Не спадає напруга суперечок і дискусій у зв'язку з підсумками Міжнародного відкритого конкурсу "Територія Гідності" - на найкращу концепцію оновленого простору центру Києва та меморіалізацію подій Революції Гідності.
Відомі архітектори, скульптори обурюються у зв'язку з можливими змінами Майдану. Своя позиція щодо цього в Анатолія Куща та Анатолія Гайдамаки.
Якою мірою реалізація нових творчих ідей може змінити історичний вигляд центру Києва? Чи мають право іноземні конкурсанти-архітектори визначати обличчя української столиці? І такі запитання виникають постійно.
Відповісти на них в інтерв'ю DT.UA спробувала координатор конкурсу "Територія Гідності", в.о. заступника директора Департаменту містобудування та архітектури Києва Анна БОНДАР.
Нагадаю, що в самому конкурсі брали участь 149 проектів із різних країн світу. "Територія Гідності" складається з чотирьох автономних конкурсних напрямів (номінацій), кожен із яких також викликає різні думки.
- Перш ніж говорити про особливості конкурсу, хочу запитати, чому відомий український скульптор Анатолій Кущ опинився за бортом "Території Гідності". Адже саме він - один із авторів нинішнього вигляду Майдану.
- Чому ж? Він брав участь у конкурсі. Подав два проекти. Але не виграв. Справді, своє бачення Майдану він реалізував у 2001 р. І ми дивимося на це бачення щодня.
- Інший український метр, Анатолій Гайдамака, теж опинився поза грою. Чому?
- Деякі заслужені архітектори й скульптори, які не виграли в конкурсі, дозволяють собі спотворювати факти. Рада громадських експертів ознайомилася з усіма проектами. Але деякі з них було подано з порушенням правил та умов конкурсів. Це зафіксовано у Протоколі №1. Однак у Протоколі №3 чітко визначено, що абсолютно всі подані проекти журі розгляне. Це й відбулося.
А говорити, що чиїсь роботи відхилили, неправильно. Було зафіксовано певні порушення. І журі прийняло відповідні рішення. Сам Анатолій Гайдамака засвітив свій проект на ТБ, в інших ЗМІ. Таким чином, він порушив умови анонімності. І про це є запис у Протоколі №1.
- "Територія Гідності" передбачає чотири конкурсні напрями. І це досить різні автономні конкурси.
- Так, ви маєте рацію, це різні конкурси, хоча й об'єднані загальною ідеєю. Якщо йдеться про громадський простір Майдану і Хрещатика, то ми не мусимо забувати, що сам Майдан - головна площа України. І якщо на Майдані передбачаються корінні зміни, то їх має підтримати держава, а не тільки міська влада.
- У такому разі пройдімося по окремих конкурсних номінаціях, щоб прихильники й критики чіткіше зрозуміли стратегічні завдання і можливі прорахунки.
- Перша номінація конкурсу - "Громадський простір Майдану та центрального ядра Києва". У цій номінації, як відомо, переміг проект тайванців (Алессандро Мартінелі, Ханью Чен, Ксінью Жао). У них дуже потужні ідеї. Ці архітектори акцентували на соціальній практиці Майдану - на єднанні.
Скажімо, гравій є в різних регіонах України, але він скрізь різного кольору. Якщо візьмемо в долоню гравій і перемішаємо граніт із різних регіонів, то, з одного боку, побачимо, що кожен із нас дискретний і унікальний. А всі разом ми - Україна. Це точний і гарний символ.
Ідея трохи романтична, але конкретика в ній є: "Робимо Майдан спільними зусиллями!"
Взагалі, архітектурні конкурси проводяться для того, щоб створювалося бачення, як це має бути в майбутньому; щоб перескочити на 50 років уперед. Коли це бачення складно сформулювати, тоді треба включати конкурсну практику. Таке місто, як Київ, має проводити, щонайменше, 25 конкурсів на рік на розвиток ключових міських майданчиків.
Підкреслю: найближчими роками ніхто не планує "перекопувати" (як часто кажуть) Майдан. Щоб розпочати такі роботи, треба добитися громадського договору, який в Україні - поки що - практично неможливий.
- У такому разі, які зміни можуть відбутися реально на Майдані, на Хрещатику? Відштовхуючись від підсумків конкурсу.
- Це зміни, пов'язані з безбар'єрним простором. Безбар'єрне середовище - простір, який дає можливість людині користуватися ним максимально доступно. Ми живемо в одному місті, але всі ми різні. Нинішній Київ - це Київ для молодих, здорових і сильних. Безбар'єрне середовище дає можливість дітям, людям похилого віку, людям у візках, батькам із малими дітьми вільно почуватися в такому просторі. Сходи заміняються на пандуси. Знижується бордюрний камінь. Тобто акцент на тому, щоб зменшити кількість перепадів і перешкод, які заважають пересуватися певною територією. І втілення цих планів - реалістичне.
- Ще одна номінація в рамках "Території Гідності" - "Меморіалізація подій Революції Гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні". Всі розуміють, наскільки це тонка й навіть болюча тема, адже йдеться про загиблих українців, про нашу новітню історію.
- Необхідно увічнити пам'ять полеглих. У зв'язку з цим і з'явилася така номінація. Саме меморіалізація, а не зведення певного пам'ятника.
Були розмови, що нам потрібні музей Майдану, музей Свободи. Але не як музей, у якому зберігаються каски або шини, а як центр розвитку української демократії. Це й має бути, швидше, культурний центр, ніж музей, у класичному його розумінні.
Зі згаданої вами номінації й починався конкурс. Із цього приводу було багато запитань, точилася тривала дискусія. На всі запитання немає відповіді навіть тепер. Ще 24 лютого 2014 р. було підписано меморандум між Національною спілкою архітекторів і містом про конкурсну основу. Це був березень, Майдан ще стояв. Уже тоді ми отримували безліч листів. Люди зверталися з проханнями терміново "поставити щось". Частіше пропонували свої ескізи.
Єдиний спосіб зрозуміти, як вичленити правильне рішення, - це конкурс. Загальносвітова практика.
Ми вийшли на публічну дискусію. Хотіли дізнатися, що самі люди думають про меморіалізацію драматичних подій, як вони самі бачать увічнення пам'яті полеглих героїв.
Були запитання: а де ставити пам'ятник? А кому він буде присвячений? Якщо це меморіал, то де його розмістити? На Інститутській, тобто на Алеї Небесної Сотні, чи на вулиці Грушевського?
Під час Майдану ми вже опитали близько тисячі людей. Були живі анкети, майже половина відповідачів вважає, що насправді пам'ятник має бути присвячений "усім людям", котрі гинули по різні боки барикад.
16% опитаних громадян висловилися за пам'ятник Героям Небесної Сотні. 32% - героям Євромайдану: і живим, і полеглим. 40% - усім, хто загинув у центрі столиці.
Щодо цього історики кажуть: має минути не менше п'яти років, і лише тоді можна об'єктивно й виважено написати історію Майдану. Щоб пояснити всьому світові, що відбулося.
У цій же номінації ми отримали найбільше проектів - 87. Більшість їх - такий собі пам'ятник радянського зразка. Пам'ятник невідомому солдатові в його класичній формі.
Але я пам'ятаю, як часто самі люди говорили нам, що досить уже пам'ятників у центрі…
У результаті, переміг проект італійців, який передбачає висадження червоних кленів у місцях, де гинули люди. З одного боку, це алея - Алея Героїв Небесної Сотні, що відповідає нинішній назві. З другого - це і дерево життя. Автори з Італії (Андреа Маттейні, Б'янка Бардуччі, Елізабет Габріеллі, Матіо Бігуцці, Фабіо Ре) тонко відчули ці ідеї. Вони казали: "Ми стежили за вашими подіями. Співпереживали разом із Майданом. В Італії ми дуже часто працюємо з історією міста й розуміємо, що місто не може перебудовуватися після кожної революції, бо місто - не книжка, яку можеш переписати. Не можна ігнорувати минуле, хоч би яким воно було…"
- Анно В'ячеславівно, а якщо при реалізації проекту клени не приживуться?
- Чому?
- Була ж у Києві історія з каштанами, яка перетворилася на скандал із гірким осадом.
- Якщо повертатися до тієї історії, то каштанову міль ніхто не скасовував. Каштан має бути зі щепленням. Але клен не уражає каштанова міль. Для нашого клімату клен - чудове дерево, і йому ніщо не загрожує.
В італійському проекті передбачено мощення ґрунту і висадження кленів. Мощення - на зразок вен. По території революційних подій. Це - дорога життя, барикади. Місця, де загинули люди.
Повторюся, італійські архітектори за ключовий образ узяли дерево, дерево як символ життя - живий меморіал.
Але для того, щоб реалізувати цю та інші ідеї, потрібен тристоронній договір - між державою, містом і громадськістю.
- Конкурс "Територія Гідності" завершився ще на початку літа. Що далі? Які кроки реалізації всіх цих проектів? Чи навпаки - це тільки огляд досягнень без зобов'язань щось оновлювати?
- Найближчим часом планується зустріч із цих питань у Буковелі. Я там представлятиму результати конкурсу сім'ям полеглих. Почуємо їхні думки, проведемо анкетування. І далі, в кожному разі, потрібна підтримка держави. Тому що Революція Гідності - подія національного рівня.
- Є думки, що не зовсім патріотично, коли головну площу України змінюватимуть іноземці, хай навіть дуже талановиті. Природно, і в Україні є багато цікавих творчих людей в архітектурному середовищі.
- Річ у тому, що, згідно із законом, іноземці просто так не можуть проектувати в Україні. Їм потрібно знайти адаптаторів. Тобто вибрати одне з українських архітектурних бюро, яке знає всі норми й має сертифікат на проектування.
Тепер із приводу патріотизму та етики. Чому ж тоді наші "світлі уми" не виграли конкурс? Вони не витримали конкуренції. Уточнюю: конкурс передбачав анонімність, тобто незаангажованість.
В усьому світі працюють різні архітектори. Чому Ренцо П'яно будує в різних містах світу? Бо він затребуваний.
Чим жорсткіша конкуренція, тим вища якість архітектури.
- Одна з номінацій стосується важливої будови - Міжнародного культурного центру "Український дім" на Європейській площі. Яка його доля?
- Тут якраз перемогли українські архітектори (Антон Олійник, Андрій Шуляр, Марія Пахомова, Сергій Ферлей, Олена Орап, Олексій Пахомов, Дмитро Спесивцев, Денис Матвієнко, Юрій Ігнатенко). Це молоде й перспективне архітектурне бюро. Нагадаю, що "Український дім" - державна власність. Але конкурс дав можливість переосмислити значення цієї споруди й прилеглих до неї територій. Як ми знаємо, сьогодні "Український дім" виконує досить розмиту функцію. Зрідка там відбуваються виставки промислових товарів, інші заходи. Приміщення здають під збори.
Але загалом місія цієї споруди не осмислена. Мало того - вона ще й досить затратна для державного бюджету.
Українські архітектори запропонували не тільки своєрідне бачення цього інтер'єру, тобто гарну архітектурну картинку. Вони дбайливо поставилися до самого об'єкта, бо це пам'ятка архітектури. Тобто зберегли елементи, які є предметом охорони, - геометричні об'єми, мармур, несучі конструкції. Працювали вони тільки з внутрішнім простором. У результаті запропонували багатофункціональний комплекс - і кінотеатр, і майстерні, і виставкові приміщення, багато іншого. Вони ж запропонували й фінансову модель - як цей будинок міг би працювати, давати прибуток - своєрідний ендаумент, коли будь-який містянин може стати акціонером "Українського дому".
- Мені здається, найбільше суперечок і розбіжностей стосовно четвертої номінації конкурсу - "Багатофункціональний музейний комплекс "Музей Свободи/Музей Майдану". Тут, зважаючи на все, доведеться будувати з фундаменту - окремий музей? Де його можна й потрібно спорудити?
- Тут присуджено дві треті премії. 99,9% проектів запропонували зробити музей Майдану окремим будинком. До цього справді було багато суперечок, типу: "В "Українському домі?" - "Ні!", "У Будинку профспілок" - "Ні!", "В екс-Жовтневому палаці?" - "Ні!". Відтак, майбутній проект передбачає музей Майдану на вільній ділянці Алеї Небесної Сотні (Інститутська 3–5), яку недавно повернули в комунальну власність.
Запропонували місце музею саме там, з огляду на важливість самої вулиці.
Меморіальний комплекс можна було б розмістити на цій вулиці й у зв'язку з тим, що це певне місце, даруйте пафос, просвітлення. Алея Героїв Небесної Сотні - українська Голгофа. Туди йшли беззбройні - вгору, у височінь, під кулі. Піднімаючись через алею, ми потрапимо в музей, де має бути просвітлення, де може бути розмова про батьківщину, про гідність. І це кардинально нове бачення неможливе вмістити у стару форму. Вона тріщатиме по швах.
- Є бачення, яким може бути саме приміщення для музею?
- Цілком імовірно, в майбутнього музею може бути підземна й наземна частини. Але це тільки перший крок до подальшого осмислення робочою групою концепції майбутнього проекту.
Не виключено, що з цієї номінації доведеться провести ще один конкурс. Саме зараз цим питанням і займається Міністерство культури.
- Припустімо, вже затверджена проектна документація, в такому разі Майдан стане пішохідною зоною (як пропонують деякі архітектори)? Чи залишиться проїжджою?
- Пішохідний Хрещатик навряд чи можливий у зв'язку з особливістю міського рельєфу та вуличної дорожньої мережі. Хрещатик - автомагістраль, яка не просто поєднує Поділ із центром міста, а Троєщину, тобто північ Києва, з південним заходом міста і країни. Але ми зробили варіант транспортної моделі - "Хрещатик у вакуумі". Хрещатик - широка вулиця, яка впирається у два "пляшкових горлечка". Тому, якщо звузити проїжджу частину Хрещатика на дві смуги, нічого не зміниться.
Таке звуження не зашкодить швидкості руху. За рахунок цього розшириться пішохідна зона. Досвід інших міст свідчить: чим більше й частіше виникають пішохідні зони, тим активніше міське життя.
Усе це податки, бюджет. Люди виходять на вулицю, спілкуються, п'ють каву, щось купують. Місцеве життя дає дохід.
- Що можна, бодай попередньо, сказати про бюджет у зв'язку з реалізацією проекту "Територія Гідності"? Зрозуміло, що жодних чітких обрисів тут немає, але хоча б перспективні?
- Ще раз уточню: результати конкурсу - тільки бачення. І кожна номінація має фінансуватися з різних джерел. На проведення самого конкурсу грошей із бюджету виділено не було. Проте зголосилися меценати, які допомогли зробити виставку, що експонувалася на Майдані. Решта - волонтерська робота.
Буде прийнято політичне рішення про майбутнє Майдану - тоді й з'являться кошти з бюджету. Поки що такого рішення не прийнято.
Якщо йдеться про Меморіал Пам'яті, то кошти мають надходити з різних джерел - від міста, громадськості. Якщо не буде матеріальної участі громадськості, то люди думатимуть, що це щось нав'язане владою. Питання "Українського дому" вирішує Держуправління справами. А Музей Майдану - дуже довга історія, тому й говорити про бюджет рано.
- Стосовно журі конкурсу. З цього приводу теж є зауваження….
- Журі конкурсу формувалося непросто. З одного боку, мала бути більша квота міжнародного журі. З іншого - іноземцям складно займатися питаннями національної пам'яті. Адже особливість конкурсу в тому, що тут - революція, корінні зміни в суспільстві, а не просто в архітектурі.
Але, за міжнародним законодавством, у журі обов'язково мають бути іноземці. Голова журі Карл Фінгерхут - архітектор, письменник, урбаніст, професор Технічного університету в Дармштадті. Це професіонал зі Швейцарії, під керівництвом якого проведено понад сто конкурсів у Європі.
До складу журі також увійшли Василь Рожко, Сергій Целовальник, Петро Мартман, Лесь Подерв'янский, Ігор Кульчицький, Олександр Зінченко, Микола Вересень.
Громадські експерти були присутні на всіх засіданнях журі. Зауважень не надходило. Роботу журі зафіксовано на аудіо- й відеоносіях. Отож усі
149 представлених проектів розглянули виважено і об'єктивно.