О.Боннер. Кузнєцову належить ініціатива розслідування масових убивств у Биківні. Завдяки його громадянській совісті, його неабияким зусиллям правда про страшні злочини минулого стала набутком громадськості. І знову фільм, сама назва якого свідчить за себе, — «Табірний пил» (реж. Г.Вавиденко).

Зміни і потрясіння, яких зазнає суспільство, підштовхують митців до необхідності ще і ще раз повернутися в минуле, спробувати розібратися у тому клубку протиріч, на який ми так довго заплющували очі. Кузнєцов бере участь у роботі над телесеріалом «ХХ століття» у співавторстві з іншими відомими публіцистами.

Сучасні роботи митця несуть на собі печать напруженої полемічності, дискусійності. Впевнена, вони викличуть неоднозначну глядацьку реакцію, та на те й запрограмовані. Взяти хоча б телесеріал «Останній міф» за нашумілими книгами Суворова. Там зіткнення непримиренних опонентів на екрані викликало не менш бурхливу реакцію тих, хто щовечора завмирав біля екранів своїх телевізорів. Про це свідчив потік листів, телефонних дзвінків до студії.

Не оминув Кузнєцов і теми, яку довгі роки старанно замовчував офіціоз, а саме драматичних доль єврейства на терені нашої країни. У співпраці з режисером В.Двинським створено фільми «Мир вам, шолом» та «В суботу я — король».

Це документальне кіно, але не сухий документ, а свідчення епохи, сповнені співчуття, любові, жалю за тим, що минуло назавжди, але так само назавжди залишилось в історії. Було б дивно закликати нині когось повернутися до побуту маленьких єврейських містечок, але не слід забувати про велику культуру ідиш, яка дала світові Шолом-Алейхема та Марка Шагала. Після перегляду стрічки «В суботу я — король» спало на думку: а може, варто в наших етнографічних музеях під відкритим небом, поруч із селянськими садибами, відтворити і куточок такого містечка. Адже культура і побут «штетл» — то невід’ємна частка культури нашої країни.

Прем’єра фільму «Квіти часів окупації» (реж. сценарію В.Дмітрієв, автор дикторського тексту В.Кузнєцов) відбулась 7 грудня. Знов-таки, можна з певністю стверджувати, що реакція на цю стрічку навряд чи буде однозначною, викличе вона запеклі дискусії та суперечки.

А напередодні у Будинку кіно святкували ювілей Владлена Миколайовича. Прем’єра стала йому своєрідним подарунком. Та, мабуть, найважливішим дарунком були телеграми від колег і друзів, серед яких — М.Хуцієв, В.Мотиль, Г.Боровік, В.Абдрашитов, І.Маслєнніков та ще безліч яскравих імен.

Дата, прямо скажемо, серйозна — 70. Можна уявити, як солідний ювіляр сидів у глибокому кріслі, розчулено вислуховуючи вітальні промови колег. І помилимося. Бо насправді все було не так. На своєму святі «командор» танцював пристрасне танго із самою пані Писанкою. Отож є ще порох у порохівницях! Так тримати, Владлене Миколайовичу, дорогий наш «Кузю»!