О.Шевчук виводить «супутник» на орбіту |
Слід вважати, наступний міні-фестиваль ленд-арт проектів на Поскотинній горі під кодовою назвою «Свято весняного вітру», істини ради, буде перейменований на «Свято весняного дощу». Не лише через підступність погоди — ось уже другий рік поспіль 19 травня художники (і ті, хто з ними), зібравшись поніжитися на травичці під весняним сонечком і вітром, а заодно й висловити радість життя, відчуття польоту, які переповнюють їх у ці хвилини, змушені були чалапати по болоту і мокнути під проливним дощем. Ще й тому, що мусована п’ять років тема вітру і легковажності не нова, а тема дощу — цілком свіжа...
Ленд-арт, по суті своїй, надзвичайно цікаве «грунтове» явище. Остання спроба мистецтва, яке вперто опирається неминучій глобалізації, укоренитися. У тих місцях, де будь-яка періодично повторювана подія стає традицією, йому це вдасться. Фестиваль так само постійний, як прихід весни. Попри те, що його проекти поки що і малобюджетними не назвеш — дефіцит серйозного матеріального підгрунтя очевидний. Зрозуміло, їх не можна порівнювати з запакованим у тканину Австралійським узбережжям Крісто і навіть із зіккуратом із соломи. Його як вертикальний орієнтир «вбудував» у рівнинний російський ландшафт Н.Полісський (фотодокументація цього проекту, який доводить, що масштабні рішення в ленд-арті можливі й нині, демонструвалася на останній Арт-Москві), — звідки візьмуться такі гроші? Але якщо продовжувати вперто рухатися в потрібному напрямку... Поки що віхами на шляху стають доморобні іграшки для дорослих. У чому полягає протиріччя, якого не помічають організатори події, що претендує на значимість? Розважальна атмосфера фестивалю — нинішній проходить відповідно до слогану «Від гвинта» — в жодному разі не припускає серйозності у ставленні до того, що відбувається. Одноденні проекти ефемерні, вони прилітають і відлітають, як невловимий вітер, тендітні конструкції виникають і того ж самого дня їх віддають ритуальному вогню. У швидкоплинності їхнього життя винна, звісно, не міцність конструкцій, а міцність ідей. Ну поблазнювали, пов’язавши бажаючим жовті краватки, посвятивши їх у «художники вітру» на згадку про те, що 19 травня колись був днем піонерії, подивилися на дефіле по-весняному мінімально задрапірованих манекенниць... Що це — «паті» на свіжому повітрі чи щось гучно назване ленд-артом?
Серед «іграшок» трапляються і скриньки з секретом, тобто смислом, такі, як «Лабіринт» А.Блудова, А.Малих, В.Сердюкова, В.Денбновецької — алегорія непростого руху до пізнання. У побудові лабіринту-привиду кепська погода художникам сприяла — прозора тканина, натягнута на дерев’яний остов, як у сні, зливалася з загорненим у туман ландшафтом. Крилата конструкція — неодмінний атрибут свята, тому Олексій Шевчук і вивів на орбіту бідон з крильцями, тобто «Супутник». Треба бути готовим до невдач у польоті — нагадали своїм «Ікаром» Федір Богінський та Сергій Крижановський. Вони зафіксували положення тіла, що впало в міфологічні часи на київські пагорби, — знадобиться для криміналістичної експертизи... Що ж, сподіватимемося, цей період кількісного нагромадження — у фестивалі брали участь 26 художників, зокрема зі Львова, Ужгорода, Кременчука, Миколаєва, з дев’ятьма проектами, — незабаром призведе до якісного перелому...
«36-та галерея» виставила незвичного Миколу Журавля. Очевидно, художник сам стомився від занадто тривалого «рожевого» періоду живописання, позаяк невдовзі оголосив тайм-аут і розпочав різьблення по левкасу. Журавель — чудовий художник, один з небагатьох, позитивне висловлення котрих не відгонить фальшю. Усе б гаразд, ось тільки рожевість сімейних обіймів мадонн і немовлят гнітюче манірна...
Відсторонитися на певний час від власного живопису було необхідно, і цей крок аж ніяк не є непослідовністю з його боку. Журавель завжди зберігає сакральний фундамент своїх творів. У цьому випадку — вживана в давньому іконописі техніка левкасу (на грунтовану основу наносять шари крейди). Рукотворна ніжність його полірованої поверхні кілька років тому заполонила художника. Відтоді він робить левкасові «складні» — чистої води симуляції, що перебріхують букву, але бережуть дух сакрального мистецтва. Хороший був і проект, присвячений музиці сфер, «Сферографія-сферограма». Інсталяція складалася з кількох величезних мобілей-планет, які митець спочатку планував покрити суцільним розписом по левкасу, але, «здолавши» частину поверхні одного такого глобуса, який «ожив», решту просто сповив.
Тепер поринув у геохронологічні розвідки — вирішив завоювати не лише простір, а й час. Тоновані в теплі тони рельєфи, як розлами земної кори, несуть відбитки минулих чудових ер і епох. Художник не даремно приміряв амплуа скульптора — воно йому пасує.
Мета концептуальних пошуків Юрія Соломка — ідеальний об’єкт, що не відторгає проекцію картографічного зображення, а зрощується з нею. Він перепробував багато варіантів, нашаровував мережу річок і кордонів на шедеври класичного живопису, спотворені шрамами обличчя людей — розгледівши у моделях покалічену катастрофічним світом тендітну людську істоту. Виставлені в «Триптиху» фотоколажі — ближчі до мети. Символічна тотожність людини і світу дедалі більше оголюється — «карта» проектується на тіло вагітних жінок. Округлий живіт Жінки-Всесвіту, по якому, як кровоносна система, розгалужуються лінії, — освітлена сонцем поверхня Землі, що виступає з напівмороку. Аналогія — «тіло, як карта», звісно, нагадує «тіло, як текст» Грінуея, але, що вдієш, сучасне мистецтво — це перелік запозичень.
У рамках днів італійської культури Римська національна галерея в Музеї західного і східного мистецтва показує венеційське скло. Переважно це — копії кінця XIX століття прославлених ренесансних, барочних зразків. У XIII столітті виробництво скла через часті пожежі переносять з Венеції на острів Мурано — відтоді воно збагатило місто і прославилося на весь світ. Стратегічні «фірмові» секрети — такі, як рецепти опалового, молочного скла, нитками якого декорували посудини, зберігалися в найсуворішій таємниці. Найтонші венеційські конусоподібні келихи і вазочки на високих вигадливих ніжках — диво вишуканості та пропорційності, їх неодмінно слід бачити.
Знакове мислення Володимира Цюпка («Совіарт» 24.05—4.06) спростовує міф про особливу «гарячність» південноросійського, зокрема одеського живопису. Нічого подібного, «гарячність» почуттів жертвується тріумфуючому символічному началу. Знак проступає крізь множинність шарів мальовничих фактур-емоцій. Як копіткий археолог, Цюпко неквапом здмухує з нього пил кольору. У нових, зроблених з допомогою трафарету роботах йому остаточно вдається вбити маляра в собі — чорні кружечки на нейтральному тлі грунтованого полотна. Мінімалістично і стильно. Актуально — живопис сьогодні може бути чим завгодно, але не самим собою. Подобається, але змушує замислитися над тим, яких тільки жертв не вимагає мистецтво...
Новин у цьому місяці, як бачите, не багато. Витерпівши смугу безподійовості, дочекайтесь арт-фестивалю і фестивалю відео «Пастка для снів».