Вітер історії котить недопалки буднів Світом, що білий, мов хліб, а чи сніг, а чи цвіт.
Ігор Павлюк, «Вітер історії...» Прокотилося Інтернетом-світом, що з’явилося оригінальне спільне поетичне видання Catching Gossaters («Ловлячи осінні павутинки») двох поетів - українця Ігоря Павлюка та американця Юрія Лазірка, і що книжку можна придбати в інтернет-магазинах, а також у мережі книгарень Barnes and Noble в усіх великих містах Європи і США. Томик побачив світ у престижному американському видавництві Cratespace, що є дочірньою компанією холдингу Amazon.com. Керуючись принципом «поезія не знає кордонів», автори «спроектували» прорив української поезії на Захід через кордони Європи і США, запропонувавши, крім своїх оригінальних творів українською мовою, ще й їх переклади англійською та російською. Поезія обох авторів - елітарна, тому на успіх розраховувати можна лише серед її шанувальників. Головне - аби пішло між мудрих людей луною, що добротну поезію пишуть і «якісь там…» українці… Адже великою бідою Української держави є те, що Європа досить довго затуляла на Україну очі і вдавала, ніби такого от «слОня» не помічає… як білу пляму на мапі світу. Одначе ж «пляма» надто впадає в око… І неправда, ніби Захід настільки інтелектуально обмежений, що не цікавиться Україною чи мало знає про неї. Приміром, у Франції є знаменитий дослідник-учений Даніель Бовуа, професор Університету Париж І (Пантеон-Сорбонна), директор Центру історії слов’ян, президент Французької асоціації українознавчих студій, який з 70-х років минулого століття вивчає українство в контексті польської шляхти і царизму, видав чимало фундаментальних історичних праць, присвячених «історичним міфам України, Польщі, Литви, Росії». Науковців, зацікавлених Україною, можна зустріти в багатьох великих державах світу, а тим більше у США. А справжня причина в замовчуванні України - в політиці, бо політикам невигідно входити у конфлікти через Україну - колись із польською шляхтою та царизмом, а нині - з кремлівським «путінізмом». А коли не пускають у двері, треба проникати через вікно. І цей шлях якраз найбільше до снаги поетам, які не люблять ходити, як писав Франко, «утертими шляхами». Щоправда, найбільшої шкоди контактам України із Заходом завдала комуно-більшовицька «залізна завіса», коли Захід ототожнював Радянський Союз із Росією. Кремль, до речі, жодним чином не намагався це «непорозуміння» розсіяти, навпаки - всіляко заохочував. У культурі «залізною завісою» став одіозний «соціалістичний реалізм», у філософії - марксистсько-ленінське вчення, підмазане сталінізмом. Європеєць, переконавшись, що соцреалізм - це фальш, перестав звертати увагу й на речі маргінальні, писані езопівською мовою, опозиційні, вважаючи їх різновидом прорадянського творива. Сьогодні всі «завіси» знято, «соцтуфта» давно канула в небуття, але в консервативних колах Заходу щось і досі не видно розкритих обіймів для недавньої невільниці України... Відтак найрозумніше для нас - дослухатися мудрого Конфуція, котрий учив: «Краще засвітити свічку, ніж увесь час нарікати на темряву». От і «засвітили свічку» двоє україномовних поетів, відстань між якими перевищує півекватора. Є надія, що та «свічка» не вигорить непоміченою і розсіє темряву на чималому просторі… Тим паче що поети як творчі особистості - «зведені діти Европи і пастуха Пегаса», майстри «музики, намальованої словами» (І.Павлюк) - мають чим зацікавити найвибагливішого «меломана». Коли натрапляєш на образи-метафори - «Слізьми намальовано щастя на людському лиці», «Ту дірку від кулі уже не затулиш тим хлібом, коли попливе під ногами гаряча земля», «…Як знімають вінок терновий, ще болючіше, ніж вдягають», «Зліплю з нею у лісі Бабу смішну снігову свою - таку, як в степах кам’яна. Яка з них вічніша в нашім раю? Та, що більше сумна…» чи «Кому ми будемо знамениті, Як усім ханам?..» - то бачиш, чуєш, відчуваєш образну систему оригінального поетичного світу. Це - Ігор Павлюк! Українець з волинсько-дулібським закоріненням. Той поет, котрий з перших кроків у літературі збагнув, що українець ніколи не здобуде визнання на Заході «стовбовою» дорогою плагіату - повторенням у своїй творчій практиці відомих стилістичних проб розмаїтих модернових літературних напрямів Європи. Наслідувально-вторинне європейців не цікавить. Українське має приваблювати насамперед суто українським, ментальним, цінним для загальної скарбниці. Тому Павлюк не приєднувався до угруповань, які «збагачували» новітню українську літературу тоннами віршованої продукції, витвореної за зразками західної. Поет здобував із власного «підсвідомого» власний голос, власну музику слова - проте з тонким відчуттям новочасних творчих борінь, на повну потужність розкручуючи маховик свого непересічного таланту, вповні використовуючи всі риси своєї вдачі «ризикового хлопця», одчайдуха, «авантюрника»… Як писав Борис Олійник у передмові до його збірки «Україна в диму»: «І пізнавши чуже, машинно-склобетонне, він не накидається з публіцистичними інвективами, а з якоюсь доброю журою співчуває цьому колосу без роду-племені». «З-поміж поетів свого покоління Ігор Павлюк стоїть дещо осібно». «За нинішнього постнульового падіння суспільної моралі, такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи - Україна, мати, отець, рідна земля, - які не гадаються на торги. Бо - вічні!» І водночас: «…він ніколи не рвав на собі вишиванку, ніколи не кидався у сліпу апологетику…» У згаданій на початку книжці І.Павлюк дає добірку поезій без будь-якої «апологетики», а отже, його збагне поет будь-якої країни, на будь-якому континенті. Ця поезія далека від соціального чи ультранаціонального, ця поезія - своєрідний образний гносеологічний прорив до божественної істини, космічна й суто земна водночас. Власне те підсвідоме, що здобувається вишуканою метафорикою, музикою слова з глибин смислу, - і трансформується у свіжість поетичного раціо. Варто зазначити: за стильовими ознаками творчість Ігоря Павлюка можна, на перший погляд, віднести до постпостмодерну найвищої проби. Одначе наблизившись на відстань, коли чути аромат новонародженого слова, легко переконатися, що надто він виділяється власною парадигмою творчого буття в літературі, виділяється з-поміж поетів, як каліфорнійська секвоя серед звичайного, хоч і добротного лісу. Може здатися, що творчість Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка дуже близька… Проте, вчитуючись, дедалі більше розрізняєш аромат, відмінність індивідуальностей - хоча вони й намагалися тематично наблизитися, «глобалізуватися». Павлюк - прозоріший та більш емоційний… Юрій Лазірко більше послуговується асоціативністю, а тому в метафорах менш «демаскований». Але це не вада... Очевидно, український читач краще сприйме поезію Юрія Лазірка, якщо в Україні з’явиться більше його книжок та інформації про нього. Окрема розмова має відбутися і про переклади - з погляду фахових перекладачів. Навряд чи це добре, що поети без широкої перекладацької практики інтерпретують один одного «по-приятельськи». Для українського читача, очевидно, найбільшу вагу матимуть оригінальні твори обох поетів. А те, що проект перспективний і, як на українську літературу, дуже потрібний, - незаперечний факт. Все-таки певний рівень свободи і своя державність у країні приносить плоди - і їх варто примножувати.