Добра європейська традиція — звертати особливу увагу не на дні народження, а саме на дні пам’яті великих художників минулого, здається, приживається й у нас. Так, рік 2000-й приніс із собою 250-ті роковини від дня смерті Йоганна Себастьяна Баха, отже — й можливість ще раз оцінити всю велич його спадщини.
І ось — ще один ракурс. Йоганн Себастьян Бах та його сини. Понад двісті років тому, відвідавши Ляйпциг, Чарльз Берні вказував, що в цьому місті жив «великий Себастьян Бах, батько нині знаменитих музикантів з таким самим прізвищем».
Отже — батько своїх синів. А що тепер?
Концерт музики Йоганна Себастьяна Баха та його синів — Карла Філіппа Емануеля і Йоганна Кристіана, який відбувся в костьолі святого Олександра, змушує глянути на вічні цінності по-новому. Концерти стародавньої музики в костьолі — добра традиція; її зміцненню немало сприяє оркестр «Перпетуум мобіле» з його художнім керівником Ігорем Івановичем Блажковим — натхненним музикантом, невтомним дослідником, яскравим диригентом.
Програма, заявлена в концерті, обіцяла дуже цікавий вечір, хоч і пізній (концерти в діючому костьолі починаються після 20.00). Справді — старий Бах зі своїми синами, такими різними. Ось Карл Філіпп Емануель, придворний музикант Фрідріха Великого, «північного Соломона», як величав його Вольтер. Це — «гамбурзький» Бах, якого особливо шанували Гайдн і Бетховен, возвеличили німецькі представники «Sturm und Drang», великий акомпаніатор «королівської флейти» і творець «Досвіду істинного мистецтва гри на клавірі». У костьольному концерті пролунала одна зі «Світен» — симфоній Філіппа Емануеля, як і належить передкласичній симфонії — традиційно тричастинна, зрозуміла мовою і думкою, часом галантно-витончена, часом — похмуро-бунтівлива.
Ще один, молодший і улюблений син Баха — Йоганн Кристіан був представлений духовним твором, традиційним фрагментом католицького реквієму — «Dies irae». Йоганн Кристіан — художник зовсім іншої формації, ніж батько, — всупереч традиціям респектабельної бюргерської сім’ї, покинув батьківщину, змінив віросповідання, побував у своєму житті й міланським Джованні Баккі, і лондонським Джоном Бахом, складав і арії на кшталт італійських, і серйозні меси.
До речі, і сам Себастьян Бах, незважаючи на переконане протестантство, експериментував із канонічним латинським текстом. Музика ж молодшого Баха, що пролунала в костьолі святого Олександра, представила загалом традиційний варіант великої вокально-інструментальної композиції — із масштабним хоровим обрамленням, аріями й ансамблями, які чудово звучать, ліричним центром у вигляді арії альта й грандіозної фінальної фуги.
Отже — дійство відбулося. У відблиску незвичної й тому цікавої програми; в ореолі імені І.Блажкова та його оркестру, у проекції сформованої традиції концертів стародавньої музики. При напливі величезної кількості люду: монументальний костьол дав притулок сидячим щасливчикам, а також масі народу, який стояв у проходах і біля виходу, що дихав оркестру і хору в потилицю, що підпирав стіни... Часом — який скромно напівлежав, цілком випадковий і тому — заглиблений у своє; досить високим був відсоток тієї публіки, яка знає, мабуть, лише одне основне правило поведінки на концертах: коли звучить музика — можна розмовляти (але не дуже голосно); коли музика затихає — потрібно плескати в долоні.
Відзначимо й інші, дуже спірні моменти безумовно цікавого концерту. Це незрепетируваність оркестру, що часом відчувається. Це й спірність виконавчих трактувань; йдеться про «концерт для фортепіано з оркестром ре-мінор» (так в афіші) Себастьяна Баха. Концерт краще було б назвати не фортепіанним, а клавірним; до того ж об’ємний звук рояля, неспівзвучний епосі й у цьому помешканні неорганічний, змушував пригадати рояль як буржуазного «вискочку» XVIII століття, що протиставлявся аристократично-царському клавесину. Результат — тонко промальовані лінії розмиті; графіка «тихого і серйозного» бахівського світу поступилася місцем аморфній масі густого й недиференційованого звучання. Зник пульс, поступившись місцем темпоритмічним коливанням — а звідси й безліч оркестрових розбалансувань. Розмитими виявилися вимоги барочного у своїй суті інструментального концерту; щодо артикуляції, мабуть, найбільше вдалася повільна, друга частина.
Мимоволі напрошувалася паралель з іншим недавнім бахівським концертом — філармонічним вечором німецького клавесиніста Андреаса Штайера. Штайер підкреслено буденно, діловито грав «Гольдберг-варіації» Йоганна Себастьяна — твір не просто масштабний, а грандіозний (вісімдесят хвилин клавесина!), у найскладнішій поліфонічній техніці, що викликала роздратування і нерозуміння сучасників композитора. У Штайера було все — і витончено-графічний та водночас яскраво-блискучий клавесиновий звук, і поєднання добре вивіреної автентично-барочної артикуляції з вочевидь романтичною темпово-агогічною свободою. Як нам видається, німецькому майстрові вдалося втілити образ навгасимого, завжди молодого Баха— не «стару перуку» зі слідами французької пудри, а прообраз майбутніх левиних грив романтичних піаністів. І все ж — тільки прообраз, який залишився у своїй епосі, що не передбачив, а лише завершив грандіозне століття.
…Так, сказати, що концерт у костьолі св. Олександра був не найбільш вдалим у Блажкова, — означає сказати не все. Чудово — підняти маловідому музику, створивши історичну паралель, зіставивши музичні факти, що говорять самі за себе. Надзвичайно сміливо — залучити молодіжний хор університету культури, який хоч і не завжди досконало виконував особливо складні місця поліфонічної партитури, але звучав об’ємно, свіжо й молодо, співав з явним задоволенням, не розсудливо- вихолощено, а просто інтуїтивно-музично.
А публіка... Ну що ж, в одному з останніх інтерв’ю Володимир Співаков казав, що коли публіка аплодує між частинами — нехай собі аплодує, це означає, що до нас у філармонічні зали прийшла нова публіка. А ми, професіонали, її виховаємо. Думка чудова; аби випадково ця публіка не виховала нас...