UA / RU
Підтримати ZN.ua

РОТТЕРДАМСЬКИЙ СПЛІН

Уже вдруге в житті мені доводиться спостерігати велелюдне літературне збіговисько. Але якщо першого разу я був його учасником, то з 14 по 20 червня я зміг вдатися до польових досліджень як сторонній спостерігач...

Автор: Андрій Бондар

Уже вдруге в житті мені доводиться спостерігати велелюдне літературне збіговисько. Але якщо першого разу я був його учасником, то з 14 по 20 червня я зміг вдатися до польових досліджень як сторонній спостерігач. А йдеться про найбільший у світі роттердамський поетичний форум із промовистою назвою Poetry International. Уже 34-й за ліком, поетичний фестиваль встиг обрости такою грубою шкірою літературної історії, що організатори вирішили нарешті пригадати всіх його учасників — і мертвих, і живих. Тож, судячи з брошури, можна тільки по-чорному заздрити голландцям, бо тут вам і Бродський, і Гіні, і Волкот, і Герберт, і Транстремер... А що вже казати про менш улаврованих, але не менш цікавих авторів!

Зайве повторювати, мовляв, нічому заздрити, бо сита країна, працює інфраструктура, багаті спонсори, яким нікуди гроші подіти, і т.д. Але щось-таки завжди щемить «зліва, де серце». Нас-бо навіть і на соту частину голландського розмаху не вистачить, і тому завжди на запитання: «А чи є у вас поетичні фестивалі?» — доводиться з ніяковою посмішкою говорити неправду, або просто завуальовувати відповідь, або взагалі переводити розмову у площину безпечнішу. Наприклад, я дуже часто починаю розводитися про значущість і геніальність сучасної української поезії, яка з фатальних причин, що від неї не залежать, наразі не відома світові, а от коли стане відома, ви, мовляв, побачите, зрозумієте тощо. Одне слово, вдаєшся до захисту, замість чесно сказати: «Ні, ми — постколоніальна країна, ми по вуха в... проблемах, у нас ніколи не було, нема і не буде того, що маєте ви». Тож дедалі рідше мені хочеться грати такого собі інфантильного оптиміста. Але це так, до речі.

34-й Poetry International розбив моє серце. Не знаю, як усе було минулого року, коли вперше українська поетка Наталка Білоцерківець взяла участь у фестивалі. Цього разу мене не полишало враження радикальної марґіналізації поезії. А ще я, либонь, уперше в житті зіштовхнувся з феноменом «нудьги від поезії». Було по-справжньому нудно, і лише поодинокі проблиски геніальності, поетичної свіжості, некон’юнктурності рятували справу. Фестиваль було присвячено середземноморській поезії, тому наїхало багато арабських і грецьких поетів. Саме арабська поезія була найліпше представлена на фестивалі. Одна моя знайома росіянка, що віддавна мешкає в Голландії, сказала: «Вони зараз у моді, так само, як 8—10 років тому в моді були Балкани». І сам фестиваль не забарився початися зі скандалу: організаторам заманулося виступити «голубами миру», на перше, урочисте читання в соборі запланувавши голландця, палестинця й... ізраїльтянку. Зрештою, як ви здогадуєтесь, найшла коса на камінь: палестинець аґресивно відмовився читати разом із окупанткою...

А ще поезія скочується у перформанс: ніґерійський поет не може рецитувати без саксофона, китайський поет, читаючи, напихає рота серветками, голландський поет бігає залою і муркає, скиглить, кричить диким птахом... Скрізь панує верлібр і поезія у прозі. Один лише росіянин Сергій Ґандлєвський виявився уламком класичної силабо-тоніки. По-справжньому вдало й цікаво організували вечір пам’яті Константиноса Кавафіса. Вшановували також Геріта Кавенаара — найбільшого класика голландської поезії, людину, яка давно вже стоїть у черзі на Нобеля. Особисто для мене найбільшим поетичним відкриттям були бельгієць Леонард Ноленс із дуже пронизливими і мудрими текстами та македонка Лідія Дімковска зі своїми насиченими поемами-історіями. Але це мої особисті враження.

Проте насправді сумно мені стало тоді, коли я збагнув, навіщо проводять такі фестивалі. Так, найбільше і організаторів, і слухачів цікавить пані Політика, яка лізла з усіх щілин, з’являючись у, здавалося б, найневідповідніших місцях. «Оцей мур, що про нього ви написали у своєму вірші, це ж, мабуть, Берлінський мур?» — запитував поверховий модератор поета Х. «А той знищений будинок із першої строфи вашої поеми, напевно, ваш власний будинок», — спонукав до щирості інший поверховий модератор поетку Y. І не знав я, куди мені самому подітися від запитання, яке поставив інший модератор уже мені на дискусії «Вплив політики на поезію». А запитав він таке: «Чи переслідує влада українських поетів?» Я відповів, що, на щастя, українська влада не читає сучасної української поезії, не читає українською мовою і не читає взагалі. Всім було смішно, але що інше я міг йому відповісти?