Наприкінці березня цього року в «ДТ» було надруковано статтю О.Москальця «Про оперну режисуру та окозамилювання», яка підштовхнула мене до написання власної статті.
Згодна з багатьма положеннями статті О.Москальця, які стосуються складного становища, в якому перебуває режисерський цех нашої Національної опери, зокрема неможливості молодих режисерів реалізувати своє потенційне уміння, оскільки право здійснювати нові постановки належить лише головному режисерові. Отож як молода режисура може виявити свої знання, практичний (хай і невеликий у декого з них) досвід, творчі задуми, коли вона або «підхоплює» раніше поставлені оперні вистави, або перебуває на посадах помрежів чи асистентів режисера?!
Не торкатимуся діяльності ні «загадкового режисера-привида» (цитую О.Москальця) С.Архипчука, ні А.Солов’яненка-молодшого, «про чий режисерський талант можуть судити лише особливо витончені спеціалісти» (невже такий елітний фахівець?), ні ряду інших штатних музичних режисерів Національної опери.
Волію говорити про те, що знаю, свідком чого є, — про Миколу Третяка, за навчанням і фаховим зростанням якого стежу з 1985 року, відколи він став студентом театрального інституту. Природно, що, маючи за плечима професійну музичну освіту і постійну родинну музичну ауру, по закінченні акторського відділення він приходить до оперного театру як асистент режисера. Саме тут, працюючи під керівництвом такого майстра, як Ірина Олександрівна Молостова, Микола утверджується в намірі опанувати професію музичного режисера. І коли 1993 року в Київському інституті театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого вперше в Україні було здійснено набір на спеціальність «режисура музичного театру» (художній керівник — професор В.Б.Курбанов), М.Третяк знову сідає на студентську лаву на повний п’ятирічний курс навчання, не полишаючи практичного опанування зазначеного фаху як режисер-асистент Національної опери України. На сцені цього театру Микола захистив і свій диплом — «Богему» Пуччіні (згідно з афішею: він — режисер-постановник, народна артистка України І.О.Молостова — режисер-консультант, заслужений артист Азербайджану В.Курбанов — керівник диплома).
Як молодого перспективного фахівця, дирекція оперного театру кілька разів направляла М.Третяка на стажування у провідні мистецькі осередки Західної Європи: «Народне дивадло» (Прага, Чехія) до Беднарика, «Цюрих опернхаус» (Цюрих, Швейцарія) до Асагарова, Кюрхнера, Уілсона. В останньому з названих оперних театрів М.Третяк і по сьогодні є асистентом-консультантом з російської класичної опери.
Хочу процитувати кілька рядків з наказу дирекції Національної опери України щодо направлення на стажування Миколи Третяка (№59 від 05.02.2001): «Стажування є важливою складовою для отримання фахівцем досвіду, що накопичений театрами в інших країнах, дає можливість підвищити загальний професійний рівень у постановці вистав театру, брати участь у міжнародних проектах як на українській сцені, так і провідних оперних театрах світу».
Дуже правильна оцінка ролі стажування в подальшому творчому зростанні музичного режисера, а який результат: де ж участь у проектах на українській сцені? Якби правильні слова наказів втілювались потім у життя — надання можливості режисерській памолоді реалізувати себе, — то ми б мали можливість не тільки «на щось подивитися і чогось навчитися», допускаючи «на сцену першого театру країни «чужих» режисерів» (цитую О.Москальця), а й створили б уже принаймні засади української школи оперної режисури. Дозволю собі не погодитись із занадто категоричною думкою О.Москальця: «Українська опера для Західної Європи — це ніщо». По-перше, вже не два-три імені «творять славу нашій вокальній школі на Заході». По-друге, зараз не 80—90-ті роки XX століття, а початок третього тисячоліття, і тому наші співаки на Заході вже не йдуть під маркою росіян, їх визнають як представників України. І по-третє, як можна міста, хоч і невеликі, Вінтертур, Люцвігехафен, Ольбург та ряд інших, іменувати «селищами міського типу». Та їх за високим рівнем музичної культури не можна порівняти не тільки з нашими райцентрами, а й з деякими обласними!
Отож, настав час урядовим і неурядовим установам та закладам замислитись над становищем української опери, якої «вже немає (як музики)», а тільки «залишився театр, іменований Національною оперою» (ще раз цитую О.Москальця і згодна з ним). Це стосується й критики, яка має бути вдумливою та доброзичливою. І не лише замислитись, а й робити рішучі кроки у бік виправлення цього становища.