…Коли у всіх глядачів очі запалали від цікавості, герцог підняв завісу, і король вибіг із-за куліс на чотирьох зовсім голий. Він був весь розмальований різнокольоровими смугами і сяяв, мов веселка. Ну а про решту і говорити не варто — суща дурниця, а все-таки було дуже смішно.
Марк Твен,
«Пригоди Гекльберрі Фінна»
А.Штепа. «Моя дружина» |
Я пишу цей матеріал та гризу свої лікті. Яка жахлива непередбачливість, яка кротяча недалекоглядність! Відкладаю ручку, беру калькулятор — вираховую, скільки відсотків набігає за 23 роки при середньосвітових темпах росту цін на витвори мистецтва. Виходять скажені суми — куди тому Сіті із Каймановими островами.
В 1980 році (тоді, за твердженням Хрущова, мав перемогти комунізм) ми, десять студентів-архітекторів, відзначили чергову здану (або провалену — хто як) сесію. Окрім портвейну, радість перемоги утверджувала ще й андерграундна виставка. Експозиція була такою не в протестному, а в прямому розумінні цього слова — ми квартирували (всі десять) в темних напівпідвальних кімнатах, що здавала нам стара напівбожевільна, але жадібна, мов Гарпагон, хазяйка.
Яке розмаїття «шедеврів» порозвішували ми тоді на вкритих пліснявою з обдертими шпалерами стінах. Сльоза проймає, як згадаю композицію «Ранок», що складалась із гумової жаби, вичавленої на неї зубної пасти «Поморін», зламаної щітки та іржавого леза «Спутник».
В головному виставковому залі спілки художників України відкрилась монументальна виставка з претензійною назвою «Перша колекція». Неприховувана мета цієї акції — позначити територію, яка згодом буде називатись так: «Єдиний справжній національний музей модерного мистецтва». Можливо, назва буде й іншою, але суть залишиться саме такою. Що ж, мабуть, в країні врешті з’явились вільні гроші та амбіції, достатні, щоб втерти носа транснаціональним галереям давно покійного Соломона Гугенхейма. Похвальна ініціатива. Кожна копійка, вкладена в мистецтво при розумному менеджменті, стане золотим дублоном. Звичайно, цей бізнес не такий певний, як видоювання нафтогазових труб, але він не потребує таких значних капіталовкладень, та й золоті жили потенційно можна розкопати в найглухішому українському селі. Навіть якщо виникне здорова чи не дуже конкуренція за музейні пріоритети, то митці від неї лише виграють. Хоч навіть при найоптимістичнішому розвитку подій надлишок виставкових площ нашим плодючим митцям явно не загрожує. Деякі сумніви в стратегії діяльності збирачів та організаторів сучасного мистецтва викликає те, що слабко проглядається синхронний рух (фінансовий та рекламний) в напрямі підтримки базових музеїв, художніх учбових закладів, спілки художників. Стан животіння Національного музею українського мистецтва ганебно показовий. Звичайно, досить анекдотично виглядають потуги підняти мистецтво до захмарних світових висот в країні, яка декларує свої бюджетні можливості на рівні фінансування рядового американського університету. Та все ж світовий досвід показує, що двоколісний велосипед набагато надійніший, ніж одноколісний. Тандеми Лувр — Центр Помпіду, Британський музей — галерея Тейт — досить переконливий аргумент на підтримку цієї тези. Вибудування піраміди вершиною вниз виглядає авангардно, але така конструкція має багато шансів швидко перетворитись в купу каміння. І не слід забувати, що, на відміну, наприклад, від італійців, котрі в своїй більшості народжуються, живуть і вмирають в оточенні справжніх зразків мистецтва, які є звичними та органічними для них, наші громадяни можуть за весь свій вік так і не побачити, не зачепитись душею ні за геніальну картину, ні за видатну скульптуру, ні за справжній зразок високої архітектури. І не дуже вони в цьому винні. Так, мовляв, історично склалося.
Враження від виставки? Загальне — «дежа вю». Те, що відвідувачів у залах незвично багато — скоріше результат вмілої енергійної реклами, ніж високо піднятої естетичної планки. Що ж — публіку можна загнати й на оглядини чиказької бойні — чим не перфоманс? На виставку не варто приходити з дітьми. Чому? Як казали древні римляни — «непристойні видовища псують молоді душі». Цілком професійні якісні оригінальні роботи Анатолія Ганкевича, Олега Мігаса, Олега Голосія, Перці, Анатолія Дульфана, Олега Тістола, Тамари Бабак та деяких інших художників губляться в домінуючому несмаку відеоінсталяцій та запізнілих рімейків із канонічних зразків західної мас-культури. Трохи збентежена побаченим жінка, що наглядає за експонатами, сказала мені, що в одному із залів на екрані відеомонітора якийсь молодий чоловік займається мастурбацією. «Що ж вдієш, — спробував втішити її, — можливо, цей «жанр мистецтва» вдається йому найліпше».
Не знаю, з умислом чи це просто збіг обставин, виставка, що синхронно із «Першою колекцією» експонується на першому поверсі спілки художників, називається «Добрий старий живопис». Тут не побачиш рафінованої та екзальтованої публіки, позолочених рам, відеосупроводу та лискучих грубезних каталогів. Але роботи Віктора Шаталіна, Олександра Буднікова, Віктора Бабенцова, Матвія Когана-Шаца, Олексія Артамонова, Галини Зорі, Петра Сльоти, Давида Шостака і не потребують адреналінових шоу-ін’єкцій. Вони не плазують перед товстими гаманцями, не хапають глядачів за горло епатажними пазурами. Бо за ними стоїть спокійна впевненість таланту.
23 листопада 2003 року виповнилося сто років від дня народження Антону Штепі. Цій події була присвячена виставка в Музеї українського народного декоративного мистецтва. Ну, чи мало в нас відзначають сто-, двісті- чи п’ятисотлітніх ювілеїв? Виходять перед телекамерами професійні читачі панегіриків, промовляють довгі й фальшиві промови, лунають ріденькі оплески, перерізання стрічок, покрита порохом експозиція із музейних запасників, може, ще меморіальна дошка. І знову морок забуття до чергової круглої цифри.
На виставці Антона Гнатовича все було інакше — адже головною фігурою був він сам — в доброму здоров’ї та гуморі — такий собі вусатий кошовий отаман у вишиванці. Дивує не лише його поважний вік, хоч і це феномен. Життєвий шлях та творчий доробок вражають. Народився митець у селі Сваричівка на Чернігівщині. Освіта — три класи земської школи. Як і належить селянину — працював коло землі. Окрім того, будував хати, клав печі, робив вози і сани, майстрував радіоприймачі, двигуни, і навіть склав дерев’яний велосипед. Він грає на скрипці, був актором, писав драматичні твори.
Але найбільша його гордість — дерев’яна скульптура, якою він зайнявся, коли йому було вже за 60. Відсутність так званої академічної освіти він цілком компенсує, мабуть, таки закладеним в генах талантом та надзвичайним працелюбством. «Своє мистецтво не покину, поки серце битиметься», — каже сам художник. Коли говорять «народний майстер», часто закрадається підозра, що творець або виключно займається ложками та макітрами, або продукує примітивістський наїв-арт. Роботи Штепи ніяк не можна зарахувати до доробку трударя-дилетанта. І технічно, і композиційно, і образно вони виконані на близькому до довершеності рівні. Наприклад, якби не знаючи автора аналізувати скульптуру «Моя дружина» 1977 р., цілком можна було б запідозрити руку майстрів раннього відродження. Не може не викликати захвату вміння вибудовувати складні філософські, часто іронічні чи сатиричні сюжети. І це робиться із суцільного стовбура дуба, матеріалу благородного, але важкого в обробці, мов граніт. Згадаю лише деякі із експонованих робіт: «Баба-чарівниця» (1970), «У Крим по сіль» (1971), «Согрішив» (1977), «У поті чола їли хліб свій» (1984).
Як сказав Антону Штепі один із численних віншувальників: «Шановний майстре, тут зібралися лише ваші друзі, бо ніхто з ваших ворогів до ста років не дожив».