Журналіст і поет Марина Муляр, яка давно й плідно співпрацює з українськими видавництвами і як автор, і як упорядник поетичних антологій, останнім часом заявила про себе як письменник, котрий пише для дітей. Нагадаємо, що для них треба писати набагато краще, ніж для дорослих: дядечки й тітоньки, звиклі до психологічних чи формальних вивертів і перегодовані «інтелектуальним пошуком», проковтнуть усе. Тим часом діти — аудиторія більш вимоглива. І, якщо з перших рядків книжка не захоплює, ніхто не примусить підлітка читати далі. Тим паче коли під рукою — улюблений комп’ютер. Марина добре це розуміє, і свідчення того — її книжка «Гра», що вийшла у видавництві «Казка».
На перший погляд, перед нами типове сучасне фентезі з віртуальною реальністю, дітьми, покликаними врятувати чужий, незрозумілий і тому ворожий світ, і — неодмінні дракони. Але про них — трохи згодом. Герої книжки, однокласники Палагна, Фана та Антон на прізвисько Темний Лорд (явне відсилання до «Гаррі Поттера»), живуть із родинами на астероїді, куди їхні предки переселилися після загибелі рідної планети. Радощів у вигляді зеленої травички під жовтим сонечком вони не мають, а відтак (утім, як і діти земні) захоплюються комп’ютерними іграми. А дядечко Фани якраз їх і створює. І ось одного разу дівчата, потай від комп’ютерного генія, «позичають» свіженький диск із новою грою, і…тут починаються пригоди, не завжди приємні та безпечні для життя. Ну куди ж без них у фентезі! То на однокласників нападають володарі Синього коридору, віртуальні принци, за вказівкою божевільного дядька Фани, який прагне влади над світом… То ще якась прикрість не дає спокою. А то діти чомусь рятують принців від неминучої смерті, хоча, здавалося б, можна було б покинути тих напризволяще.
Та, зрештою, приятелі потрапляють до Синього коридору, куди їх покликали на допомогу герої тієї ж таки гри. В цьому світі живуть водяники, люди і дракони. Щоправда, дракони в Марини Муляр якісь геть уже нетипові. По-перше, в цих казкових створінь лев’яча зовнішність. А по-друге — допоки вони ростуть, перетворюються на дерева, точнісінько так само, як і в глибокій старості. При цьому вельми лояльно ставляться і до непроханих гостей із астероїда, і до мешканців віртуального світу, куди чаклун прикликав Ріку забуття Лету.
Але нібито невибагливий сюжет, навіяний, вочевидь, не в останню чергу Джоан Ролінґ, виходить далеко за межі умовного фентезі. Історія, вигадана й написана казкаркою, розрахована на читачів, які не просто ковтають тексти задля розваги, а шукають у них чогось глибшого, співзвучного власним пошукам у сфері моралі та світовідчуття взагалі. Аж надто нетипово для засадничо прямолінійних дитячих текстів із їхнім обов’язковим поділом на добрих і злих героїв, добрі й погані вчинки, прописано в книзі «Гра» тему шалено складної проблеми: чи завжди негативний за визначенням герой — поганий? Чи завжди злий чаклун чинить зло, спонукуваний найгіршими мотивами? Виявляється, не все так однозначно. І чарівник, який закликав у розкішно-духмяний світ Синього коридору, куди потрапляють герої, що ніколи не бачили справжніх квітів і виросли у штучному маленькому світі, Ріку забуття, прагнув якнайкращого. Він хотів звільнити мешканців країни від сумних спогадів, зробити їхнє життя легшим і простішим. А найбільше — дати рідному синові можливість забути про тяжку невиліковну хворобу, яка мучила його в реальному житті. То що ж робити героям: повертати все на місце, тобто холодний клімат зі страхітливо морозними зимами, вічний голод і турботу про виживання — чи залишити все так, як стало з прибуттям Ріки? Діти з астероїда роблять свій нелегкий вибір на користь першого варіанта, бо спогади, хай які тяжкі, — невід’ємна частина людського існування.
Ось така недитяча казочка вийшла в Марини Муляр. І цікаво, що без жодної реклами чи піару книжку на Петрівці буквально розхапали. Щоправда, лише ту кількість, яку видавці виставили на продаж. А письменниця вже пише продовження пригод трьох однокласників і їхньої вчительки. Сподіваюся, видавництво «Казка» виконає свою обіцянку й надрукує нову казку письменниці…