Театр у пошуку. У пошуку нових актуальних засобів. Сучасний глядач — і демократичний, і рафінований — вимогливий. Йому потрібні нові враження. Над цим невпинно працюють режисери, демонструючи публіці новинки театральної моди. Сучасний режисер стоїть перед нелегким завданням, а новизна та оригінальність стають просто надзавданням. Для його вирішення всі засоби хороші. Найдійовіший — зміна сюжету різноманітними способами. Колись було дуже модно переносити фабулу відомого сюжету в наш час: змінювалися лише зовнішні форми сюжету та антураж, пов’язаний з особливостями часу. Популярне й використання відомих мотивів (знову ж у сучасному контексті) — більш вільне поводження із сюжетом виправдане культурною практикою взагалі. Відомі мотиви, а також «вічні теми» віддавна кочували з одного сюжету в інший.
Звісно ж, у спектаклі, де актори розмовляють, складно звільнитися від умов нав’язаного сюжету, оскільки основний смисл міститься в словах. Набагато вільнішим відчуває себе режисер, якщо в спектаклі немає слів, основна його мова — у жесті, міміці, пластиці. Найблагодатнішим грунтом сьогодні стало мистецтво танцю. І здається, що сучасний балет не має обмежень ні в ідеях, ні в засобах. З одного боку, це його надбання. З іншого — на цьому можна маніпулювати глядацьким сприйняттям або просто спекулювати на ньому. Механізм нескладний. Спочатку глядач нічого не розуміє, намагається розібратися, але дедалі більше заплутується. Урешті глядачі діляться на два табори. Одні здаються, визнаючи свою непідготовленість і некомпетентність, а заодно й геніальність режисерського задуму. Інші ж завзято продовжують не розуміти, а налаштовані найрадикальніше дозволяють звинуватити себе в невігластві, негнучкості й ще Бог знає в яких злочинах проти театру. Описаний мною механізм деяким чином теж завоювання сучасного театру (особливо балету).
Таким чином, глядач, йдучи на спектакль, сьогодні дуже часто потрапляє в таку ситуацію: уявляє одне (нехай навіть приблизно), отримує зовсім інше. Те саме сталося і зі мною, коли я відправилася на балетні прем’єри до оперного театру. Занадто великою була спокуса, щоб встояти перед «Весною священною» Стравінського, яку в один вечір танцювали з «Картинками з виставки» Мусоргського. Щодо «Картинок» не було жодних ілюзій. Мені цілком зрозумілі почуття хореографів, які хочуть танцювати чисто інструментальну музику, надаючи їй, так би мовити, видимість. Проте чомусь часто трапляється, що коли автор не думав про балет спочатку, то розтанцьовування його музики — не більш ніж експеримент, який багато в чому (якщо не в усьому) поступається композиторському задуму.
Загальну ідею, що об’єднала «Картинки з виставки», Мусоргський присвятив пам’яті свого друга архітектора Гартмана, смерть якого була для композитора глибоким потрясінням. Після блискучого оркестрування твору Равелем хореографи отримали можливість танцювати під цю музику. Балет «Картинки з виставки» — ідея, яка лежить на поверхні, музика й назви п’єс просто провокують на танець. Кожна картинка — це маленький сюжет. Мотив виставки — універсальна тема, яка підходить для всіх часів. Зрозуміло, це сучасна арт-галерея і показ високої моди. Костюми, особливо головні убори, можуть справді стати прикрасою подіумів. Та головна ідея, як виявилося (про це я довідалася з програмки, а не зі спектаклю), у тому, що на цьому вернісажі, декорованому чомусь у стилі «Атавістичних залишків дощу» Далі, зустрічаються герої різних часів. До речі, про те, що один із головних героїв — кутюр’є, який маніпулює речами й часом, глядач розуміє наприкінці спектаклю. У тому, що балетмейстер (білоруський хореограф Раду Поклітару) замінив деяких персонажів, які зійшли з картин, немає нічого недозволеного. Та кожного разу ловиш себе на думці, що танець не зовсім відповідає музиці. У загальній композиції циклу кульмінація розміщена в останній п’єсі «Богатирські ворота», але шлях до неї здійснюється не за принципом від меншого до більшого, а за принципом додавання різного. А кульмінації Мусоргського, як відомо, незабутні за силою впливу. Балетмейстер, певне, не знав, що з цим робити, скромно обмежився виходом усіх героїв на подіум. У мене й до цього виникали відчуття, що балетмейстер не знає, що робити з цією музикою, а фінал підтвердив ці відчуття сповна. Та я не здивувалася, навіть не обурилася, оскільки була свідком таких дослідів не вперше, у тому числі й на сцені оперного театру. Тільки схоже, що доля творів Мусоргського, як при житті композитора, так і після його смерті, навіть через сто двадцять років, залишається незавидною...
Та якщо «Картинки з виставки» не були балетом, то «Весну священну» Стравінський писав як балет із сюжетом на замовлення для «Російських сезонів» у Парижі Дягілєву. Сюжет балету архаїчний і символічний. Це, швидше, ритуальне дійство, що відтворило поганські звичаї, заворожує і є суворим. Головне в балеті — динаміка музики, помножена на динаміку танцю. Тоді результат вражає. Динаміка має бути тут в усьому, аж до оформлення. Уніформа артистів сіро-зеленого кольору (за задумом балетмейстера — це учні чи студенти) відповідає головній ідеї спектаклю (тоталітарна система, що придушує будь-який прояв особистості), але вселяє безпросвітну тугу, навіть попри дуже експресивні танці й мілітаризований дух натовпу. Стравінський писав про людей, які бачили себе частиною природи й підпорядковувалися законам племені. Жертвопринесення — це норма свідомості всіх разом і кожного окремо. Музика «Весни» — це первісно-екстатичний стан.
У спектаклі з кардинально зміненим сюжетом з’являється драматургічна колізія: протиставлення особистості та натовпу, любові та байдужості. Вічні теми. Однак це не «Весна священна». Такий сюжет можна поставити і з іншою музикою. Композитор із своїм балетом потрібний лише для того, щоб бути нагадуванням про ідею колективного несвідомого, підсвідомого й цілком усвідомленого. Та Стравінський ніколи й нікому не дозволяв себе використовувати. У результаті — знайомий ефект. Відчуття, що балетмейстер не знає, що робити з цією музикою. А ви, шановні глядачі, якщо хочете піти на «Весну священну», не вірте афішам, тому що ви її тільки почуєте, але не побачите.