«Українська криза — не що інше як виправдання для русофобії».
Цю фразу колись модний письменник Пауло Коельо написав у своєму Твіттері невдовзі після початку війни.
У коментах його відразу ж захейтили, звіcно, — і за «українську кризу», і за «русофобію», і навіть за речі, що прямо не стосуються війни, такі як сумнівна якість його книжок та ущербність літературного таланту. Що вдієш! Публіка зразу б'є по площах, за прикладом російської артилерії.
Коельо зразу ж спробував відскочити назад. Повідомив, що «проїхав від Москви до Владивостока», — очевидно, хотів сказати, що знає Росію. Та попросив не змішувати злочинний режим і «звичайних людей».
Для бразильця це, мабуть, болісне питання — чи несуть «звичайні люди» відповідальність за режим. І йому дуже хочеться дати на нього негативну відповідь. Вивчена безпорадність — такий собі засіб від докорів сумління.
Та й у Європі, як не дивно, все виявилося не так однозначно.
Тут спираються на два постулати, які чи то здаються незаперечними, чи то їх нав'язують як незаперечні. Перший чітко сформулював Коельо: звичайні люди не винні й не несуть відповідальності за дії режиму. Є Путін, а є «просто росіяни» (варіант — «хороші росіяни»), котрі «теж страждають» (це «теж» особливо цінне). Наслідок із цього постулату: росіяни — такі самі жертви Путіна, як і українці. Ну гаразд, не точно такі самі. Однак жертви. Крім того, жодним чином не можна допустити такого варварства, як колективна відповідальність.
Якщо вас уже жолобить, кріпіться. Далі буде крутіше. Другий постулат: культура — сфера взаєморозуміння і співпраці. Хоч би які політичні чвари та бурі потрясали світ, культура вища за це. Це мудрість людства. І жодні політичні дурниці не можуть заплямувати її білосніжних шатів. Можна «скасувати» двох-трьох найбільш одіозних діячів культури за підтримку агресора. Ось Нетребко з Метрополітен-опера звільнили. Гергієву пригрозили розірвати контракти, якщо не покається. Але так само можна (і треба) знайти таких «хороших росіян», які підтвердять власним прикладом, що велика російська культура загалом як дружина Цезаря — поза підозрами.
І доки політики обговорюють санкції, а громадяни виходять на мітинги на підтримку України, західні культурні інститути вже зараз починають працювати над майбутнім «примиренням» із Росією. Готуються лікувати рани, заподіяні війною, і заново наводити зруйновані нею мости.
Ставлення до культури як до дружини Цезаря вельми показове. Дивно, що цієї думки ніхто не доводить до логічного завершення. Російська культура зазвичай служить режимові вірою та правдою. Точніше — частіше вірою, ніж правдою. Надає режимові ваги та блиску. Підбирає для нього підходящі шати й виправдання. Формує мейнстрім і створює альтернативні образи на експорт. А коли режим розперізується й перестає приховувати свою людожерську сутність, культура знаходить усередині себе ресурси для самовиправдання. Бо й справді: хіба один конкретний безумець може дискредитувати величну споруду культури, створену поколіннями толстоєвських? Безумця можна викинути за борт. Але культура належить не йому, а всьому людству.
Така спритність рук властива не тільки діячам культури, які годуються зі столу диктатора. Точно так само упродовж століть робила церква. Секулярна західна культура намагається грати приблизно таку саму роль, яку ще пару століть тому відігравала релігія. Релігія поплатилася за «конфліктність», за ексклюзивізм. Культура, навпаки, наполягає на інклюзивності, надіється на неї як на універсальний засіб від конфліктів. Але результат виявляється жалюгідним, — нікому стало відповідати на базові питання. На питання про добро і зло. І те й те в рамках сучасної західної культури боягузливо підмінюється закликами до «діалогу» та «примирення», а «взаєморозуміння» виявляється ціннішим за істину.
Так чи інакше, європейська культурна спільнота працює саме в тому напрямі, який запропонував Пауло Коельо: рятує «хороших росіян» і їхню «велику культуру» від «русофобії», що спалахнула на тлі «української кризи», та гіпотетичного божевілля їхнього лідера.
Це божевілля, до речі, — невід'ємна частина сюжету, необхідна для чергового виправдання «хороших росіян». По-перше, божевілля — як фатум грецької трагедії. Неможливо нікого звинуватити в тому, що сталося, якщо в сюжет уплітається божевілля. По-друге, божевілля — це так по-російському… За те її й цінують, цю російську культуру, сервіровану по європейській моді, — за безодню ірраціонального й навіть інфернального.
Чи винна культура і чи винна «звичайна людина» — це не два запитання. Це одне й те саме. Бо в центрі всієї великої російської культури — один і той самий персонаж, котрий несе весь тягар відповідальності за долю батьківщини, зокрема й за нинішню війну. Та знаменита «маленька людина». Яка ніколи ні в чому не винна — саме тому, що маленька. Ніколи ні в чому не кається й ні за чим не жалкує — бо «а що вона може змінити?». Якщо їй когось і жаль, то тільки саму себе, закинуту у велетенський світ — ворожий, «русофобський», незатишний, світ, що постійно вимагає від неї якихось рішень і дій, для яких вона занадто маленька. Вона вгортається у свою шинель і тільки здригається, коли над нею вирують грози епохи, що невідь-звідки впали на її голову, — все той-таки фатум, все ті ж норовливі грецькі боги, котрі грають долями простих смертних.
Уся «велика російська культура» працює на те, щоб підтримувати «маленьку людину» в цьому стані — безпомічному й інфантильному. Здатну лише скаржитися, ненавидіти, повторювати чужі слова й фрази, бо ніхто ніколи не давав їй голосу і права говорити від свого імені. І вона звикла. І почала знаходити в цьому задоволення. І почала сприймати це як власну природу, як місію. Як власну силу. Велика культура тяжіє над маленькою людиною, нав'язує їй свої моделі й стереотипи, не дозволяє їй зайти в діалог не тільки із зовнішнім світом, а й із самою собою, — і вона приймає це як даність та як вибавлення.
Те, що ми спостерігаємо нині в Росії, — перемога великої російської культури. Зараз на кремлівському троні сидить той-таки маленький чоловічок, духовний син Акакія Акакійовича або навіть сам Акакій Акакійович. Тільки він волею долі — того ж античного Фатуму — доповз до верхівки кар'єрних сходів. І шинелей у нього тепер повна шафа. І стіл неозорий. І бояри перед ним навпіл складаються. І червоною кнопочкою він грається, як витонченим брелоком.
Але сам він, як і раніше, маленький і губиться в гуркоті історії, наче блоха в хутряному комірі. Російська культура всю свою історію плекала чмо — і воно виросло, розквітло й ще, чого доброго, покриється ядерними грибами.
Але так і не подорослішало.
Чи винна «культура»?
Так. Оскільки культура — це не Большой театр, не Рєпін із Кандинським і навіть не Лев Толстой із романом «Спецоперація і мир». Не набір артефактів, як нас учила радянська ще школа і як подобається думати всім любителям «великої російської культури», що апелює до шедеврів. Бо до чого ж їй ще апелювати, коли їй більше нічим похвалитися? Та що там хвалитися — ні за що більше сховатися. Культура — це насамперед система цінностей, покладена в основу світогляду конкретної людини й усієї спільноти. І якщо в рамках якоїсь «великої культури» виросло покоління людей, здатних більшістю голосів підтримати ракетний обстріл пологового будинку, ні Достоєвський (що там про «сльозинку дитини»?), ні навіть увесь репертуар Маріїнського театру не може цю культуру виправдати.
Чи можна назвати це «колективною відповідальністю»? «Русофобією»? Я не знаю. Мені здається, за останні два тижні в цьому світі не залишилося місця для русофобії. Як не було місця для германофобії під час Другої світової війни. Це слово просто позбавлене смислу.
За те, що відбувається нині в Україні, російська культура несе відповідальність поряд із російською зброєю. Бо саме вона поставляє в російські мізки уявлення про те, що таке «добре» і що таке «погано». І цих орієнтирів не може збити навіть розстріл житлових кварталів російськими ракетами. Ось, наприклад, що пише «антивоєнний» і навіть цілком ліберальний «Горький» через тиждень російсько-української війни.
«Майже сто років тому Київ захопили вороги — загони петлюрівців, яким протистояли тільки нечисленні офіцери таі юнкера колишньої царської армії. Михаїл Булгаков розповів про це у своєму романі «Белая гвардия»…
Не цитата з класика — пряма мова редакції: українці — «загони петлюрівців», тобто армія УНР — це вороги. Без лапок. Посилання на Булгакова не тільки не виправдовують, а навіть загострюють ситуацію. Російська культура не піддає сумніву позицію автора й не робить поправку на погляди героїв — цих «ненадійних оповідачів». Вона прямо й недвозначно вказує на те, хто є ворог. І на те, що «Київ наш» — хоч сто років мине, хоч стопітсот.
Так культура бере на себе скромну роль коригувальника вогню.
Культура — не заповідник, де можна зберегти шати білими (хоча багато «хороших росіян» щосили намагаються переконати в цьому себе й заодно всіх інших). Не «простір діалогу», як хотілося б думати західним колегам, котрим треба якось виправдовувати фінансування своїх проєктів. Культура — це стаття обвинувачення.
Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.