«Бог там, де його собі уявляють, те, що нам зробили, — зробила людська рука», — говорить Сара Ацмон, котра в 11 років пройшла через концтабір Берген-Бальзен поблизу Дебрецена. Сарі пощастило — вона не потрапила в газову камеру, вижила. Не так, як батьку, брату, сестрі... У таборах, у тому числі й на території України, загинули 60 її родичів, «прекрасних і дорогих людей». У квітні 1945 Угорщину звільнили американці. Відразу після чого Сара з уцілілими рідними переїхала в Палестину, де життя потекло щасливо — вона стала матір’ю шістьох дітей, бабусею 14 онуків. Зі страшними спогадами про «справи рук людських» можна жити, але рано чи пізно настає момент, коли ноша, яка обтяжує душу, стає важкою, — і в п’ятдесят років Сара Ацмон узялася за перо. Недарма її розповідь про «двір диявола», показана посольством Ізраїлю в Національному музеї (25.09—10.10), має особливу емоційну достовірність. Вона змушує людей в Ізраїлі, Америці, Угорщині, Німеччині, Іспанії, Швеції (2000 року її виставка в Стокгольмському історичному музеї відкрила міжнародну конференцію, присвячену трагедії Голокосту) гостро усвідомлювати «те, що не може усвідомити нормальний людський мозок».
Стан дитини, котра годинами стоїть босоніж на снігу ногами, що нагадують одну суцільну рану. Безпосередньо в той момент дівчинка намагалася не думати про те, що відбувається: «Тоді я переконувала себе, що знаходилася не там, а десь в іншому місці, і спостерігала здалеку. Лише так я могла зберегти здоровий глузд». Жах застиг в очах батька, коли йому зголили бороду... Приниження зганьблених, оголених жінок... Тіла, які кишіли вошами і блощицями... Гори попелу й кісток... Повна безнадійність жертв... «Особливі» методи, якими у Берген-Бальзені їх знищували, — закриваючи людей у вагонах без їжі й туалетів, примушуючи марширувати до виснаження...
Сара Ацмон упевнена: вона вижила, щоб «зобразити те, що ми тоді відчували». Не заради того, щоб жаліти себе, а зупинити ескалацію антисемітизму, ненависті й насильства, що повертають людство в табірне минуле шістдесятирічної давнини: «Гляньте, засоби масової інформації роблять нас відповідальними за все, що відбувається. Світ не вважає справедливим те, що ми відповідаємо на постріли. Просто вже звикли вважати євреїв жертвами».
Крім виставки Сари Ацмон, варто згадати й інші, присвячені скорботній даті трагедії в Бабиному Яру, — «Спогад: мистецтво концтабору Флоссенбюрг» у галереї «Мистець» і Mamelochn Мартіна Гертрампфа в Спілці художників — обидві організовані Гете-інститутом. Можливо, завдяки прагненню фашистів скрасити створену ними ж жахливу дійсність, у «художній майстерні» Флоссенберга зуміли вижити художники Р.Груне, Х.Валяйтер, М.Вольф, Ф.Міхл, малюючи кумедні поздоровчі листівки чи краєвиди замку Флоссенберг у романтичному дусі... Чудово вловлюючи психологічну сутність людини мінімальними художніми засобами, Мартін Гертрампф свій фотопроект «Материнська мова» присвятив проблемі збереження культурної ідентичності євреїв, які живуть у постсоціалістичному ареалі. Фотограф варіює один мотив — навчених життям стариків у національному одязі, але в глибині погляду його моделей — усе, що тільки можна було сказати на цю тему...