Осяяний місячним світлом кролик думав про зірки, він їх уявляв дивовижними чарівними какашками, що мерехтять із порожнечі його свідомості. І ставало приємно й спокійно, адже це він, сірий кролик.
І.Чичкан. З життя кроликів
Не подумайте, що в назві статті приховано намір покритикувати. Об’єкт-фантом цього разу недосяжний для критики. Концепція групової виставки В.Цаголова, Г.Вишеславського, О.Гнилицького, Д.Дульфана, І.Чичкана, О.Верещака, М.Зінець у Спілці художників «Шляхетне лише розуміння власного нерозуміння», вибудувана Олександром Соловйовим, укотре закликає митців і глядачів відмовитися від бажання впіймати невловиме українське мистецтво. Мистецтво, що розважається конструюванням помилкових ідентичностей. Цитата вище озвучує той самий принцип поетично — мистецтво, «що мерехтить із порожнечі свідомості», рекомендується сприймати лише на хвилі медитації, розчинення в цьому бездумному мерехтінні. Осяяння приходить у той момент, коли ви впізнаєте в ньому себе...
А коли не щастить, благодать упізнавання так і не осіняє, доводиться копирсатися в «продуктах художньої діяльності» на тверезу голову. Що ж, знову з обойми, яку вважають актуальною, куратор по краплі вичавлював художників, але нічого особливого не вичавив. Знову концепція витає десь у хмарах, над хаосом візуального ряду. Знову через гострий дефіцит свіжовидушеного мистецтва нові праці розведено старими — ці дивацтва локального проектного мислення недавно проговорювалися у зв’язку з осінньою виставкою в «Промзоні». Нинішня — позитивними змінами не позначена. Енергетичні й фінансові витрати на її організацію виправдовує лише те, що завдяки можливості з’явитися на людях живописці працюють. Отже з’являються і новинки сезону, проліски. Саме про них і поговоримо.
Василь Цаголов у блекбоксі інсценував «Сон сценариста». Блакитне неонове підсвічування відбивається у фосфоресціюючих шпалерах. Гидотного вигляду лялька в смугастих штанях розклала ноги на столі й «заснула» біля комп’ютера. На моніторі, що живе самостійним життям, миготить заголовок «Троянда миру» — ясна річ, шпилька на адресу Умберто Еко, родоначальника та класика постмодернізму. Всі сучасні творці, певна річ, уже давно не постмодерністи і, жадаючи «смерті отця», відчувають цілком зрозумілу неприязнь. Вона явно прочитується у ставленні автора до свого антигероя, проекція сну якого висвічується на стіні. «Мораль» цієї інсталяції існує, її озвучує сам Цаголов — неподалік прокручується відеозапис осіннього перформансу «Підгортання капусти», чергового естетичного маніфесту. Ми живемо в «медіальній» екранній добі, добі сценаріїв. Сценарій рухає світом, він — стратегія успіху бізнесмена, політика, художника... Стомившись від одноманітності й запрограмованості, оратор, котрий зненавидів сценариста, який пише на небесах свій бездарний сценарій, вирішив самостійно внести в нього частку провокаційності. Сказано — зроблено. Старий «кримінальний» сценарій, із яким міцно асоціюється внесок Цаголова в мистецтво, замінено невинним «Українським х-файлом». Цаголовське добре розуміння «провокаційності» вельми специфічне — давнім фотографіям «закривавленої» ляльки з «Бандитських розбірок» далеко до безмежної сентиментальності «гуманізму» нових живописних робіт — свинка, яку дружно смокчуть поросята й маленькі синенькі гуманоїди («Шостий елемент»), беззахисний трупик жертви цього жорстокого світу — «Маленького прибульця» з космосу загрібають кури...
Тему мистецтва як ярмарку ролей та іміджів розвиває Гліб Вишеславський. Митці поділяються на два типи — теоретики, яким не дає спокою питання «чим є сучасне мистецтво», і практики, яких цікавить лише успішна реалізація індивідуального творчого проекту. Наші художники творять самі по собі і переважно належать до останньої категорії «художників поза контекстом». Чи не тому так важко визначити, що ж таке українське мистецтво загалом. Вишеславський, який жонглює стереотипами, для сторонніх «перекладу з української» не потребує. Цей рідкісний екземпляр теоретика — розгорнута книга з історії мистецтва. Його фотоколажі — не плагіат у законі, а данина поваги класикам — «Хаїм Стейнбах», «Джорджо де Кіріко», «Едвард Гоппер». Абстрактним теоретичним поняттям присвячуються витончені інсталяції «Живопис у чистому вигляді» — апетитний тортик із полотен, прошарованих кремом, «Подарунок меценату» — полотно, замасковане під позолочений кейс. Цінну для небагатьох снобів тонкість цих речей затьмарює інсталяція Вишеславського «Made in Russia», що складається з самої лише «сірячинної правди» життя, доступної всім — недарма ж на неї так накидалися запрошені на вернісаж. Це набір текстильної продукції першої необхідності — жіноча білизна, кокошник, сарафан, портьєра, скатертина, убрання ляльки на чайнику — все з камуфляжного брезенту.
Олександр Гнилицький — у своєму «рукотворчому» амплуа, вільному від зайвих думок. Публіку заворожила його чергова художня реконструкція технічного винаходу столітньої давності. Повторена Гнилицьким одна з примітивних спроб створення рухомого зображення називалася «Zoetrop» — якщо дивитися крізь щілини великого розкрученого барабана, то на його внутрішніх стінках ми бачимо танок жіночих сідниць. Смішно. А що за краса «Час назад» — світний привид Дніпрогесу на стіні виникає з допомогою резервуара з водою, лінз, моделі дамби та пам’ятника Леніну на ній.
Фотосерію Іллі Чичкана «З життя кроликів» виконано в рекламній манері й навіяно гуру Кастанедою. Можливо, тут і не обійшлося без особистого досвіду розширення свідомості. Кроликів, що перетворилися на людей, страшенно жаль — якщо навіть їм традиційно байдуже. Не заслужили вони «ритуальних танців» і «розширення свідомості з допомогою центрифуги пральної машини». Та якби не їхні муки, явний ідіотизм подібних езотеричних практик так і зберігся б у таємниці. Коштовні крупинки ідіотизму — саме те, що цьому художникові потрібно від мистецтва. Чичкан знаходить його і зовні, і всередині — переконайтеся, зазирнувши в очі спортивному резерву — страшнуватим гімнасткам-«німфеткам». Побачите не лише ідіотію, а й велике розмаїття інших зсувів по фазі. («Групова вправа».)
Дмитро Дульфан освітив бокс блакитним неоновим зигзагом блискавки. Маргарита Зінець і Олександр Верещак зробили з «Крил голуба» істерику. Викроївши з епізоду фільму парні проекції чоловічого й жіночого облич, оживили їх безперервним нервовим тиком — варто було тільки збільшити швидкість. Це, мабуть, усі новинки з виставки.
Далі «Совіарт» (15.02—28.02) записав Гліба Вишеславського в сучасні класики, якими є експоненти досі віртуального Музею сучасного мистецтва (віртуального — не в сенсі існування в електронному варіанті, а на рівні ідеї). Совіартівська програма «Музей сучасного мистецтва» бадьоро рухається вперед, виставки проходять, експонати добираються, та чи опиняться вони колись у храмі муз — невідомо, хоча ймовірність цього є. У рамках привабливої ідеї зроблено проект Вишеславського «Back side». Нічим іншим, як плодом тривалих розмірковувань, він бути не міг. Цього разу — про суєтне й вічне, про природу мистецтва та просто природу. Вишеславський вирішив розвести ці протилежності. Почнемо з того, що ближче серцю. У першому залі — механічна палітра, яка повертається до глядача то заляпаним фарбами реверсом, то парадним боком із портретом
n-ного американського президента зі стодоларової банкноти. Привіт від Ворхола — це він не посоромився відкрито поклонитися золотому тельцю, зробив ідола з долара. На схилених перед магічною палітрою штандартах — копії шедеврів, створених членами доларового братства — від Пікассо до Сінді Шерман. У наступному залі — альтернативний світоустрій, що виліковує від хвороби XX століття — манії величності. У темному космічному просторі плаває синій диск — предки вважали землю пласкою. Згори падає косий промінь світла. З монітора «центрального комп’ютера» дивиться всевидюче око. Люди набирають істинного масштабу, стаючи анонімними статуетками з давньосхідних гробниць. Усе стає очевидним — і що таке добре, і що таке погано. Занадто очевидним...
Куби й любові в холодному лютому не буває занадто багато — Кирило Проценко влаштував ще одну виставку фотографій у «Ра» (23.02—12.03) — «Куба, любов моя». Вони зроблені
1999-го, під час зйомок кліпу
L-Кравчука, і вже засвітились у торішніх проектах «Ценнізм» та «Нові напрями». Але Проценко пообіцяв, що виставка в «Ра» — це фінал великої кубинської любові, незабаром слід чекати нового струменя у його творчості. А глядач уже й звик до м’якого, приватного погляду — тет-а-тет з Островом Свободи... Фотографії, навіть якщо вони пустельні, гостинні, — відчуття занедбаності не виникає. У цьому відмінність від стандартного прийому об’єктивної реєстрації «холодного» урбаністичного фото. Проценко «необ’єктивний» — крім випадків милування ефектною політичною рекламою на пришляхових бігбордах. Невибагливі, неекзотичні краєвиди — що він у них знаходить, знає лише сам автор, — тануть у теплому повітрі. Розслаблений погляд чіпляється за випадкові деталі — старий автомобіль, карлик, ощирений регіт чоловіків... Сієста, яка завжди з тобою, — дивлюся на неї і, тихо заздрячи, «знову хочу» на Кубу.