Дванадцятиліття незалежності України збігається з Роком Росії в нашій країні. Україна «показувалася» найближчій сусідці торік. І саме ці два останніх роки пост Надзвичайного і Повноважного Посла РФ в Україні займає Віктор Степанович Черномирдін. Людина, безумовно, яскравої індивідуальності, мудрий керівник виробництва, вмілий політик-довгожитель, посол, але «не дипломат», як багаторазово підкреслював у розмовах із моїми колегами він сам, і просто цікавий співрозмовник.
З початком його роботи в Україні помітно активізувався культурний обмін між нашими країнами. Появу якісного культурного продукту на українських сценах і екранах було б важко здійснити без реальної підтримки Віктора Степановича і Посольства Росії. Досить згадати кількаразові гастролі Маріїнського театру, «візитну картку» Большого — «Борис Годунов», радість зустрічі киян із театрами ім. Євгена Вахтангова, «Современником», «Російськими кіносезонами», що стала постійною, пильна, доброзичлива увага посла до конкурсу молодих виконавців ім. Володимира Горовиця.
Коли беруть інтерв’ю в головного представника держави в іншій країні, звичайно йдеться про питання політичні. Ми ж у розмові, що відбулася напередодні свята, торкалися лише питань культури. Я вдячна Віктору Степановичу за те, що у своєму щільному графіку він знайшов для цього час.
— Вікторе Степановичу, традиційно на першому місці в міжнародних відносинах стоять політика та економіка. Яке, на ваш погляд, місце культури?
— Я б не став визначати рейтинг культури, її місце, чи то міжнародні чи міждержавні відносини. Культура — така субстанція, яка є скрізь, — і в політиці, і в економіці, і в міжнародному та внутрішньому житті країни. Великому політику без культури не можна прожити — ні як людині, ні, тим паче, як політику. Не стану стверджувати, що в усіх справах у мене культура на першому місці, проте не можу сказати, що культура для мене нічого не означає. Я не відриваю одне від іншого. Кожна подія, будь-яке питання пов’язане з вихованням, розвитком історії, розумінням, нарешті. У нас книги пишуть не лише літератори. Багато хто з них фахівці у своїй справі — філософи, вчені, лікарі. У письменника все на кінчиках пальців, а в політика — на кінчику язика. Правда, якщо хтось пише, це не означає, що він може говорити, і навпаки.
Інша річ, що є питання виключно культури, яку необхідно підтримувати. Знаменитий сьогодні фестиваль «Кінотавр», на який ви зараз вирушаєте, народжувався практично при мені. Я його дуже добре знаю. У міру можливості сприяв і допомагав, і зараз пильно стежу за його успіхами. Знаю, що вони цього року заснували орден, який вручатимуть прямо на фестивалі.
— В усьому світі культура фінансується за залишковим принципом. Проте за два роки роботи в Україні ваш внесок у культурний обмін безперечний — досить згадати останню за часом акцію, конкурс молодих виконавців ім. В.Горовиця, який не є комерційним і вимагає підтримки. За яким принципом триває відбір заходів, які ви підтримуєте?
— Вважаю, людині необхідне стикування з мистецтвом. Багатьом політикам не вистачає культури, знань. Усе, що в нас відбувається нині, уже було. Пригадайте хоча б Олександра Островського, стовісімдесятиріччя від дня народження якого ми нещодавно відзначали. Якби його твори добре знали ті, хто сьогодні займається реформами, думаю, багатьох помилок удалося б уникнути. Скільки ж можна наступати на ті самі граблі?
Що ж до конкурсу, вважаю, у першу чергу потрібно підтримувати молодих, у яких є великий творчий потенціал, а економічної бази немає. Коли я довідався, що театри, кращі, улюблені театри, які знала вся країна, не були тут десятки років, жахнувся. По-перше, це й для театрів погано. Вони теж повинні мати якомога ширшу аудиторію. Та найгірше, що обділеним виявляється глядач, адже в Києві завжди був вдячний і грамотний глядач. Жодні гастролі наших театрів не пройшли без аншлагів.
— Вікторе Степановичу, ви багато зробили для популяризації кращих зразків російського мистецтва. Яка ваша оцінка державної програми Року Росії в Україні?
— Не можу сказати, що я задоволений. Хоч якою вона була, все одно був би незадоволений. Акція серйозна та масштабна. Рік Росії в Україні — це не лише мистецтво, а й наука, і робота міжурядових комісій, міжпарламентські зв’язки. У нас проходять спільні засідання академій наук. Минулого тижня вперше провели спільну колегію двох міністерств закордонних справ. По-перше, це прорив, а по-друге — ще й навчання.
— А що ж до культурних акцій?
— У нас було бажання втілити більше. До нас їдуть — ми приймаємо, ми їдемо — нас приймають. Усе впирається у фінанси.
— До державної програми не включені найцікавіші постановки, виконавці. Чому? Це набагато дорожче того, що пропонує програма? Чи не продумали?
— По-перше, нас ніхто ні в чому не обмежував. В офіційній програмі немає, приміром, Маріїнського театру, а гастролі будуть. Сподіваюся, на найвищому рівні. Якщо є що привезти, ми привеземо. Підказуйте, беріть на себе організаційні проблеми. Адже культура — найбільш об’єднуючий чинник для всіх людей.
— Чи є в плані культурного обміну приховані резерви, які залишаються поза полем зору державних структур?
— Виявилося, що Росія та Україна одне одного дуже мало знають, хоча ми прожили в одній державі ні багато ні мало сотні років! Завдання цього заходу — зламати незнання. Раз на місяць кожний регіон Росії представлений у Києві. Але всю область ми ж не можемо привезти. Отже, резервів у нас багато. Ми повинні один одного доповнювати та конкурувати — разом ми багато чого можемо зробити. Щоб використовувати ці резерви, потрібне бажання, потреба один в одному, затребуваність.
— Що необхідно, щоб приховані резерви перестали бути прихованими? Потрібно кланятися державі? Чи якась особистість власним авторитетом може спонукати недержавні організації, меценатів, стимулювати їх підключитися до процесу?
— У держави грошей немає. Минув час, коли держава тримала все у своїх руках. Нині всім повинні займатися конкретні люди. Хто організовує гастролі Паваротті? Адже не пан Берлусконі? Перше — держава нічим не допоможе, крім створення сприятливого законодавчого режиму для такої діяльності. Друге — цим мають займатися ті, хто це робити вміє. Третє — таланти. Іншої формули немає. І якщо хтось сподівається, що настане час, коли добрі держдяді все принесуть на блюдечку — там улаштують, там зустрінуть, — це вже в минулому. Ніде на земній кулі такого не було.
— Чим, по суті, відрізняється Рік Росії в Україні від 11-річки потужних гастрольних десантів із Росії в Україну, що передували йому?
— Усі 90-ті роки кращих театрів фактично не було на українській сцені. І ось лише через 10 років ми стали відновлювати стосунки. Сьогодні Київ став набагато ближчий Росії по культурі, ніж був усі пострадянські роки.
— Останні 10 років було дуже багато халтури, що прикривалася зоряними іменами. Як і хто може з цим боротися?
— Забудьте про державу в цій частині. Обов’язок держави — створити умови й суворо за ними стежити. А з халтурою має боротися глядач — карбованцем, тобто не платити гроші за квитки на неї.
— Вікторе Степановичу, які перспективи розвитку культури та культурних обмінів наших країн?
— Наша діяльність спрямована на зміцнення наших відносин, на те, щоб ніхто і ніщо не заважало, припустимо, моєму улюбленому колективу приїхати й показати себе, або вам — поїхати та подивитися. І щоб не будили прикордонники двічі за ніч. Культура взаємовідносин — найважливіша складова загальної культури.