Кіностудія ім. Горького, та сама - «дитячих і юнацьких фільмів», представила прем’єру, яку, як заявлено в релізах, чекали десять років. Екранізацію роману Віктора Пелевіна «Generation П». Проект, амбіційний по суті, зразу викликає багато сумнівів у шанувальників пелевінської творчості. А це коло - не тільки читачі: переказами й переспівами слава письменника йде в народ.
Пелевін ось уже років 15 - культовий автор на просторах СНД. Літописець хвацьких часів, актуальний і стьобний, загалом - голос покоління цинізму. І непоганий літератор, зрештою. Але все ж із піаром перебрали - десять років цього фільму ніхто не чекав. Спокійнісінько читали все пелевінське, і кінематографічно він навіть не мислився.
Маскульт, своєю чергою, жив своїми серіалами, і, на щастя, їх не знімав режисер на прізвище Гінзбург... Тепер це ім’я стоїть під одним зі знакових фільмів року, якому, боюся, уготовлено більше розчарувань, ніж захоплень. І зовсім не тому, що фільм «не вдався».
Історія 90-х, коли в незрозумілій країні зароджувався незрозумілий капіталізм, розповідає про торований шлях Вавілена Татарського в рекламний бізнес. Де починається креатив, і чим він закінчується? Покоління П, яке складало слогани під американські бренди і розробляло паралельно російську ідею, усвідомило медійність як нову релігію і чарівний інструмент управління суспільством.
У «Generation П» Пелевін уперше намагається докопатися - хто нами править і навіщо? Цей лейтмотив «змови проти мене і Франції» нескладно простежити у всіх наступних його романах. Для таких, як Татарський, 90-ті, а за ними - «нульові», - нова ера розширення свідомості. Не випадково приписаний герою самим же Пелевіним слоган «Солидный Господь для солидных господ» виявляється пророчим уже для нинішньої Росії.
Ось об цю перспективу з позиції 1999 року, в якому роман було написано, і спотикається режисер Гінзбург, знімаючи виключно ностальгічний фільм про золоту лихоманку 90-х. Добротний і усереднений. Про героя вже не нашого часу.
«Культовий роман у кіно» (слоган, що прокачує фільм) старанно і без зайвої конфронтації з автором прописується на екрані, в окремих моментах добре ілюструючи літературу рекламними роликами, які за ці роки в Росії навчилися знімати зі смаком і бюджетом.
Культура візуального споживання в естетичному плані давно відійшла від трешевості, яку так іронічно оспівав фільм Гриші Константинопольського «Вісім з половиною доларів» - між іншим, ровесник пелевінського роману.
Рекламу жуйки «Бабл-гам» замінили «Наші Харлеї», на яких «їздять Дейвідсони». От уже справді - доколє?
Гінзбург - росіянин, американського гарту, не відчуває, що найкращі портрети покоління в російському кіно дихають лірикою і романтикою (той-таки фільм Константинопольського). Але він знаходить іншу формулу, слава Голлівуду! 1998-й - тріумф «Великого Лебовськи» братів Коенів, які розкрутили призабутий тренд «пригоди Іванушки-дурника». Того ж року вийшла й екранізація «Страх і ненависть у Лас-Вегасі». Сцени галюцинозних видінь від «чарівних грибів» дивним чином римуються зі схожими в «Generation П». Гінзбург справді ухопив якісь візуальні й тематичні коди кінематографа тих років, такі ж культові в нас, як і в Америці - володарці споживацьких думок.
З інших переваг картини - головна роль. Головний герой у Пелевіна часто безфактурний. Його так само складно уявити, як усе найзвичайнісіньке. Він - не зірка (але в царі лізе!) Не випадковість і те, що майже всі пелевінські романи написано від першої особи. Принциповий момент для кіно: автори фільму вирішили нічого не ускладнювати й пустити закадрову мову. Начитує і грає Володимир Єпіфанцев. Треба сказати, що це блискуче режисерське влучення і це найкраща роль актора, який «підгуляв» обличчям у деяких військових серіалах, але все ще відкидає тінь ідола треш-культури 90-х. Єпіфанцев доволі органічний в образі пелевінського Пофігіста - чарівного Ніщо в засмокчуючому Ніде. А важкою артилерією навколо нього Гінзбург дає вервечку медійних облич - від Ренати Литвинової до Олександра Гордона. Це «рідний» прийом російського тусовкового кіно. Селебріті в кадр! Єдина компанія Єфремова-Охлобистіна, - і тільки режисерська делікатність не допускає присутності в кадрі Бондарчука. Краще недобрати.
Гінзбурзька обережність відчувається в усьому. Він по-хорошому намагається «домовитися» з глядачем. Чи слід дивуватися, що російські критики цього разу не розтрощили «своє» вщент, а заохотили «Generation П» поблажливими оплесками з партеру.