Спершу я вирішив, що вступати в дискусію з автором статті «Прихильники «реального правопису» воліють мовчати» («Дзеркало тижня» від 30 жовтня 2004 року) Іваном Вихованцем не буду. Чому? Та тому, що стаття, вміщена в газеті, написана з явною провокаційною метою. Про це свідчить уже її заголовок. Здається, наукова громадськість, насамперед філологічна, уже втомилася від упертого нав’язування їй таких орфографічних новин, які руйнують не тільки існуючий від часів Б.Грінченка український правопис, але й замахуються на саму мову. Проте зваживши, що дискусія набула неприпустимих в академічному середовищі форм, вирішив все-таки повернути її в позитивістське, наукове річище.
Отже, звернімося до фактів і розгляньмо міркування, висловлені у згаданій статті з трьох позицій: власне наукової, організаційної і громадської.
Коли фахівці зіставили ті 19 пропозицій, які розробили автори «Проекту найновішого (!) українського правопису», із комп’ютерною базою даних сучасного «Орфографічного словника», то виявили аж 50 тисяч розходжень із чинною літературною нормою. Тобто пропоновані новації мають суттєво змінити мовну практику. А як бути з теорією?
І.Вихованець звинувачує мене в теоретичній відсталості щодо розуміння наукових засад українського правопису і класифікації складу фонем сучасної української мови. Продемонструймо, наскільки незграбно і без знання суті справи це робиться.
Що український правопис ґрунтується в основному на двох принципах —фонетичному і морфологічному — ніхто тепер не сумнівається. Фонетичний — це написання слів так, як вони звучать (згадаймо Вука Караджича, який радив сербам: пиши, як чуєш), морфологічний — збереження однакового написання складових значущих частин слова незалежно від фонетичних позицій (розставити, бо розбити, громадський, бо громада і под.). А як же з фонематичним принципом? У статті А.Бурячка в енциклопедії «Українська мова», яка вийшла в 2000 році за моєю і О.Тараненка редакцією (до складу редколегії входило ще 12 філологів, серед них — І.Р.Вихованець) сказано: «...за морфол. принципом О[рфографії] фонема, незалежно від її позиційних змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним». Отож «теорія» І.Вихованця щодо морфологічного чи фонематичного принципу українського правопису не витримує критики, тобто намагання автора скомпрометувати академіка Русанівського не досягає мети.
Інша річ, що жоден із зазначених принципів в українській мові не справджується на 100%. Загальновідомо, що мова як складна система майже не допускає абсолютного підпорядкування себе якомусь одному формальному принципові або закону. Сказане стосується й тих принципів, про які ми згадували вище. Але ставити питання і проводити дослідження, наскільки точно виконується та чи інша засада, — потрібно, оскільки без цього наука втрачає свою доказовість, об’єктивність, тобто перестає бути наукою. Проведені за моїм проханням в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України дослідження на дуже великому мовному матеріалі (понад 3 млн. 338 тис. слів) засвідчили, що фонетичний принцип правопису в лексичній системі української мови справджується на 75—76%. З огляду на цей об’єктивний результат, фонетичний принцип і справді треба вважати основним у правописі. Зауважу, що якби фонетичний принцип був справедливий стовідсотково, то ми б писали не звичайними літерами, а знаками фонетичної транскрипції. Так само, коли б на 100% «працював» фонематичний, або за іншою термінологією, морфологічний принцип, то ми писали б знаками фонематичної транскрипції. На жаль, для пана Вихованця і на щастя для українського народу цього на практиці не відбувається.
Не витримує критики й інший закид — щодо кількості приголосних фонем в українській мові. Над складом як голосних, так і приголосних фонем працювало чимало українських та учених із інших слов’янських країн: Є.Тимченко, О.Курило, О.Синявський, Л.Булаховський, З.Штібер, Р.Зволінський, І.Леков та ін. Кожен з них обстоював свою позицію. Так, проф. Г.Шило нараховував в українській мові аж 45 фонем. Найпереконливішою, на мій погляд, є класифікація фонем — голосних (6) і приголосних (32), — подана в праці «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика». Цю ж класифікацію наведено в статті М.Жовтобрюха «Фонологічна система», вміщеній в уже згадуваній енциклопедії «Українська мова». Я цілком погоджуюся з мотивацією проф. М.Жовтобрюха, хоч ніде про це не згадую. Звідки І.Вихованець узяв, що академік Русанівський «збільшує кількість приголосних фонем, вважаючи, наприклад, що губні (б), (п), (в), (м) можуть бути м’якими, як у мові російській»? Якби він уважно прочитав відповідний розділ у «Сучасній українській літературній мові», то довідався б, що приголосні б, п, м, в, к, х, г, ж, ч можуть мати напівм’які варіанти. Чому напівм’які? Тому що у функції фонем вони виступають тільки перед голосною (і): бик — бік, вила — віл, мир — міра та ін. Навіщо ж було заперечувати наявність у мові напівм’яких приголосних? Та для того, щоб примусити нас писати й вимовляти б’юлетень, б’юргер, б’юро, к’юре, м’юрид, п’юре і под. І при цьому ще й запозичені слова середнього роду змінювати за відмінками: б’юра, б’юром, на б’юрі. Тобто те, що сьогодні вважається ознакою неписьменності, пропонується зробити літературною нормою. Саме для намагань такого роду запропонував виразний неологізм академік І.М.Дзюба — «спростачення української мови»! Слід також пам’ятати, що фонетичний склад запозичених слів має свою специфіку.
Додам, що правописні проблеми зовсім не такі нагальні, як це намагається довести опонент: вони перебувають десь на периферії сучасної лінгвістики та сучасної мовної практики, і навколо них так заповзято камлають переважно ті, хто вже вичерпав себе в науці, має дуже мало роботи, багато вільного часу і намагається наловити рибки в каламутній навколонауково-політичній водичці. Супутнім (але далеко не другорядним!) ефектом цієї руйнівної діяльності є зниження рівня вітчизняної філологічної науки й набуття нею такого собі провінційного, містечкового флеру.
Тепер кілька слів про організаційні питання. Чомусь у статті п.Вихованця нема згадки про те, що перш ніж виносити орфографічні новації на Правописну комісію, їх обговорили на спільному засіданні науковці трьох академічних мовознавчих установ: Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні, Інституту української мови і Українського мовно-інформаційного фонду (тепер Інститут мовно-інформаційних досліджень). Із 19 запропонованих змін до чинного правопису спільним, задокументованим голосуванням було прийнято 6. Позиція тодішнього віце-прем’єр-міністра України (до речі, філолога за фахом), який відповідав за ці питання і був ініціатором згаданого наукового зібрання, була такою: Правописна комісія мусить розглядати тільки ті зміни, котрі пройшли апробацію наукових зборів цих інститутів. Отже, саме вони й були винесені на правописну комісію, розглянуті присутніми й офіційно розіслані відсутнім членам цього авторитетного органу. Згодом відсутні на засіданні члени надіслали до комісії (також офіційно, за завіреними підписами) свої позиції щодо правописних змін, які й було враховано в остаточному підбитті підсумків. Отже, результати розгляду Комісією правописних змін і в організаційному плані є коректні, добре опрацьовані й документовані.