6 грудня на екрани України виходить фільм "Кіборги" режисера Ахтема Сеїтаблаєва. Один із головних акторів цього проекту - Роман Ясіновський - розповів DT.UA про зйомки без страховки, про театральні роботи в "ДАХу" та "Золотих воротах".
Актора Романа Ясіновського інколи без зайвих роздумів хочеться назвати "шибеником нового українського кіно". Його образ несе щось таке від бешкетника, людини відчайдушної, зірвиголови.
Але коли він сидить у кав'ярні - навпроти, або коли блискуче грає Сашу у виставі "Тату, ти мене любив?" (театр "Золоті Ворота"), або коли довго-хитро дивиться своїми очима-тунелями, ніби щось приховуючи або щось навмисне демонструючи, - ось тоді й зрозуміло, що не все так просто із "зовнішнім" образом цього, безумовно, перспективного і дуже талановитого актора.
Певний період він був активно задіяний у Владислава Троїцького в театрі "ДАХ". Згодом, коли в театрі почався період власного творчого переосмислення вже пройденого (скажемо так), то Рома, фактично, лишився без театральної справи. І пішов на знімальні майданчики - розносити чай серіальним зіркам або інколи в кіноепізодах з'являтися. Він носив, він з'являвся, не цурався роботи. Тим часом його фактуру ліричного шибеника з пронизливим і драматичним поглядом, на щастя, запримітили адекватні кастинг-директори. І потихеньку в нього розпочався період "молотьби" на нинішньому українському кінополі. І тут, знову ж таки- на щастя, з'явилася чудова нагода зіграти головну роль у модному київському театрі "Золоті Ворота" - у виставі Стаса Жиркова "Тату, ти мене любив?".
Аби не повторювати раніше сказане-написане про цю роль, одну з найкращих цьогоріч, просто порекомендую не пропустити саму виставу в київському репертуарі. Бо ж наразі вона гастролює в Німеччині. Тим часом на підході - і "Кіборги", драматична кінорозповідь про те, як добровольча група військових потрапляє в район Донецького аеропорту імені композитора Прокоф'єва. І, звісно, воякам не до "Ромео і Джульєтти" на музику Прокоф'єва, бо тут українські добровольці - в реаліях жорстокої війни - під різними позивними захищають свою землю. Серед таких захисників і герой Романа з позивним "Гід".
- Романе, очікуване запитання: як ти потрапив у таке програмне і, без нюансів, іміджеве кіно? Були кінопроби? Чи просто щасливий випадок?
- Історія ця доволі тривала, навіть розгалужена. Не можу сказати, що я потрапив у "Кіборги" через якесь там "знайомство", але можу сказати, що дуже хотів зніматися саме в цьому проекті. Розуміючи і його художню складову, і патріотичну основу, і громадянську місію.
Власне, коли дізнався про початок роботи, відразу ж написав повідомлення в "приват" режисеру Ахтему Сеїтаблаєву. Мовляв, хочу зробити пробу.
Та, оскільки я тоді перебував на зйомках в Одесі (фільм "Тараз" про Тараса Шевченка), вирішив надіслати Ахтему свою відеопробу, зняту на фотоапарат.
Отже, надіслав, минуло кілька днів. І відповідь: "Дякую, гарні проби!" Згодом у Києві довелося долати певні перепони. Так склалися обставини, що майже збіглися в часі кілька відповідальних проектів - і театральний у тому числі (я грав Креонта в "Антігоні" на гастролях у Франції). Оскільки ж я людина наполеглива, то довів: зможу. І, врешті-решт, усі графіки вдалося вибудувати таким чином, що це не завадило ні зйомкам, ні гастролям.
І я дуже вдячний за розуміння продюсеру Іванні Дядюрі. В той доволі виснажливий період - а це лютий-квітень 2017-го - я, фактично, не мав вихідних. Здавалося, що не живу, а існую в якомусь сні, як, до речі, і мій герой з вистави "Тату, ти мене любив?"
- Скільки всього знімальних днів було у тебе в "Кіборгах"?
- 30 днів, різні локації. Почалися зйомки в лютому. Знімали в Київській області (село Крюківщина) інтер'єрні сцени ДАПу, а в Чернігівській області - полігон, де відтворювали натурні зйомки та епізоди запеклих боїв.
- Власне, хто твій герой у стрічці? Попередньо вивчав пасьянс персонажів, серед таких - "Субота", "Серпень", "Мажор", "Гід".
- Мій герой - саме "Гід". Це позивний. Бо в героїв немає імен. Є лише позивні.
- А біографія або якісь особистісні деталі?
- Якщо говорити про прототип, то є відомий боєць із позивним "Татарин". Деякі його риси, як мені здається, сценарист Наталія Ворожбит і перенесла на образ у фільмі. Але підкреслюю: мій герой, як і інші, - це одночасно і реальні люди, і персонажі, що передбачають творче узагальнення. Тобто у фільмі немає вигаданих історій, а є реальні історії реальних людей. Оскільки такі історії могли б трапитися і з іншими українськими хлопцями, які за певних обставин могли потрапити в пекло Донецького аеропорту.
- Розумію, що ти не хочеш спойлерити фільм, але хоча б анонс-натяк на дійову лінію "Гіда"?
- Ну, насамперед друзі на війні його називають - "Домовий". Його сприймають за добрий дух цього місця і цього часу. Він усіх зустрічає, проводжає. Він дуже щирий, він постійно з усмішкою на устах, навіть у гіркі хвилини життя.
Цей хлопець пізнав на своєму віку чимало - він пройшов через полон, через тортури у ворога. Але повсякчас ніби підкреслює: "Це моя земля. Всі мої - тут".
Хоча, взагалі, невідомо, звідки він сам.
Безумовно, я зустрічався з багатьма нашими хлопцями-військовими, які знають про війну не з переказів та інформаційних стрічок. Тим часом мені не дуже хотілося, аби був вплив якоїсь конкретної людини - на образ мого "Гіда".
Адже, як я вже зауважив, це образ, у якому поєднані кращі риси наших кращих захисників. Тут мають бути і героїзм, і гумор, і звитяга, і лірика.
Взагалі, треба розуміти, що, власне, батальні епізоди - то лише певний відсоток життя військових. Окрім цього, є військовий побут, у якому народжується взаєморозуміння, формуються людські взаємовідносини. Вони чистять зброю, палять цигарки, згадують мирні дні. А потім - бій.
- В одному з коментарів Ахтем сказав, що "Кіборги" - фільм не про війну, а про мир, який зароджується у череві цієї війни". Гарно і образно сказано. Як би ти продовжив цю думку?
- Справді, всі причетні до створення фільму хотіли б донести до глядача думку - і про жорстокість війни, і про те, що ця війна - саме заради миру, заради справедливості.
Уявімо, що навіть сьогодні деякі "оратори" кажуть, що російських військ на Сході України немає. І хтось у це ще вірить, хтось це тиражує. "Кіборги" - фільм не про ворожнечу. Але й не про братство, якщо мати на увазі колишній міф про велике братство Росії та України. Безумовно, треба якось жити поруч, але треба все ставити на свої місця. Бо ми - не менші брати.
Сюжет фільму і реальне життя у трагічних обставинах об'єднує дуже різних людей - із села, з міста. І музиканта, і мажора… І ці українці - не "менші брати". Вони захисники.
- Тобто фільм - військова драма характерів?
- Мені здається, що жанр варто згодом визначити вам, критикам, але вже після перегляду. Єдине, що скажу, - у фільмі справді є характери, великі драми. Вражаючі екшн-сцени. На мій погляд, ця стрічка - передусім дуже світла історія. Бо це історія, яка гартує і об'єднує різних людей, робить їх чистими і справжніми. Взагалі, 30 разів я перечитав цей сценарій Наталії Ворожбит.
- Ризиковані трюки на зйомках самостійно виконував чи допомагав дублер?
- Майже всі трюки виконував сам. У "Кіборгах" працювали і чудові каскадери - Павло Авілов та Дмитро Рудий. Це хлопці, в яких є чого повчитися. У фільмі зібралася крута команда. Кожен щиро усвідомлював, що таку тему якось "провалити" просто неможливо. Адже це кіно про нашу країну, і ми його створюємо, щоб допомогти країні та її захисникам.
- Тебе не здивують якісь можливі подальші постпрем'єрні претензії - різних наших експертів із Facebook - з приводу "плакатності" або "держзамовлення" на основі серйозного відповідального матеріалу?
- А такого характеру претензії вже є навіть зараз. Ще до виходу фільму на екрани. Чого тільки не навигадують - мовляв, ви когось "виправдовуєте", мовляв, робите агітаційне кіно, аби якомога більше молоді залучити до армійських лав. Хай кажуть що кому заманеться. "Кіборги" - це не агітка, а реальна історія, яка відбулася з країною і з нами.
- Таке кіно, безумовно, вимагає серйозної фізичної підготовки. Можливо, навіть спортивних розрядів.
- Я активно займаюся спортом - плавання, бокс. Постійно - тренажерний зал. І все це, враховуючи активну зайнятість у театрі й кіно, ще й поєдную зі співом у церковному хорі…
- Де-де?
- У церковному хорі греко-католицької церкви в монастирі св. Василія великого, що на Вознесенському узвозі в Києві. А що тут дивного? З дитинства співаю в церкві. Ще 2002-го закінчив Тернопільське музичне училище за спеціальністю "вокаліст, диригент хору".
- Який у тебе голос?
- Раніше був дискант, зараз - бас. Із п'яти років співав у хорі "Зоринка". І була в моєму житті людина, котра не просто долучила до музичної творчості, а дуже вплинула на моє подальше формування та на мій світогляд. Це Ізидор Олексійович Доскоч. Його не стало на Водохреща, 19 січня 2017-го…
- Розумію, що в церковному хорі ти співаєш не заради якогось гонорару.
- Про це навіть дивно говорити. Які гроші? Я живу цим, я відчуваю це. Нас 12 чоловік. І в такій справі - як у певній місії - в мене є внутрішня потреба.
- 2017-й, як мені видається, важливий для тебе, - крім "Кіборгів", з'явилася ще одна прем'єра (театральна), яку поставив Стас Жирков. Отже, коли ти носив чай іншим акторам на знімальних майданчиках, було передчуття, що скоро настане і "мій час"?
- Коли треба, той час настане. Я максимально викладаюся, аби "бути". Тому що насамперед - отримую від роботи кайф. І тому, що згодом, дасть Бог, не тільки мене зможуть обирати кастинг-директори на певні проекти, а вибирати певні проекти зможу і я сам. Але поки що цього немає, хоча я вірю - такий час настане.
Справді, цьогоріч у мене декілька серйозних прем'єр - і повний метр, і короткий, і цікава театральна робота в "Золотих воротах". Тому, взагалі, я дуже вдячний тим людям, завдяки котрим відбувся, які розкривають мене… Дякую батькам - Володимиру Ясіновському і Зиновії Ясіновській, моїй покійній мамі… Дякую викладачам музичного училища та викладачам Театрального університету. А це Лесь Танюк, Богдан Струтинський, Владислав Троїцький. Серед моїх театральних учителів - Петро Панчук, Клім.
- Стій, зупинися. Бо далі це інтерв'ю перетвориться на телепередачу "Поле чудес", у якій учасники передають подяки та вітання друзям-односельцям.
- Але я ще не всім подякував!
- Але це можна буде зробити і під час зустрічей із ними. До речі, хто за фахом твій батько? Він із творчого середовища?
- Батько - водій. Мама - співала. Брат - в Америці. Завдяки грін-карті він потрапив за океан. Власне, далеко за межі України останнім часом виїхало дуже-дуже багато моїх друзів та побратимів.
-А сам ти не думав гайнути куди подалі від різних проблем повсякденного життя в Україні?
- Взагалі, передбачалося, що в Америку замість брата поїду я. Але я тоді сказав: "Ні!" І залишився в Україні. І хочу тут жити.
- Попри все, як вважаєш, коли все-таки буде та крайня точка неповернення - тобто вщухне цей буремний потік, який несе різними водами співвітчизників подалі від батьківщини?
- Ось коли дійдемо до якоїсь найнижчої точки - тоді і вщухне.
- Коли дійдемо, то знизу обов'язково хтось постукає: "Це ще не дно!"
- Що би там не було, але завжди після певного спаду має бути й певний стрибок догори. І він буде.
Так, безумовно, не приховую, мій найліпший друг - сьогодні в Канаді, мій рідний брат, двоюрідна сестра - в Америці. Багато тих, із ким товаришував у Тернополі, - теж далеко. І всі вони, очевидно, якось знайшли себе там у різних спеціальностях (і з пристойними зарплатами, як я сподіваюся).
- Сам себе бачиш - хоча би згодом - у європейському, американському кіно?
- У мене далеко не ідеальна англійська мова. Тому зараз інтенсивно намагаюсь надолужити втрачене саме в мовному питанні. Чи мрію про зйомки в Європі, Америці?
Насамперед ціную свободу у творчості. А де така свобода буде дарована - в Україні чи в іншій країні, - вирішує Бог.
Хоча, звісно, є бажання випробувати себе в роботі і в різних країнах, і з різними режисерами. Але треба знати мову.
Ось зараз я виховую свою маленьку доньку й дуже хочу, щоби вона ідеально володіла і українською мовою, і англійською, і іншими мовами.
- У виставі "Тату, ти мене любив?", до якої прикута увага критиків та глядачів, твого героя буквально до стінки притискають обставини минулого й галюцинації сьогодення. У твоєму власному житті були обставини, які так само тиснули, чавили, трощили?
- Про різне можна згадувати в такому контексті… Це і відхід в інший світ моєї мами… Це й автомобільна аварія, в яку я потрапив, після чого рука мене майже не слухалася, але силою волі та тренуваннями я переміг "ті" обставини…
- А моменти зради, які характерні саме для творчого середовища, тебе часто спіткали?
- Якщо про таке постійно думати - хтось зрадив, хтось образив, - то для чого воно потрібне? Не варто тягнути за собою гірке минуле. Треба відтинати все це. І треба рухатися далі.
- А якщо запитаю саме в тебе, як у людини доволі самокритичної, власне, про твої найсильніші сторони - як актора?
- Насамперед, намагаюся бути сильним - всередині самого себе. А як те сприймається зовні - це вже інше питання. І до інших. Внутрішні сили мені дають церква, любов до доньки, до близьких. Взагалі, любов дає велику енергетику.
- Чим для тебе важливий образ Саші з вистави Стаса Жиркова в "Золотих Воротах"?
- Це просто шикарна робота. Це щастя. Ми з режисером майже не сперечалися на репетиціях…
- І якщо сценарій Ворожбит ти читав 30 разів, то скільки разів перечитав п'єсу Богославського?
- Разів 70.
- ???
- Це так. І це тому, що намагаюся не "грати" людей з тієї чи іншої п'єси, а "бути" ними. Тому постійно читаю, щось шукаю. І я живу - там, "всередині" їх, своїх героїв. Щось пробую, намагаюся знайти особливі грані тієї чи іншої людини. І, взагалі, я знаю, що таке перейти за грань…
- А що таке "перейти за грань" на театральній сцені?
- Таке виникає тоді, коли ти вже не "ти", а виключно - "він".
- Таке часто виникає на твоїх виставах - саме перехід за грань?
- Таке виникає у виставі "Тату…". Таке було, коли грав Головного у виставі Влада Троїцького "Едіп. Собача будка". Тобто коли в певні моменти я відчував, що я вже не Рома, а інша людина на рівні фізики і психології.
- А можна якось інакше, без грані?
- А навіщо інакше? Клім колись нам казав, що актор зобов'язаний займатися виключно своєю справою, робити її добре, проходячи "крізь"…
- Коли ти у тій чи іншій виставі опинявся по той бік "грані", то скільки це могло тривати?
- Декілька секунд.
- А потім повертався?
- А потім повертався. Але в цьому немає чогось страшного й особливого. Я не боюся цього. Я думаю про Бога, про вищі сили. Бог веде - і я роблю те, що від мене залежить.
-Чому твій герой у виставі постійно перепитує - "Тату, ти мене любив?"
- Тому що він не договорив зі своїм татом. Особисто я дуже люблю свого тата, але якось так складалося, що ніколи в нас не виникало нормальної серйозної розмови: так, щоб сісти й поговорити. Такого, на жаль, не було.
- А твій тато вже бачив виставу?
- Ще не бачив. Але я дуже цього хотів би. І хотів би, щоби це побачили в Тернополі мої земляки та друзі. Можливо, в рамках гастролей чи фестивалю.
- Зараз на фасадах кінотеатрів, на різних сіті-лайтах з'являються великі постери з твоїм обличчям у "Кіборгах". Це певні прикмети майбутньої слави, популярності?
- Взагалі, про таке не думаю. І якось дуже обережно ставлюся до того, що називають "популярністю". Я, взагалі, боюся зайвої уваги.
- Після "Кіборгів" тебе, можливо, вже запросили в наступний проект Ахтема Сеїтаблаєва - "Захар Беркут" за Іваном Франком? Очевидно, міг би зіграти Тугара Вовка?
- Нехай це питання залишиться відкритим. Бо не люблю забігати наперед. Усе буде так, як має бути.
- Розуміючи, що зараз ти потрапляєш у певний мейнстрим режисерських та продюсерських запитів, чи варто сподіватися на твої нові проекти в РФ або в Польщі?
- З РФ точно нічого не буде. І не може бути. Особливо після "Кіборгів". А з іншими країнами - поживемо-побачимо.
- Якось у ФБ ти написав доволі емоційний пост про негаразди в середовищі кастинг-директорів. Що й кого саме ти мав на увазі?
- Не називаючи прізвищ, скажу, що, на жаль, деякі кастинг-директори спекулюють тим, що в них є "свої" актори, і активно просувають у різні проекти саме їх. Іншим це інколи закриває шлях, хоча інші, очевидно, були би доцільніші в певних проектах.
- Але ідеальної структури в цьому плані ніде немає і ніде не буде. Кожен тягне своїх.
- Я не хочу бути нікому суддею. І, взагалі, не хочу про це зайвий раз думати.
- А про що зараз думаєш?
- Думаю про майбутню прем'єру. Про "Кіборгів", яких - я цього дуже хочу - може побачити багато людей. Думаю-згадую прекрасний період зйомок, коли, наприклад, режисер Ахтем Сеїтаблаєв пропонував уявити на моєму місці Гері Олдмена у певному епізоді… І режисер, не знаючи того, стовідсотково влучив у яблучко, адже Гері Олдмен - мій улюблений актор. Інколи підсвідомо я пантрую за ним.
- Такі проекти, як "Кіборги" або "Тату…", - більше забирають енергії, чи все-таки більше її дають?
- Це обмін енергією. Після театральних вистав я, взагалі, ніколи не відчуваю втоми.
- І навіть після "Собачої будки", що провокувала у глядачів не просто емоційні, а стресові ситуації?
- Так, провокувала, особливо за кордоном.
- Як, до речі, у Європі сприймали цю сценічну історію, коли спочатку героїв закривали в клітку, а згодом у клітці опинялися вже й глядачі, а саме ти там був Головним?
- По-різному сприймали. Це ж далеко не "комфортний" театр. Але там, на Заході, очевидно, передбачається певна специфіка сприйняття: чим краще ти живеш - тим більше сам себе і слухаєш. Ось вони й слухали насамперед самих себе, опинившись в екстримі цієї вистави. І, продовжуючи власну думку, скажу таке: якщо хочеш бути почутим - ти повинен уміти слухати.
- Знову ж таки, "не називаючи прізвищ"… Сьогодні твоє акторське покоління, потрапивши в золоту серіальну лихоманку, миттєво стає не просто "заможним", а мажорним. Чи багатьох твоїх друзів, колег спіткала така лихоманка - наркотики, кальяни, алкоголь?
- Про великі гроші я мало що можу сказати… А тим більше розповідати про колег! Хай вони самі розповідають про себе.
- А про що ти міг би розповісти сам, якби тобі запропонували вільну тему?
- Ну я би, наприклад, говорив про проблеми сучасного українського репертуарного театру.
- Ну скільки вже можна про це говорити! Є і є такий театр. І в Європі він є, правда, там його менше.
- Мені дуже не подобається в репертуарних театрах закулісна яма, що поглинає актора, перетворює його в якийсь сумнівний елемент рабовласницького ладу.
- Все ж залежить від особистості. Якщо актор здатен бути рабом - буде. Вільна людина - рабом не буде ні в репертуарному, ні в антрепризному. Бо тільки особистість у театрі і формує свій світ, а нездари плодять таких самих нездар. Треба приклади?
- Я, взагалі, теж прихильник "теорії особистості" в театрі. І, попри все, переконаний, що навіть мільйон найцікавіших кінопропозицій не може перекрити величезну вагу і велике значення для драматичного актора саме сценічного мистецтва . Такий актор може зніматись у низькопробних серіалах, бо всім потрібні гроші, такий актор може брати участь у сумнівних антрепризах, бо також потрібні гроші… Але коли є серйозний художній театральний проект, актор виходить на сцену - і…
- І все про всіх зрозуміло.
- Саме так. До речі, у цьому інтерв'ю я всім за все подякував?
З ДОСЬЄ. Роман Ясіновський народився в Тернополі. 2007-го закінчив Київський театральний університет імені І.Карпенка-Карого (майстерня Леся Танюка). В театрі "ДАХ" у Влада Троїцького грав у виставах "Одруження", "Сексуальні неврози наших батьків", "Анна", "Безхребетність", "Едіп. Собача будка", "Вій", "Антігона". Сьогодні в Київському театрі "Золоті ворота" грає головну роль у виставі "Тату, ти мене любив?". Серед найближчих кінопрем'єр актора - "Кіборги" (реж. Ахтем Сеїтаблаєв), "Троє" (реж. Іван Кравчишин), "Lew", (реж. Тимур Ященко, короткий метр).