Галина Кириленко-Бараннікова |
Може, в житті на нашій землі найбільший успіх мають фальш і умовність, а може, потрібний просто збіг щасливих обставин, аби наші зусилля досягли мети?
Із листа Поля Сезанна сину. 1906 рік
Можливо, це бажання схоже на комерційну ідею Остапа Бендера, котрий додумався брати гроші за споглядання знаменитого Провалу в П’ятигорську, але, слово честі, думки в мене склалися буква в букву, як в Ільфа та Петрова: «Удивительное дело, — размышлял Остап, — как город не догадался до сих пор брать гривенники за вход в Провал. Это, кажется, единственное место, куда пятигорцы пускают туристов без денег. Я уничтожу это позорное пятно на репутации города, я исправлю досадное упущение». Якби на Дні Києва, що традиційно завершують травень у столиці, на вході-виході на Андріївський узвіз встановити метрополітенівські турнікети, то натовпи поціновувачів мистецтва, які рвуться туди, мов футбольні фанати, вмить наповнили б вічно порожню скарбницю видатків на культуру. І поки хитрі чиновники не перетворили гривні в блискучі лімузини та заміські вілли — вкласти кошти в побудову супермодерної галереї. А то виграє чого доброго якийсь художник чи скульптор арт-аналог музичного фестивалю — куди тоді гостей заморських дівати? Знову голова розпухне у функціонерів від культури. Ну це все, звичайно, фантазії, химери — гріх закидати такі ідеї, раптом прийдеш сонячного вихідного до оази культури, а там — шлагбаум і тітка з наганом у заскленій будці сидить. Сміх сміхом, а працівники галерей на вулиці Костьольній із тривогою виглядають із віконець своїх напівпідвалів — серйозні люди з твердим поглядом бульдога вже поклацали на калькуляторах і вирахували: негоже в таких престижних місцях займатися такими малорентабельними речами, як мистецтво.
Але в розпач впадати ще рано. В галереї «Акварель» дарує насолоду живопис Галини Кириленко-Бараннікової. Хороші натюрморти, вправні пейзажі. Приємно, що вдало вибрана свого часу база для Спілки художників України — Седнів на Чернігівщині — багатьом митцям дарує натхнення.
Але часом у виставкових залах можна почути про перспективи не тільки туманні та занепадницькі. На давно очікуваній та пречудовій виставці харківського художника Олександра Судакова «Портрет землі», окрім щирих привітань із присвоєнням митцю звання заслуженого художника України та не менш щирих слів про його живопис, присутні дізналися і про ще одну приємну новину. Вчений та меценат, директор Харківського інституту сцинтиляційних матеріалів Борис Гриньов повідомив, що, натхнений майстерністю Олександра Судакова та вражений можливостями темпери, він планує вперше в Україні організувати виробництво цієї фарби. Сподіваюся, що це не є розголошенням комерційної таємниці, але дуже хочеться чимось порадувати митців, які витрачають скажені гроші на імпортовані матеріали, та й не завжди гарантованої якості.
До речі, ще про фарби. Мені довелося бачити речі просто жахливі на модному нині шоу так званого боді-арту, тобто розфарбовування голих тіл, із претензією, звичайно, на високе мистецтво. Шокувала мене зовсім не моральна складова цього дійства, а те, що дівчаток, мов паркан, виквецювали звичайним квачем, що занурювали у звичайнісінькі бляшанки, куплені в магазині хімтоварів для будівництва. Невже їм не відома сумна історія актриси Марлен Дітріх, котра так любила свої ніжки, що покрила їх позолотою, і ледь не врізала після цього дуба. Та є і справжні митці, котрі вважають, що кращого тла для живопису, ніж людське тіло, не знайти. Ні, це не послідовники туземців, що вкрили по самі вуха татуюваннями бідного Паганеля. І навіть не кутюр’є, майстри ножиць та голки. Професійний художник Юлія Сердюк, за підтримки арт-студії «Перфоменс», очолюваної Ганною Лаврехою в Центрі розвитку моди, презентувала свій живопис по шовку, льону, катону, який є органічною частиною моделей жіночого одягу. Вишукано й зі смаком. Утім, приклади вдалих розробок одягу видатними художниками не поодинокі в історії мистецтва. Пригадайте Васнєцова, Бакста, Родченка.
Живопис киянина Юрія Яновича, що демонструвався в галереї «Тадзіо», цілком може слугувати ілюстративним матеріалом для книги з каліграфіки, тексти незрозумілі, як східні письмена, але безперечно зроблені рукою майстра. Втім, і натюрморти та пейзажі теж легкі й каліграфічні.
Запах і сни Сходу відчуваються і в галереї L.Art. Тремтливий живопис і майже зразковий академічний малюнок олівцем Сергія Ликова.
Вісті з Парижа. Надзвичайний інтерес викликала виставка «Сучасне декоративне мистецтво України», запрошена до штаб-квартири ЮНЕСКО. Досягнути успіху в Мецці мистецтв — справа дуже складна. Але плід багаторічної праці Зої Чегусової штурмує висоти. Знай наших!