Здавалося б, за останні роки нас привчено нічому не дивуватися. Але пан Вовкун таки здивував...
Спершу не міг второпати, навіщо він призначив своїм радником з питань кіно звукорежисера зі світу музичного бізнесу Сергія Круценка? Ну ніякого стосунку до кіно, ані найменшого... А тепер зрозумів.
Так у радянські часи приставляли комісара — чи то на посаду головного редактора кіностудії, а то й директора. Не фахівець, але ж забезпечить «правильну» політичну лінію — щоби прогиналася синхронно із курсом партії.
Тільки тоді ідеологія була інша, гроші відігравали периферійну роль. Нині ж ідеологія набула форми бізнес-інтересів. Причому абсолютно ка-анкрєтних людей. Скільки йшлося про злочинність зрощення політики й бізнесу, а віз і нині там.
Прикро, одначе факт: сьогодні провідником культурної політики (державної!) є великий і почасти середній капітал. А він у нас такий, що йому начхати — і на Україну як таку, і на власне українську культуру. Наслідки ми бачимо й на телеекрані — суцільна російська продукція. А коли й українська («как бы», як кажуть у Росії), то її якнайретельніше замасковано під «транснаціональну». Бо на світовий (читай російський) ринок орієнтована.
Ви бодай раз бачили на телевізії щось таке про сьогоднішніх українців — пересічних тіпа? Не про багатих дєвочек зі специфічними проблемами, а про земні справи, яких сьогодні під зав’язку. І — жодної стрічки, яка би чесно аналізувала наше недавнє минуле — як у молодому румунському кіно, скажімо.
Звісно, такий аналіз є небезпечним. Краще казки про героїчних урок і повіюватих женщин...
А що влада? Окрім слів — практично нічого. Мало не вся сфера кінематографічного маскульту — не українського походження. І всіх це влаштовує. Включно з нашими найбільшими патріотами («как бы»).
Інакше чому лежать мертвим вантажем у Верховній Раді законопроекти, здатні змінити ситуацію у вітчизняному кіно- і телебізнесі?
І чому руками міністра культури (!) національний кіноархів посувається до прірви?
Я маю право так говорити, тому що від 1991 року працював на створення такого архіву. Нагадаю, у нас працює (і добре працює, попри жалюгідне фінансування) Центральний державний кінофотофоноархів імені Г.С.Пшеничного, який акумулює кінодокументи. А от архіву ігрового, художнього кіно в нас не було. Він починає функціонувати під назвою Національний центр Олександра Довженка (бюрократія безсмертна: оскільки його засновано указом президента, як це водиться, «у зв’язку» — у цьому випадку зі 100-річчям від дня народження кінокласика) тільки з 1996 року — спершу як такий собі привид, а потім, після об’єднання 2000 року з колишньою Київською кінокопіювальною фабрикою, уже як щось реальне.
Будь-який справжній архів аж ніяк не є складом «готової продукції». Тим більше кіноархів. Основне, що він має зберігати, — так звані вихідні матеріали (зображення й звук), з яких можна друкувати копії. (Найближча аналогія — літературний архів, який зберігає оригінальні рукописи.) А матеріали ті часто такої якості, що потребують реставрації. Отже, технічна база кінокопіювальної фабрики є чудовим доповненням — при тому, що вона продовжує зберігати потенціал для своєї первісної діяльності. Таких архівів по всьому світі дуже мало. Архівісти багатьох країн заздрили, коли я розповідав про наше починання.
На жаль, і про це йдеться в матеріалі працівників центру, держава, попри всі планові й позапланові обіцянки-цяцянки, практично нічим не допомагала всі ці роки.
Хіба одним — ініціювала продаж ніби зайвих приміщень для того, щоб на отримані гроші закупити найновіше обладнання, здійснити фундаментальну реконструкцію. І архівній частині мало стати краще, і власне кінокопіювальній. Бо хіба це нормально, що копії навіть тієї невеликої кількості вітчизняних фільмів, що їх знімаємо, виготовляють за кордоном?
Приміщення продали — гроші є. Їхній запах, як відомо, п’янить. То ж і з’явився міністерський емісар-комісар пан Круценко... І відразу почав втручатися в роботу центру (про що свідчать його працівники) щодо закупівлі обладнання. Законом це заборонено. Одначе хто в нас дотримується законів? «Блискучий» план: архівна частина виймається із загальної структури, а колишня фабрика із новітнім устаткуванням перекидається на територію Національної кіностудії імені О.Довженка (її керівництво, наскільки мені відомо, від цього не в захваті). Куди саме — незрозуміло, оскільки колишній цех обробки плівки на студії давно зруйновано.
А головне — навіщо, коли є пристосовані приміщення, фахівці тощо?
Тож і з’явилася підозра, котра щодень міцнішає, що все це закінчиться створенням приватного підприємства.
Чи ви повірите в те, що все це робиться з метою високих державних і культурницьких інтересів? Отож-бо!
А головне для мене як кінознавця та історика кіно — що буде з архівом? Його планують перевести на бюджетне фінансування. Це означає, що гроші будуть тільки на заробітну плату співробітникам, які фактично перетворяться на сторожів при архіві фільмоматеріалів — ніякої іншої роботи не вестиметься.
Так уже було. Сам працював за таких обставин у центрі упродовж 1998—2000 років. Звісно, на те у відповідь скажуть: ні, все буде інакше, попереду добробут і процвітання... Чули таке багато разів, жодного слова не справдилося.
А буде ось що… Заморозяться всі програми розвитку архіву. Ні про яку реставрацію фільмоматеріалів не йтиметься — роботи доведеться замовляти на стороні, а грошей катма. Уже не буде жодних можливостей системного реставрування й доведення до сучасних технічних кондицій української кінокласики.
Нещодавно, скажімо, таку роботу було проведено щодо фільмів Довженка, завдяки чому з’явилася збірка його стрічок не тільки на кіноплівці, а й у форматі DVD. Нині реставруються фільми Юрія Іллєнка (і як режисера, і як оператора) та картини з участю Івана Миколайчука. Серед них — «Тіні забутих предків», фільм, який є гордістю нашої і світової культури. Доходу ніякого. Бізнес-людям це важко зрозуміти... Не тому, що тупі, а тому що на інше «затуплені». Тільки ж знову — чому вони визначають культурну політику в державі?
І ще одне. Досі значна частина вихідних матеріалів українських фільмів зберігається у Держфільмофонді Росії (до 1991-го — СРСР), куди їх здавали на зберігання згідно з чинними тоді нормативними документами. Останнім часом почався процес виготовлення копій цих матеріалів для передання їх Центру О.Довженка. Можна не сумніватися — тут теж виникнуть великі проблеми. До того ж і люди розбіжаться.
А де ви знайдете потім, скажімо, фахових фільмографів, які нині працюють над створенням наукових кінодовідників? Скажімо, у 2001 році зусиллями співробітників центру підготовлено довідник «Українське ігрове кіно 90-х» на CD-носіях, із рухомими фрагментами фільмів, докладною інформацією про фільми, їхніх творців, про кіноінституції тощо українською і англійською мовами.
Не руйнувати, а зміцнювати базу архіву потрібно! Інакше з кожним днем безбатченків більшатиме, а їх і так неміряно.
А ще ж і проблеми з кіноосвітою... Навчання у московському ВДІКу завжди передбачало ознайомлення з архівними скарбами. А нам не треба? У нас із кіноосвітою «повний порядок»? Повісити амбарний замок і... як написав колись один школяр, «Анна Каренина бросилась под поезд, и он еще долго влачил ее жалкое существование». Тож чи довго терпітимемо людей, котрі раз по раз кидають нас під той поїзд?
У середині 70-х, коли в країні запанувала русифікація і з радіо і телебачення зникло мало не все українське, моя покійна бабуся ніяк не могла зрозуміти: чому це більше не співає її улюблена Ніна Матвієнко? Тоді я ще міг їй щось пояснити... А що говорити нинішнім бабусям, які живуть у такій незалежній і свобідній («как бы») Україні?
У разі відмови зупинити запущений процес фактичної ліквідації архіву та його технічної складової вимагатиму, зокрема, спеціального засідання Національної ради з питань культури і духовності при президентові України. До речі, останньому адресовано відповідний лист за підписом голови ради Миколи Жулинського. Мабуть, марні сподівання, але здаватися не варто.