Я з великим зацікавленням прочитав дві останні статті К.Родика про книжкову справу в Україні порівняно з Росією. Тези його статей можна уявити собі так:
1.Запровадити податкові та інші пільги задля якомога ширшого розвитку книжкової справи з боку держави.
2. Схвалити історичну наступність із виробництвом «дешевої народної» книжки як товару.
Здається, ці тези можна прийняти з великими застереженнями, попри їхню очевидність.
Матеріальний бік культури та її інтелектуальна безтілесна оболонка дуже автономні у розвитку. Свого часу французький філософ російського походження зазначив, що в історії науки прилади винайшли не ремісники, а вчені, яким вони були потрібні.
Читаючи К.Родика, мимоволі можна подумати: якщо «простий читач» звикне багато читати, то в нього розвинеться хороший смак і він почне сприймати складну інформацію високої якості. Неправильно: кількість прочитаних поганих книжок ніколи не переростає в добрий естетичний смак до читання наукових, філософських, художніх книжок. Більше того, саме раціональне розуміння розважальної літератури можливе лише з вищої точки, з гамбурзького рахунку. В «Окаянных днях» Івана Буніна йдеться про «літературність» російської революції 1917 року. І він наводить приклади саме з «високої» літератури, а не з «лубочної». До революції класики не могли б так потужно творити без комерційного попиту саме на високе літературне мистецтво. Свого часу навіть Пушкін охоче звільнився б від Воронцова з окладом 700 крб. на рік, знаючи, що в Петербурзі як літератор він би мав понад 2 тис. на рік. Та Воронцов теж про це здогадувався, а тому з допомогою політичного доносу намагався відіслати його якнайдалі...
Певно, видавець Ситін не міг бачити в народній розважальній книжці єдиного джерела реального доходу. Очевидно, така розважальна література була його спеціалізацією. Могла бути й будь-яка інша. Якщо це так, то до власне культури діяльність Ситіна не має прямого стосунку, щоб не сказати різкіше.
Я вважаю, пан Родик, розуміючи це, цієї сторони питання не згадує. Логічний висновок, що питання про безтілесну інтелектуальну культуру — не в полі його зору, коли він узяв собі в союзники Ситіна. Нехай історики книжкового виробництва оцінюють — який саме був характер ситінської діяльності?
У такому характері двох тез Костянтина Родика я бачу набагато більший значимий смисл, ніж це здається на перший погляд, але про це нижче. Звісно ж, і в Україні, і в Росії видаються й рецензуються книжки досить глибокого змісту, у тому числі й у «Книжник-rеview». Чому ж у тому самому виданні та у «Дзеркалі тижня» підкреслено замовчується теза саме про культурне надзавдання, яке б і додало суспільного значення видавничій діяльності? Не можна, правда, не помітити спроб зробити з рецензії розважальне чтиво навіть там, де цього зробити майже неможливо.
Чому ж так? Саме тому, що річ не лише в дохідності книжок і видань, які їх рецензують. Більше того, навіть і не в дохідності! Звичайно, «попит породжує пропозицію», та правильне й зворотне: видатний автор створює свою аудиторію. Це загальновідомо. Комусь у суспільстві дуже на руку, щоб така потреба у високоякісній інформації не виникала.
Причина — не у власне сфері культури, а в суміжній, політичній. Ці сили не зацікавлені в утворенні культурного шару, який здатний освоювати високоінтелектуальну інформацію. За комуністичних часів існували списки заборонених книжок, ДСК і т.п. У ставленні до високої культури позиції комуністичних та олігархічних сил схожі — не допомогти читачеві стати інтелектуально дорослим, самодостатнім «Я», а, навпаки, послабити шляхом заподіяння психологічних травм. Довести «Я» до інфантильного стану і потреби в зовнішньому заступництві та дешевих розвагах.
Ми вже добре знаємо про ставлення в українській культурі більшовиків до «неокласиків». І своєї мети вони майже досягли: олігархам тільки залишається підтримувати «совка» у колишньому стані шляхом дешевої розважалівки, щоб людина навіть не здогадувалася, що може бути зовсім інше життя та інше розуміння людської гідності. Щодо цього українська олігархія виявилася навіть послідовнішою, ніж російська. Ідеологічний контроль став неможливий через втрату самої ідеології. І олігархи знайшли інший спосіб маніпулювання свідомістю та підсвідомістю: не промивання, не зачищення, а засмічення інформаційного потоку. Якщо людина допитлива, то її треба опустити до статусу цікавої «а що там?» Щоб заздалегідь витратити енергію до пізнання та самоідентифікації. Під час останніх виборів і референдуму навіть студенти не виявили ознак «політичного стану», як у всьому світі, не лише на Заході, а й на Сході (Південній Кореї, Індонезії, Ірані). Ми бачимо, що українська держава не прагне народження політичної та культурної нації з наших громадян-городників. Їй видніше, що потрібно людині не в режимі нормального життя, а в режимі фізичного виживання.
Засмічена свідомість не здатна усвідомити своє «Я», усувати протиріччя у своїх судженнях, контролювати свої емоції (знаючи їхню природу, «примхи»). «Розщеплене» «Я» ослаблене, шукає найближчих приємних вражень, без «учора» і «завтра»... Звідси й рабство духу, і матеріальна потреба. Отже, для хорошого книговиробництва без культурного надзавдання «Я» є не самоціллю, а мішенню....