Років десять тому актору, режисеру, виконавцю власних пісень Володимиру Смотрителю поставили діагноз: самітність. Діагнози зазвичай ставлять під час захворювань, а дії Володимира Смотрителя були подібні до того. Благополучний, талановитий артист залишає столичний театр та їде до обласного міста, аби продовжувати робити свою справу самому. Так у Хмельницькому з’явився монотеатр «Кут» Володимира Смотрителя. Актор добровільно взяв на власні плечі все те, що у великому театрі роблять багато людей. Ось така економія людських ресурсів. Справедливості заради варто підкреслити, що не про благополуччя інших, отих самих людей дбав В.Смотритель, вивільнюючи їх від роботи, він хотів передусім власної творчої свободи, можливості робити те, що вимагала його, без перебільшення, багата творча натура. За роки свого існування маленький театр «Кут» у центрі Хмельницького перетворився на своєрідний художній клуб для спілкування таких самих, як і його творець, творчо неспокійних людей, котрі завжди в пошуку та для яких мистецтво є чимось особливим у житті. Працюючи в «Куті», подвижники й однодумці Смотрителя ласкаво називають себе кутятами. Вони зуміли створити в театрі справжнісіньку домашню обстановку, яка налаштовує на повне розкріпачення. Тому й панує в театрі атмосфера щирості, приязні, поваги до творчості.
В.Смотритель не міг обмежитися власними сценічними досягненнями, кожен із створених ним спектаклів, поза сумнівом, подія в мономистецтві, фантазія вабить його далі, і актор вирішує на крихітній території своєї держави «Кут» зібрати таких самих, котрі в мистецтві віддають перевагу самотності, представників різноманітних видів творчості. Так ця ідея, підтримана місцевою владою, оформилася в створення фестивалю мономистецтв «Розкуття». Цього року восьмий раз поспіль невгамовні сміливці-одиночки з’їхалися на «Розкутівські» вечори до Хмельницького і протягом шести днів, поки тривав фестиваль, строката палітра мономистецтв переливалася різноманітними відтінками. Розділ «Театр одного актора» репрезентував спектакль «Кайдашиха» за повістю Нечуя-Левицького у виконанні народної артистки України Лідії Кушкової (м. Дніпропетровськ). Остання, вийшовши в образі відомого всім персонажа, звернулася до глядачів із пропозицією подивитися на Кайдашиху трохи під іншим кутом зору, ніж це зробив класик української літератури. Оригінальність такої ідеї захисту образу й досконале акторське виконання змусили глядачів стати прибічниками Кайдашихи в її суперечці з автором «Кайдашевої сім’ї».
Якими різноманітними можуть бути самітності! У жанрі поезії познайомили зі своїм поетичним сприйняттям світу киянка Людмила Таран і хмельничанин Ігор Байдак. Олена Матушек також читала свої вірші та ще представляла номінацію фестивалю «Журналістика». Там же відома хмельницька телеведуча Наталя Захарчук розповіла про роботу над своїми авторськими програмами. У жанрі «Інструментальна музика» виступив Володимир Мислицький, справжня людина-оркестр, котрий використовував у своєму виступі 15 видів духових інструментів. Також у творчих кутах «стояли» представники жанру авторської пісні. Хмельниччанин Юрій Гуцуляк продемонстрував сучасні музичні ритми, пісенні замальовки певних внутрішніх станів поета. А кияни Наталя Бучель і Михайло Конечний показали театралізовані пісенні імпровізації. Н.Бучель — запальні іспанські мотиви та власну інтерпретацію мудрої філософії віршів Ліни Костенко, а М.Конечний постав перед глядачами в стилі французького проникливого шансона з яскраво вираженим трагізмом П’єро, який, втративши відчуття, де маска, а де життя, змінює маски сумного пілігрима. Оригінальний жанр був представлений мистецтвом Таміли Петрощук, що продемонструвала цікаве рішення в мономімдрамі «Клоунеса Таміла», й ілюзіоніста Володимира Ятченка з фокусною програмою. На сторінці «Гумор і сатира» «боролися» метри жанру —незрівнянний письменник-сатирик Євген Дудар і семирічний Валентин Лосовський, котрий підкорив публіку щирістю свого юного таланту. Останній день фестивалю відкривала актриса Хмельницького театру ляльок, заслужена артистка України Людмила Янчишина. Сюрпризом і подарунком для міста, де «Розкуття» — свято, на яке чекають цілий рік, стала зустріч з акторами Національного театру ім. Франка, заслуженою артисткою України Поліною Лазовою й Анатолієм Гнатюком. Вони розповіли про рідний театр, про нові спектаклі, виконали пісні. Нареготалися глядачі, дивлячись фрагмент спектаклю «За двома зайцями», в якому актори віртуозно зіграли дует Проні й Голохвастова в сучасному трактуванні. А потім усі зійшлися на великій сцені філармонії в гала-концерті.
Перегорнувши останню сторінку фестивального щоденника, мимоволі порівнюючи його з іншими фестивалями, подумалося, у чому ж унікальність «Розкуття»? В особливій ідеї поєднання різноманітних жанрів мистецтва, у прагненні його організаторів показати найповніше палітру творчої особистості, багатогранність можливостей її самореалізації. «Будувати храм без доторку рук» — це робили учасники фестивалю, один на один із залом, робили чесно, талановито, щиро. І глядачі відчували подяку за причетність до зведення цього ефемерного Храму духу. Його ніхто не бачить, але в його існування вірять багато людей.