Ось вона — «Російська красуня» в інтер’єрі |
Численні книжкові товкучки роєм рояться багатотисячними тиражами книг у вульгарно-яскравих обкладинках, імена авторів яких добре відомі читачеві-обивателю. З одного боку, цьому нібито радіти треба: у наш час наріжним каменем є комерційний успіх — отож, ця література має попит, її купують. Отже, читають. Невже ми знову прагнемо утвердитися як країна, де найбільше читають? З другого боку — цей бурхливий літводоспад каламутно-сірий, найчастіше наспіх скроєний на потребу дня, ну і, звичайно, читацької публіки.
В естафеті одноманітності тем, відсутності індивідуального літературного стилю є свої лідери: Пелєвіна змінює Сорокін, час від часу заповітну естафетну паличку перебирає Єрофєєв. Ось про нього, Віктора Єрофєєва, автора «жорстокого» роману «Російська красуня», який ліг в основу однойменного фільму, ми й поговоримо.
Прем’єра цього епохального полотна про кохання, секс і політику, з участю вищих радянських функціонерів, що відійшли в минуле, відбулася в рамках конкурсної програми МКФ «Лики любви», яка пройшла в січні у Москві. «Красуня» з’явилася на світ спільними зусиллями Росії та Італії. І ім’я режисера-постановника — Чезаре Ферраріо — стоїть поруч з ім’ям Єрофєєва як співавтора сценарію. Сюжет, може, на думку авторів, і круто закручений, насправді дуже простий, але скроєний із претензією на соціальний бунт. Що, напевне, і зробило це, на мій погляд, дуже посереднє літвариво бестселером.
Дуже бідна, але не Ліза — Ірина, із бідної провінційної сім’ї завойовує столицю своєю самобутньою, породистою національною красою і стає королевою московських подіумів та салонів — жаданою, дорогою, але раделіті по кишені. Не зайве нагадати, що вся історія дами напівсвіту відбувається в не дуже віддаленій у часі, але далекій за історичними реаліями країні «зрілого» соціалізму. Завдяки знайомству з дочкою вищого партійного начальника, бісексуалкою Ксюшею, яка живе то в Москві, то в Парижі і суворо почергово тужить за залишеною батьківщиною, героїня потрапляє до «вищого соцсвіту» і стає предметом обожнювання впливового діяча радянської культури. Жриця кохання Іра виявляється здатною на велике людське почуття, яке приводить в рух нелюдську радянську машину, що лицемірно стоїть на варті номінальної сім’ї, — від парткому до КДБ. Герой гине, не завершивши останнього акта кохання, від серцевого нападу, а Ірина, осягаючи всю облудність системи, на знак протесту фотографується для обкладинки журналу «Плейбой» — ню на тлі червоного прапора — і красиво гине від кулі відповідних органів, які незмінно стежать за нею.
З російських акторів у фільмі знімалися Ігор Костолевський (старезний агнець на жертовнику кохання), який працював без дублера в найвідвертіших сценах і, певне, дуже нервувався — цього неможливо приховати від глядача, і Ганна Молчанова (Ксюша). Роль же російської красуні зіграла акторка зі Словенії Раліца Балєва, що як акторську школу використовувала агресивну сексуальність.
Ця крислата «журавлина» стала ще яскравішою та насиченішою завдяки романтичному ставленню до російської екзотики режисера-постановника Чезаре Ферраріо.
Фестивальна публіка, вигодувана естетським кіно та літературою, сприйняла «Російську красуню» байдуже. Проте продюсери прогнозують картині глядацький успіх. Невже сучасний глядач настільки невибагливий?! Книжкові товкучки свідчать...