Володимир Віардо |
Колонний зал ім.Лисенка Національної філармонії України потішив київських слухачів неординарним концертом. Уперше за довгий час шанувальники фортепіанного мистецтва мали змогу послухати у філармонічному абонементі не виступ заїжджої знаменитості з відділенням симфонічного оркестру М.Дядюри «на доважок», а повноцінний клавірабенд. До того ж за роялем був професор Володимир Віардо — лауреат міжнародних конкурсів ім. Маргарити Лонг і Жака Тібо (Франція) та Вена Клайберна (США), а програму вирізняла рідкісна нині тематична цілісність, монолітність і незаяложеність. Тому аншлаг та бурхливі овації залу цілком природні. Концерт мав справді грандіозний успіх і став однією з найяскравіших подій поточного сезону.
Отже, у програмі вечора — Чотири експромти ор.142 Франца Шуберта (1797—1828) і Вісім прелюдій Олів’є Мессіана (1908—1996). Ці твори не дуже часто звучать у філармонічних концертах. Тому поєднання їх в одній програмі — аж ніяк не випадковість, не примха гастролера, а свідчення глибоко продуманого задуму, прояв такої, на жаль, рідкісної останнім часом традиції концептуальної побудови концерту. Експромти Шуберта — початок епохи романтичного піанізму; Прелюдії Мессіана — її завершення. Таким чином, Володимир Віардо своїм виступом окреслив великий розділ історії європейської музики. Сам лише задум такого концерту ставить його у виняткове положення в київському філармонічному сезоні.
Експромти Шуберта — першого «віденського романтика» — мають досить відчутний відбиток попередньої епохи, певний відгомін бетховенських традицій. Структура тематизму, фактурні особливості, принципи розвитку в Шуберта ще дуже класицистичні; і лише в матеріалі, який будується на пісенному началі й «божественних довготах», виявляються віяння нового, романтичного століття — з домінуванням почуття над розумом, із тенденціями до демократизації й увагою до внутрішнього світу конкретної людини. Прелюдії Мессіана (ранній твір композитора) перебуває у зоні впливу піанізму Дебюссі — колористичного, поліпластового, з рафінованим нюансуванням і вишуканою педалізацією. Та й програмні назви цих мініатюр («Екстатична пісня на тлі сумного пейзажу», «Втрачені миті», «Безплотні звуки сну», «Дзвони скорботи і сльози прощання», «Відбитки в повітрі») також викликають аналогії саме з пізньоромантичним мистецтвом — імпресіоністичною творчістю Дебюссі.
Володимир Віардо підкорив зал стильністю виконання. Найтонші градації тихої звучності, детальне промальовування ліній багатошарової фактури, використання всіх колористичних можливостей рояля, глибокий, об’ємний звук, — усе це було наявне в його інтерпретаціях і підкреслювало саме романтичну ідею концерту. Експромти Шуберта були зіграні «на одному подиху», що додало опусу з рисами класичної циклічності (чотири частини з типовим для сонатно-симфонічного циклу темповим, тональним і образно-жанровим співвідношенням частин) ознак романтичної поемності. Принцип циклізації мініатюр як інакший шлях побудови великої форми романтиками, що втратили раціональну цілісність відчуття навколишнього світу, постав у Прелюдіях Мессіана, які склали друге відділення концерту.
Простота виконання романтичної музики удавана. Традиції романтичного піанізму, здавалося б, загальновідомі — і водночас оманливі. Звісно ж, тонка нить безпосередніх зв’язків і слухових вражень (що передаються від учителів до учнів і нагромаджуються в результаті досвіду) тут відчутніша, ніж, приміром, стосовно мистецтва бароко чи більш ранніх епох. Хіба багато ми знаємо про манеру виконання, скажімо, знаменитого розспіву — чи ренесансної фроттоли, античного гімну — чи ранньокласичного клавесинового рондо? Відсутність безпосередніх слухових вражень дозволяє тільки будувати більш-менш правдоподібні припущення, як це звучало в реальності. Скажімо, староєгипетські зображення співаків (заплющені очі, наморщений ніс, напружені м’язи рота й витягнутої шиї) дають підстави вважати їхній спів різко гугнявим.
З романтичним піанізмом справи інші. Тут усе, здавалося б, гранично ясно, відомо, але потребує постійного творчого доведення — у кожному виступі, у кожному концерті. Володимир Віардо довів: Шуберта й Мессіана потрібно грати саме так! Так, як грав він — повноваго й матеріально, колористично й вишукано, віртуозно й концептуально.
Вагомим доповненням програми стали «біси». Перший із них — лістівська транскрипція «Серенади» Шуберта — повністю вписався в романтичну програму концерту. Решта два могли б викликати невдоволення і навіть обурення пуристів від музики своєю невибагливістю й «сумнівністю походження». Йдеться про салонні п’єси для домашнього музикування в чотири руки — галопи кінця ХІХ — початку ХХ століття. Але вже з перших звуків цих чарівних мініатюр стало зрозуміло: те, що звучить, — аж ніяк не «музика нижчого гатунку». Це так само, як і Шуберт, Мессіан, Ліст, — один з найвагоміших пластів романтичної фортепіанної культури. На жаль, його зазвичай зневажливо ігнорують академічні виконавці, але від того він не стає менш значимим для музичного мистецтва позаминулого століття...
Романтичний піанізм постав в інтерпретації Володимира Віардо об’ємно і повно: хронологічно — від раннього до пізнього, ціннісно — від рафіновано-витонченого до демократично-побутового, виконавськи — продовжуючи й розвиваючи традиції російської фортепіанної школи. Такий результат може дати лише сольний виступ великого майстра.