Інтернет розбещує. Ба більше, він може цілковито деморалізувати. Уявіть собі розпач філолога, який знає, що варто натиснути кілька кнопок — і на екрані монітора з’явиться будь-який текст. Все чого забажаєте. Останній роман Павича? Свіжу статтю Бодріяра? Порівняльний аналіз стилістичних властивостей дієслівних форм української та хінді? Другу частину «Поетики» Аристотеля?.. Сарказм інформаційного бога — усіх бо текстів не перечитаєш, а як же вибрати з-поміж такого переліку? Залишається тільки вимкнути комп’ютер і зітхнути за старими добрими часами, коли за цікавою книжкою треба було півдня відстояти в черзі, якщо вже випало щастя таку чергу знайти.
Втім, не варто лякатись. Якщо стара Європа й справді скоро потоне у хвилях інформаційного океану мережі, то нам це не загрожує, бо в нас того океану не те що по коліно — жабі по очі.
Коли говорити про український сегмент Інтернету взагалі, йому не можна закинути надмірну аморфність чи кволість. Але якщо взяти його літературну складову, то можна хіба щиро подивуватися, а то й схопитися за голову — чи то Інтернету непотрібна література, чи навпаки…
Країна ліліпутів
Характерна риса нашого літературного Інтернету — перенаснаженість дрібними сайтами. Навіть коли відкинути типові «домашні сторінки» з неодмінним розділом «творчість», домінуюча більшість ресурсів — це дітища одного-двох ентузіастів, які у вільний від роботи час і за власні гроші просувають національну культуру в мережу. Відповідно, не дивує ні фрагментарність (і бідність) наповнення, ні поновлення «коли настрій буде», ні відверто грубий дизайн.
Свого часу рунет пережив навалу персональних сторінок типу «я і моя собака», які переглядав сам автор (іноді кілька разів на день), а в кращому разі — кілька його друзів. Засвоївши і творчо переосмисливши досвід сусідів, значна частина літературних сайтів будується за принципом «я і моя тусівка». Тусівка може бути різною — від фаната моєї творчості сусіда Васі до більш-менш серйозного літературного угруповання — але залишається тусівкою, з неминучим орієнтуванням ресурсу на «обраних» (читай — нецікавістю для решти).
Такі сайти на зразок «Літературного клубу-99» (not founded). Великий перелік творів сучасних українських авторів (переважно поезія) доповнюється доволі потужним корпусом критичних текстів.
Інтернет, без сумніву, полегшує наше життя. Інша річ — до якої міри.
Свого часу я намагався віднайти в мережі поезію Євгена Плужника. Після доброї години пошуків я мав купу цікавих посилань, але не вірші. Звісно, я знав, що десь вона таки має бути — на сторінці якогось професора-ентузіаста, чи на сайті ультрарадикального літгурту, чи ще десь, однак, прикинувши, скільки часу в мене забере дорога до найближчої бібліотеки, я вимкнув комп’ютер. Але найбільший сюрприз чекав на мене саме там — ви не повірите: у них не було Плужника!