Ми звикли вважати, що від Європи нас відокремлює лише декілька малозначущих показників. Деякі різночитання в юридичній казуїстиці, зарплати, два-три пріоритети у зовнішній політиці. І все. До Європи, здавалося б, недалеко ходити. І дуже нечасто спадає нам на думку копнути глибше. А для цього досить лише окинути неупередженим поглядом сьогоднішню столицю України. Чи помітимо на тлі тріумфальної ходи містобудівних перетворень які-небудь втрати та недогляди? Чи не розтоптав чогось мимоволі цей «урбаністичний марш»?
Якщо паризькі букіністи або книжкові крамниці міст Німеччини є ледь не визначними місцевими пам’ятками, то в нас вони чомусь зведені до рангу прикрих непорозумінь, котрі якнайскоріше мають бути ліквідовані. В Австрії або Франції можна простежити всю історію літератури та музики по книжкових і нотних магазинах, літературних кафе. А в нас усе це чомусь вважається повністю «замінним» і непотрібним. Якщо в Парижі ви колись потрапите на вуличку Фобур-Монмартр, обов’язково помітите там найстаріший серед паризьких ресторанів. Будьте певні, туди неодмінно навідувалися якщо не Даліда й Азнавур, то вже достеменно Бодлер або Верлен. А пообідати в ньому й нині може будь-який студент. І цей куточок міста поблизу церкви Сакре-Кьор є не меншою гордістю парижан, аніж усі інші пам’ятки. У нас же ланки такої «інфраструктури» вважаються до кумедного необов’язковими і незначними.
Кожний об’єкт, хоч якоюсь мірою призначений бути носієм духовної культури, чомусь віднині гарячково переглядається на предмет «переселення» або знищення. Зник нотний магазин на Хрещатику, що мав вікову історію і навіть після війни був спеціально відновлений на старому місці. Замість нього ми розжилися на один із багатьох пересічних магазинів, де продається одяг для клерків. Зник також інший нотний магазин на теперішній вулиці Богдана Хмельницького, нині там розташовано гральні автомати. Несподівано постала проблема перенесення Музею історії Києва з Кловського палацу до Українського дому. Зник і магазин «Мистецтво» на Хрещатику. Найімовірніше, незабаром замість букіністики або альбомів з репродукціями там можна буде купити щось на зразок спідньої білизни. Набагато раніше на закусочну перетворився і «Букініст» навпроти Музею літератури. Ліквідовано столичний Театр кіноактора. І лише одна божевільна чутка — про перетворення Національної музичної академії на гіпермаркет — схоже, виявилася брехнею. Але подібний проект як такий не надто подивував звиклих до всього киян. Тим більше що в нашому телеефірі вже з’явився рекламний ролик чаю, в якому кип’ятять бюстик Чайковського. Чи не є це першим дзвоником, що сповіщає про тотальне нехтування цінностями, які можна захистити не силою цифр і фінансових показників, а лише силою розуму та завоюваннями цивілізації? Як бачимо, будування у галузі продажу і споживання продуктів харчування та одягу сягнуло просто-таки стихійних масштабів. Складається враження, що якийсь великий і невидимий хазяїн унаслідок раптового осяяння усвідомив катастрофічну жадобу столичного населення до незмірно дорогого одягу та їжі. І через те нам ледь не силоміць підсувають на кожнім розі все нові й нові заклади, покликані цю жадобу втамувати. Окрім усього вищезгаданого, виникли гігантські підземні торгові центри. Невже цього було недостатньо?! Аж ні, чиїсь руки дійшли й до нотних магазинів. І нема кому гукнути «досить!», аби перетворити на каміння усю цю мішуру. На початку цього сумного процесу Україна посідала одне з останніх місць у світі за кількістю бібліотечних книг на душу населення. За кількістю куплених книг статистика навряд чи була оптимістичнішою. І ось тепер, коли «процес пішов», статистика, певне, знову змінилася, і знову — не на нашу користь. Ми вже давно не лише «не найбільш читаюча», а й «не найспівочіша» нація.
Спитаєте, нащо потрібні ті нотні магазини? І дійсно, дехто легко обійдеться без них протягом усього життя. Але і для музикантів, і для численної армії любителів музики нотна крамниця залишається незамінним джерелом книг про музику, нот і записів. Такими торговими точками користуються аж ніяк не лише народні артисти. Без таких магазинів не обійтись і всім учням дитячих музичних шкіл, усім студентам музичних навчальних закладів, меломанам, аматорам, професійним музикантам і всім іншим, кому раптом заманеться придбати щось, пов’язане з музикою. Тим більше — в умовах нашої жахаючої ізольованості від музичного життя Європи. У такий спосіб реалізується природне право вибору, розширюється певна гуманітарна палітра доступної інформації і духовної поживи. У Москві, наприклад, одним із непорушних «трикутників» музичного життя завжди були три нотні магазини — на Неглінній, на Герцена й на Садовій-Триумфальній. Та й у колишньому київському магазині на Хрещатику завжди вирувало життя — влаштовувалися різноманітні виставки новинок і навіть відбувалися концерти. Усі пам’ятають невеличку естраду з чудовим роялем, яка прикрашала його інтер’єр.
По неписаних законах існування сучасної столиці в ній неодмінно має бути багато магазинів, здатних задовольнити запити багатіючого прошарку процвітаючих бізнесменів або «середняків», що вибиваються до «еліти». Воно справді так, але в нашому випадку ситуація може дійти до смішного. Адже ми прагнемо запозичити у Європи лише блиск обгорткової фольги, цілком забуваючи про те, що саме лежить в основі, становить багатовіковий соціокультурний контекст усіх цих розкошів. Нині саме цей контекст майже всюди в СНД зазнає дивовижних перетворень. Через «непотрібність» ліквідується Державний театр опери й балету Туркменії. З диявольським натхненням втілюється в життя проект приватизації пам’ятників архітектури й історії у Санкт-Петербурзі. Боюся, що цей, настільки привабливий для когось досвід нашого «старшого брата» незабаром відіб’ється й на долі українських пам’ятників. Адже всі процеси у нас відбуваються лише в одному напрямку, жодного разу ще не вдалося помітити хоч якийсь «зустрічний рух». Наприклад, так і не став міні-концертним залом Шоколадний будиночок на Шовковичній. А ця ідея, висловлена колись Євгенією Мірошниченко, виглядала більш ніж привабливою. Нічого не змінюється й у долі «довгобуду» — виставкового павільйону на Інститутській. Виникла загроза виселення Національного будинку органної та камерної музики з приміщення костьолу Святого Миколая. Не може знайти окремого помешкання і театр камерної опери, задуманий тією ж Євгенією Мірошниченко. Зате для нових магазинів, ресторанів та ігорних закладів місце знаходиться завжди. А згодом дивися — «колиска міст руських» перетвориться на нескінченний бразильський карнавал без сьогодення, минулого та майбутнього. Чудовий сюжет для літературної антиутопії, чи не так?
Класичним запереченням щодо цього, як і взагалі щодо розмірковувань про масову культуру, є вислів: «Не хочете — не дивіться, не ходіть, не купуйте». Але це заперечення придатне лише для сформованої, самодостатньої особистості дорослої людини. Її вибір і без того досить усвідомлений. А що ж робити тим, хто тільки розпочинає життя? Адже їм і невтямки, що на місці одного з багатьох залів із гральними автоматами раніше благополучно існувала музична крамниця. А в одному із тисячі місць, де продаються кофтинки й туфлі, була розташована дуже потрібна багатьом книгарня. Нове покоління буде просто позбавлене вибору. Їхній світогляд буде обмежено заздалегідь, а погляд наражатиметься лише на низку безликих вітрин. «Олюдненість» та особливий затишок, що їх створювали зазначені вище знищені заклади, будуть їм не відомі. А отже, їхній культурний простір буде свідомо урізаний, обкрадений.
Особливо симптоматичним є й те, що всі новостворені «Морозови» та «Мюри й Мерілізи» не прагнуть нічого створювати, нічого будувати. Їм би ото просто притулитися десь, прийти на готовеньке. Як безвідповідальним тимчасовим правителям, які до слушного часу промишляють у каламутній воді. Виселити когось і пристроїтися на його місці — вже ледве не показник ділового успіху. І зовсім байдуже, що набуде від цього місто. Прогорить чергова нова крамничка — на її місці відразу оселиться нова. Бажаючих не бракуватиме. Але те, що було на цьому місці до всіх отих епохальних перетворень, — на жаль, порине у вічне забуття і затримається ненадовго лише в пам’яті старожилів. Таке враження, що для нових хазяїв обличчя Києва взагалі не має ніякого значення. Можливо, тут позначається чинник міграції. Навряд чи корінному киянину спало б на думку зазіхати навіть на ті скромні святині, якими були, наприклад, букіністичні крамниці. Адже ці кілька помешкань не «роблять погоди» для верховодів великого бізнесу. Вони просто автоматично потрапили в загальну м’ясорубку — без розбору, без жалю. Якби їхню долю вирішували ті, хто, крім біржових котувань, прочитав ще хоч якісь книжки, то й результат, певне, був би не настільки жалюгідним.
У таких випадках своє вагоме слово має сказати держава. І тоді всі починання, покликані збагатити наше духовне життя, не загинуть марно. А для кожного магазину знайдеться своє приміщення. І не буде його відібрано у театру або книжкової крамниці. Внески в культуру — це внески у мозок нації. Вони позитивно позначаються і на економічному зростанні держави, і на всіх інших соціальних показниках. Це давно зрозуміли на Заході. Але вперто не хочуть збагнути в нас. Бо наша культура досі не живе, а «виживає». І, як бачимо, не завжди успішно. Який цар має цього разу побачити вогненні письмена, що попередили б його про необоротність наших втрат? Як пояснити, що миттєвий прибуток від продажу модної кофтинки не можна порівняти з тими довгостроковими надбаннями, що їх обіцяє нам дбайливе ставлення до осередків культури? Як ми сміємо, зрештою, дорікати молоді у манкуртстві та бракові патріотизму, якщо самі пропонуємо їй жити в такій державі? Нині нам, схоже, потрібна особлива гуманітарна допомога. Ми потребуємо тих засобів і сил, що здатні були б переконати можновладців від культурної політики, що є істинними пріоритетами. Інакше зачароване коло замкнеться настільки надійно, що ми вже й замислюватися на цю тему розучимося.