На захист ідеї будівництва єврейського общинного центру «Спадщина» в ареалі Бабиного Яру «ДТ» попросило висловитися відомого захисника історичного середовища міста, президента фонду Жаботинського, голову міжнародного товариства «Україна—Ізраїль», архітектора Ларису СКОРИК.
— Ви брали участь у програмі не лише як представник єврейських організацій, а й як учасник конкурсу проектів общинного центру. Що ви можете сказати про те місце, де його збираються будувати?
— З містобудівного погляду, мені це місце не здається вдалим: воно не дає можливості завершити ту частину кварталу, де стоїть пам’ятник. Тоді потрібно було б працювати над архітектурним рішенням усього кварталу. А ще краще — перенести будівництво на протилежний бік вулиці Оранжерейної. А сам квартал залишити зеленим. Хоча й на цьому місці можна було спробувати різні архітектурні рішення.
— Це з містобудівного погляду. А з погляду етичного?
— Не бачу ніякої крамоли. «Джойнт» вивчав питання за документами, архівами і запевнив, що поховань у цьому місці не було. Який їм був сенс говорити неправду? З цієї точки зору, я не бачу перешкод для будівництва центру саме там. Архітектурне рішення може бути таким, що взагалі жодних проблем не виникне: приміром, до Бабиного Яру прилягає меморіал, а сам общинний центр повернений до житлових будівель, до міста. Я пропонувала таке рішення у своєму проекті. Адже в цьому ареалі і нині живуть люди — це місце зі своїми справами, проблемами, торгівлею і розвагами. Ідея полягала в тому, щоб побудувати общинний центр на стику трагічної історії і життя. Передбачалося зробити кілька блоків: навчальний із мидрашем для навчання молоді релігійної практики і помешканнями для занять мистецтвами (між іншим, спочатку не передбачалося будувати там навіть синагогу); меморіальний блок — музей Голокосту, музей Ізраїлю і внеску України в його історію та культуру, музей історії війни; інформаційний блок.
— Противники будівництва центру в Бабиному Яру говорять про некоректність, скажімо, розміщення хорових і танцювальних гуртків у місці трагедії.
— У нас просто вміють галасувати. А перш ніж вихлюпувати емоції, треба б поміркувати про різні варіанти. Я, скажімо, також проти того, щоб там були розважальні заклади. Але те, що в гуртки регулярно водитимуть дітей, те, що діти там вивчатимуть мистецтва, — це правильно. Якщо бувати тут регулярно, а не один раз на рік, то вони навчаться пам’ятати. За один раз на рік нічого довговічного в душі не побудуєш. Діти повинні тут бувати і відчувати свій зв’язок із тими, хто не дожив. Тобто саме це й потрібно живим. Лише живі і можуть пам’ятати. Причому освічені, розвинені, хто сприймає світ у всіх кольорах. Тому нехай займаються там мистецтвами. Мистецтво розвиває емоційність, учить тонко відчувати. Тільки людина з тонкими відчуттями пам’ятатиме. Я вам більше скажу: якби мені запропонували побудувати пластунський центр поруч із похованнями січових стрільців, я б зробила це — щоб діти ходили повз них, бачили ці могили й училися розуміти, заради чого жили і вмирали ці люди.
— Як ви оцінюєте дискусії, що розгорнулися нині з приводу місця будівництва?
— Ці дискусії розпочалися після, а мали б початися ще до того. Адже мінімум за два місяці до початку конкурсу організатори збирали всіх його учасників — з України й Ізраїлю, точилися дискусії і з приводу програми конкурсу, і з приводу місця. Вже тоді було відомо, що «Джойнт» просив у міста місце для общинного центру в ареалі Бабиного Яру. Була відома програма, вона обговорювалася. Причому під час цих дискусій «за» виступали ті ж самі люди, що тепер виступають проти. Взагалі, під час обговорення різких заперечень не пролунало. На ньому були присутні керівники єврейських організацій, представники Інституту іудаїки — людей завітало багато. Дебати тривали три дні. Конкурс був відкритий, про нього знали, проекти обговорювалися. Тобто програма апробувалася.
— Організаторам закидають ще й те, що немає дозволу на будівництво.
— Усі документи в порядку. Що стосується дозволу містобудівної ради, то його ще й не може бути. Є тільки ідея архітектора, а до її затвердження і, тим більше, до реалізації ще далеко. Спочатку треба зробити ескізний проект, і лише потім, за нашими нинішніми нормами, він затверджується на містобудівній раді Києва.
— Тобто поки що все на стадії розмов і може бути припинене?
— Так, звісно. Ось тільки боюся, що, як сказав один мій знайомий єврейський лідер, «євреї знову зарубають ідею у своїх нескінченних дискусіях». Адже це вже не перший випадок. Я пам’ятаю конкурс на меморіальний комплекс наприкінці 80-х — у ньому я теж брала участь.
— Чому «Джойнт» так наполягав на ареалі Бабиного Яру? Адже можна було передбачити, що це не всім сподобається.
— Мабуть, вони вважали, що люди зрозуміють.